Що робить кавалер де Ламорльєр[76], отой, що надіває капелюха на вуха, задирає голову, дивиться на зустрічного через плече, брязкотить шпагою при боці, ладен образити кожного, хто без шпаги ходить, і так ніби всіма на світі гордує? Він робить усе, що тільки може, щоб переконати себе, що він – сміливець, але він – боягуз. Дайте йому щиглика в носа, і він прийме його лагідно. Хочете збити йому пиху? Провчіть його, покажіть йому свого ціпка й дайте йому ногою в зад. Він, здивований з того, що показав себе боягузом, спитає вас, хто вам сказав це, звідки ви це знаєте? Хвилинку перед тим він сам цього не знав. Довге й звичне мавпування хоробрості його самого ошукало. Він стільки вже накривлявся, що й сам у те кривляння повірив.
А ота жінка, що виморює себе, навідує в'язниці, не проминає жодних благодійних зборів, ходить, опустивши очі, й на чоловіків не зважується просто глянути, невпинно борючись із звабою своїх чуттів, – хіба від цього всього в неї серце не палає, зітхання не вихоплюються, кров не клекоче? Хіба не змагають її бажання, не малює їй уночі уява сцен із "Монастирського воротаря"[77] та "аретінових постатей"[78]? Чим стає вона тоді? Що думає про неї її покоївка, коли схоплюється в сорочці й біжить на допомогу конаючій господині? Жустіно, йдіть лягайте, то не вас ваша господиня кличе у своїм шаленстві.
І чим був би друг Рамо, якби він одного дня почав виявляти зневагу до багатства, жінок, смачної страви, неробства й Катона вдавати? Лицеміром. Мусить Рамо бути тим, що він є, – щасливим розбійником серед багатих розбійників, а не фанфароном чесноти, ні, навіть доброчесною людиною, що їсть свого сухаря на самоті або вкупі із жебраками. Без манівців скажу вам, – не до смаку мені ні ваше щастя, ні щастя таких мрійників, як ви.
Я. Бачу, мій любий, що воно вам невтямки, та й неспроможні ви його зрозуміти.
Він. Тим краще, чорт забирай, тим краще! Через нього я був би помер з голоду, нудьги, а може, й гризоти.
Я. По всьому цьому одну лише пораду можу дати вам – повернутися чимшвидше до господи, звідки ви так необачно дали себе прогнати.
Він. І робити те, що ви не відкидаєте в прямому значенні і що трохи бридко мені у фігуральному?
Я. Яке дивацтво!
Він. Нічого дивного в цьому немає. Підлим охоче буду, але – щоб без принуки. Охоче гідності своєї зречуся… Ви смієтесь?
Я. Так, ваша гідність смішить мене.
Він. У кожного вона своя. Я охоче забуду свою гідність, але за своїм уподобанням, а не з чужого наказу. Хіба так і поплазую я, коли скажуть мені: плазуй? Я – що черв'як: обидва ми плазуємо, коли дають нам волю, але підводимося, коли нам наступлять на хвоста. Мені наступили на хвоста, і я підвівся. Крім того, ви ж гадки навіть не маєте, про що йдеться. Уявіть похмурого, бридкого, хандрижного, загорнутого у два‑три звої свого халата типа, який сам собі не подобається, якому все не подобається, який від сили посміхнеться, коли ти перед ним тіло й дух стома різними способами вигинаєш, який байдуже дивиться на всі потішні гримаси твого обличчя й ще потішніші гримаси розуму – бо, між нами, отець Ноель[79], отой ниций бенедиктинець, що своїми гримасами так уславився, – він, попри свій успіх при дворі, проти мене, без ніякої хвальби, – дерев'яний танцюрист. Хоч би я як мучився, щоб саму божевільню перевершити, – нічого не виходить. Засміється чи не засміється – ось про що мушу думати у своїх корчах, а самі зміркуйте, як шкодить така непевність талантові. Мій зануда, встромивши голову в нічного ковпака, що закриває йому очі, подібний до нерухомого бовванця, якому до підборіддя почеплено нитку, що спускається аж під крісло. Чекаєш, коли вже смикнеться нитка, вона ж не смикається, а коли й зрушиться, буває, щелепа, то тільки щоб промовити вам прикре слово – слово, яке покаже вам, що на вас і не дивились, що ваше кривляння пішло на марне. Це слово – відповідь на те, що ви спитали його чотири дні тому. По цьому слові вискова пружина розтягається, і щелепа закривається.
Потім почав удавати свого типа. Сів на стільця – голова мов скам'яніла, капелюх аж на повіки насунувся, очі приплющив, руки спустив, щелепою ворушить, як автомат, і каже: "Атож, ваша рація, панно, у цьому тонкість потрібна".
– Бо воно міркує, міркує без упину й угаву – ввечері, вранці, за туалетом, за обідом, за кавою, за грою, у театрі, у ліжку і, прости Господи, мабуть, і в обіймах коханчиних. Цих останніх міркувань я не мав спромоги почути, але й інші мені обридли достобіса… Сумний, понурий, як доля, – отакий наш хазяїн.
