Що там марність! Небезпечність! Але зупинюся зараз на одному питанні – адже їй треба буде одного чи двох учителів?
Я. Напевно.
Він. Отож бо й воно! А хіба ви сподіваєтеся, що ці вчителі знатимуть граматику, міфологію, історію, географію та мораль, які викладатимуть їй? Байки, любий учителю, байки! Коли б вони оте все знали так, щоб викладати, вони б його не викладали.
Я. А чому?
Він. Бо їм довелося б усе своє життя ті науки вивчати. Треба зглибити мистецтво й науку, щоб гаразд опанувати їх елементи. Класичні твори виходять гарні тільки в тих, хто в боях посивів. Середина й кінець – ось що освітлює темряву початку. Спитайте у свого приятеля д'Аламбера[52], корифея математичної науки, – чи дуже годен він творити її елементи? Мій дядько років тридцять‑сорок працював, поки вперше проблиснула йому музична теорія.
Я. О, безумцю, пребезумцю! – скрикнув я. – Як уміщаються у твоїй поганій голові такі правильні думки разом з безмежним навіженством?
Він. Чорт його знає. Схопиш випадково, от і є. А воно так, що коли не знаєш усього, то нічого путнього не знаєш. Не тямиш, з чого те, до чого те, де те й те тримати, яке з них перше, куди друге повернути. Яке вже там учення без методу! А метод звідки береться? Стривайте, любий мій філософе, у мене така думка, що фізика – наука навіки вбога, крапля води, зачерпнута вістрям голки із широкого океану, піщинка, виколупана з Альпійського пасма! А причини явищ? Справді, краще вже не знати, ніж знати так мало й кепсько, а саме отаке мені було, коли я став за вчителя супроводу. Про що замислились?
Я. Про те, що цінні ваші висловлювання, тільки ж не ґрунтовні. Але облишмо це. Так ви викладали, кажете, супровід і композицію?
Він. Атож.
Я. І нічогісінько не тямили в них?
Він. їй‑богу, нічогісінько. Через те й були гірші за мене – оті, що гадали, ніби знають щось. Я хоч не псував дітям ні смаку, ні рук. Якщо вони й не навчились нічого, то коли до доброго вчителя потраплять, їм хоч не треба буде переучуватись, а це завжди виграш грошей і часу.
Я. Як же ви працювали?
Він. Як усі. Приходив, падав на стільця. "Ну й негода! Вулицею не пройдеш!" Новини теревенив: "Панна Лем'єр[53] мала весталку[54] вдавати в новій опері, але вдруге завагітніла, невідомо, хто її заступить. Панна Арну[55] свого графчука покинула[56]; кажуть – у неї з Бертеном[57] клюнуло. А втім, графчук знайшов порцеляну пана де Монтамі[58]. На останньому аматорському концерті одна італійка була – мов янгол співала! Ну й штукар той Превіль[59], треба тільки бачити його в "Закоханому Меркурії"; місце із загадкою – незабутнє. Бідолашна Дюменіль[60] не тямить уже, ні що каже, ні що робить… Ну, панно, беріть підручника".
Поки панна, не хапаючись, шукає свого підручника, який десь приткнула, поки гукає покоївку, свариться, я далі веду: "Клерон справді незрозуміла. Говорять про дуже кумедний шлюб – тієї… як її? Та маленька, яку… утримував, прижив з нею двох чи трьох дітей і яка ще багато в кого була на утриманні".
– Е, Рамо, це вже ви дурниці плещете, цього не може бути.
– Нічого я не плещу. Кажуть навіть, що це вже справа кінчена… Чутка йде, що Вольтер помер[61]. Тим краще.
– Чому ж краще?
– Бо він знову нам якусь штуку втне. Така вже в нього поведенція – за півмісяця перед тим помирати… Що ж вам іще сказати? Розповідав усяке паскудство, яке приносив із господ, де я бував, адже ми всі – плетуни страшенні. Клеїв дурня – а мене слухали, сміялись та приказували: "Він – завжди чарівний!" Тим часом підручник паннин знаходився під кріслом, де він валявся пожмаканий, подертий песиком якимось або котом. Вона сідала до клавесину, спочатку сама на ньому тарабанила, потім і я підходив, кивнувши матері, що гарно, мовляв.
Мати. Та воно непогано, треба тільки захотіти, а охоти й немає. їй би тільки теревені правити, пустувати та бігати. Не встигнете ви вийти, а підручника вже згорнуто, та й не розгортається він, аж поки ви прийдете, адже ви ніколи на неї не нагримаєте.
Тим часом – треба ж щось робити – я беру її руки, ставлю їх інакше, я гніваюсь, кричу: "Соль, соль, панно, це – соль!"
Мати. Чи тобі, доню, позакладало? От я не при клавесині і в підручника твого не дивлюся, а почуваю, що треба соль. Яка морока з тобою панові, не знаю, як він терпить. Усе, що він каже, ти крізь вуха пускаєш, не посуваєшся ніяк.
Тоді я втишую трохи сварку й кажу, хитаючи головою: "Даруйте мені, пані, даруйте. Воно краще було б, коли б панна схотіла, коли б вона трохи вчилася, але й так воно непогано".
Мати. Вами бувши, я б її цілий рік тримала на одній вправі.