Навпроти нього – така собі принда недоторкана, якій не гріх навіть сказати, що вона гарна, бо таки гарна ще, хоч обличчя вже там і там пооране, а тіла набереться й на пані Бувійон[80]. Люблю тілеса, коли вони гарні, але ж занадто – то занадто, та й рух же матерії притаманний!.. Item[81], вона лихіша, бундючніша й дурніша за гуску. Item, хоче бути розумною. Item, треба її переконати, що вона розумна, як ніхто. Item, вона нічого не тямить, а теж міркує. Item, треба плескати її міркуванням руками й ногами, скакати з радощів, дубіти від захвату: "Як це чудово, делікатно, влучно сказано, тонко постережено, незвичайно відчуто! І звідки воно береться в жінок? Без вивчення, самою силою інстинкту, самим природним глуздом! Диво та й годі. А нам торочать, що досвід, наука, мислення та виховання щось там важать!.." І такі інші дурниці, і плакати від утіхи; десять разів згинатися, коліно вперед схиливши, а другу ногу назад подавши, простягати до богині руки, шукати бажання в її погляді, не зводити очей з її рота, чекати її наказу й блискавкою виконувати його. Хто може стати на таку роль, як не бідолаха, що двічі‑тричі на тиждень знаходить там, чим угамувати журу своїх нутрощів! Що ж думати про інших, приміром про Паліссо, Фрерона, Пуенсіне[82], Бакюляра[83], які мають дещо і чию підлоту не можна виправдати урчанням страдницького шлунку?
Я. Не думав я, що ви такий вимогливий.
Він. Та ні. Спочатку я дивився, як інші роблять, і собі так робив, навіть трохи краще, бо я щиріший, до того ж, кращий комедіант, голодніший, обдарований кращими легенями. Певно, я походжу по прямій лінії від славетного Стентора[84]…
І щоб дати мені відповідне поняття про силу своєї утроби, він почав так кашляти, аж шибки в кафе трохи не посипались і шахісти покинули грати.
Я. Але до чого цей хист?
Він. Не здогадуєтесь?
Я. Ні, я трохи обмежений.
Він. Припустімо, зайшла суперечка й перемога непевна. Я підводжусь і рикаю громогласно: "Так воно, як панна каже… Оце зветься міркувати! Хоч у заклад з усіма нашими розумниками піду. Геніальний вислів". Тільки ж не треба завжди отак‑о схвалювати: одноманітно було б, фальшиво, приїлося б. Тут розважливість, різноманітність потрібна. Треба вміти підготувати й розташувати свої мажорні й рішучі тони, влучити нагоду й момент. Приміром, коли думки поділились, коли суперечка доходить останньої точки шаленства, коли ніхто вже нікого не слухає і всі говорять разом – треба сидіти осторонь, десь у найдальшому від бойовища кутку, підготувати свій вибух довгою мовчанкою і впасти раптово, як бомба, в середину суперечників. У цій майстерності рівного мені немає. А де я справді дивний, так це в майстерності протилежній: маю дрібні вібрації в голосі, якими посмішку супроводжу, маю безмежну різноманітність ухвальних мін: ніс, рот, чоло, очі – усе йде в діло; маю хвисткість у крижах, свій спосіб вигинати спину, зводити й спускати плечі, витягати пальці, схиляти голову, сплющувати очі й бути враженим, немовби голос ангельський і Божий мені з небес зійшов, – а це облещує. Не знаю, чи гаразд ви тямите всю силу цієї пози. Не я її винайшов, але ніхто мене в ній не перевершив. Ось гляньте, гляньте.
Я. Справді, щось виняткове.
Він. То як, по‑вашому, чи встоїть проти цього мозок у жінки хоч трохи гонористої?
Я. Ні, треба визнати, що ви хист блазенства й приниження довели так далеко, як тільки можна.
Він. Хай вони всі гамузом хоч з‑під шкури пнуться, а такого не осягнуть ніколи. Найкращий з них, Паліссо, наприклад, завжди буде лише добрим учнем. Та коли ця роль і розважає спочатку, коли й зазнаєш деякої втіхи, глузуючи в душі з дурості тих, кого вона захоплює, то згодом воно вже не вражає; крім того, після певного числа винаходів мусиш повторюватись, розум і мистецтво мають свої межі. Тільки Богові та деяким рідкісним геніям шлях стелиться все далі в міру того, як вони йдуть вперед. Такий, мабуть, Буре[85]: у нього є такі штуки, що мене – так, мене самого, – вкрай зворушують. Собачка, книга блаженства, смолоскипи на версальському шляху[86] – це речі, що мене приголомшують і впосліджують; через таке й охоту до ремесла утратиш.
Я. А що то за собачка?
Він. Та звідки ви? Невже ви таки справді не знаєте, як учинила ця рідкісна людина, щоб віднадити від себе й принадити до міністра‑хранителя королівської печатки[87] собачку, який тому подобався?
Я. Не знаю, кажу щиро.
Він. Тим краще. Це – з усіх вигадок одна з найкращих. Уся Європа була з неї зачудована, немає такого царедворця, що на неї не позаздрив би. От вам не бракує проникливості, побачимо, як би ви вчинили на його місці. Знайте, що собачка любив Буре, знайте, що чудернацьке міністрове вбрання лякало цуцика, знайте, що на подолання труднощів був лише тиждень часу. Треба знати всі умови проблеми, щоб зрозуміти заслугу її розв'язання. Ну!
Я. Ну, мушу зізнатися, що в цій галузі й найлегші речі мені сутужні.
Він. Слухайте (каже він, плескаючи мене злегка по плечі, бо він фамільярний), слухайте й дивуйтеся.