– О, та вона сидітиме на ній, аж поки зовсім засвоїть, тільки це не так довго буде, як ви, пані, гадаєте.
– Пане Рамо, ви лестите їй. Ви надто добрий. Оце єдине, що вона з лекції запам'ятає і при нагоді не забуде мені повторити…
Година минула, учениця подає мені лекційну картку[62] з граціозним рухом і реверансом, якого навчилася в учителя танців. Я кладу картку в кишеню, а мати каже: "Дуже добре, панно, якби тут був Жавільє[63], то похвалив би тебе…" Я ще хвилину теревеню з пристойності, потім зникаю. Ось що звалося тоді "лекції супроводу".
Я. Виходить, тепер це щось інше?
Він. А так, бий його сила Божа! Приходжу, я – поважний, мерщій роздягаюсь, розкриваю клавесин, пробую клавіші. Мені завжди ніколи. Коли доводиться хвилинку почекати, я кричу, мов у мене гаманця виймають. За годину я мушу бути там от, за дві – в герцогині такої; мене чекають на обід в однієї прекрасної маркізи, а по обіді – концерт у барона Багге[64] на Новомалопільській.
Я. А проте вас ніде не чекають?
Він. То правда.
Я. Навіщо ж братися на ці ниці хитрощі?
Він. Ниці! А чому, прошу вас? Так уже ведеться в моєму стані, я не принижую себе, коли роблю так, як усі роблять. Не я ці хитрощі вигадав, і був би диваком і недотепою, коли б до них не принатурювався. Справді, я добре знаю, що коли ви застосуєте до цього загальні принципи якоїсь там моралі, що у всіх на язиці, а на ділі ні в кого, то й вийде, що біле – чорне, а чорне – біле. Але, пане філософе, є загальна совість, як і загальна граматика, а крім того, й винятки в кожній мові, що їх ви, вчені, називаєте, здається… як воно… допоможіть мені…
Я. "Ідіотизмами".[65]
Він. Правильно. Так от, кожен стан має свої винятки із загальної совісти, які я охоче назву "ідіотизмами" ремества.
Я. Розумію. Фонтенель[66] добре говорить, добре пише, хоч його стиль кишить французькими "ідіотизмами".
Він. І державець, фінансист, суддя, військовий, письменник, адвокат, прокурор, купець, банкір, ремісник, учитель співу, вчитель танців – це все дуже чесні люди, хоч їхня поведінка відхиляється багато в чім від загальної совісті і сповнена моральних ідіотизмів. Чим давніше щось, тим більше в ньому ідіотизмів, чим злигодніший час, тим численніші ідіотизми. Який піп, така й парафія, і навпаки, зрештою – яка парафія, такий і піп. Отож і використовуєш якомога свою парафію.
Я. З усіх цих химер ясно розумію тільки те, що мало таких реместв, які чесно виконуються, і мало є чесних людей у своєму реместві.
Він. Ото! Зовсім немає, зате й мало є шахраїв поза своєю крамничкою, і все йшлося б гаразд, коли б не певне число людей, що їх звуть пильними, точними, щирими у виконанні своїх обов'язків, ретельними, інакше сказати – тих, що завжди сидять у своїй крамничці й роблять своє діло зранку до вечора й тільки його й роблять. Тому вони єдині багатіють і стають у пошані.
Я. Через ідіотизми.
Він. Так, так, бачу, що ви мене зрозуміли. Отож ідіотизм майже всіх станів – бо ж є ідіотизми, спільні всім країнам, усім часам, як і загальна дурість, – так загальний ідіотизм, кажу, – це здобути собі якнайбільше покупців, а загальна дурість – уважати за найвправнішого того, хто їх найбільше має. Оце – два винятки із загальної совісті, перед якими треба схилитися. Це щось ніби довіра, саме із себе воно ніщо, але важить у громадській думці. Кажуть: добра слава краща від золотого пояса. А втім, у кого добра слава, в того золотого пояса немає, і тепер бачу я, що в кого золотий пояс, тому й слави ніколи не бракує. Треба, скільки є змоги, добиватися слави й пояса заразом. Така й у мене мета, коли я використовую те, що ви називаєте ницими підступами, ганебними хитрощами. Я даю їй урок і даю його добре. Це – загальне правило. Я вдаю, що в мене уроків більше, ніж на дні годин. Це – ідіотизм.
Я. А чи добре ви сам урок даєте?
Він. Атож, не зле, сяк‑так. Основний бас мого любого дядька все[67] це дуже спростив. Колись я крав гроші у свого учня, так, крав їх, то певно. А тепер я заробляю їх, щонайменш так само, як інші.
Я. А не мучила вас совість з приводу того, що крали?
Він. О, ні! Кажуть – як злодій у злодія краде, тоді чорт сміється. Батьки не луснуть від достатків, набутих бозна як. То все царедворці, фінансисти, великі купці, банкіри, ділки. Я допомагав їм відшкодовувати, я і всі ті, кому вони, як і мені, давали роботу. У природі всі види одне одного жеруть, а в суспільстві одне одного жеруть усі стани. Ми розправляємось одне з одним без ніякого втручання закону. Колись Дешан[68], тепер Гімар[69] мститься над фінансистом за князя, а торговець уборами, ювелір, оббивач, швачка, дурисвіт, покоївка, кухар, лимар – мстяться над Дешан за фінансиста.