Потім провадив далі: Тобі сказали б уранці, що ти – великий. Ти прочитав би в "Трьох віках"[33], що ти великий, ввечері ти переконався б, що ти справді великий, і великий Рамо задоволено заснув би під тихий шепіт похвал, що бриніли б у його вухах навіть уві сні. Груди йому легко дихали б, здіймалися б і опускалися, він хропів би, як велика людина…
Кажучи це, він мляво зліг на лаву, заплющив очі і вдав щасливий сон, що його уявляв собі. Потішившись кілька хвилин з цього солодкого спочинку, він прокинувся, потягнувся, позіхнув, протер очі й все ще шукав коло себе своїх ницих улесників.
Я. Так ви гадаєте, що щасливий спить якось особливо?
Він. Я гадаю?! Я, голодранець! Коли ввечері приходжу на своє горище й лягаю у своє лігво, я скулююсь під ковдрою, мені в грудях тісно, дихати важко. Це ніби скарга якась ледве чутна, а от фінансист хропе на все помешкання, аж на всю вулицю чутно. Та не те мене смутить сьогодні, що хроплю і сплю я злиденно, як жебрак.
Я. Все‑таки сумно воно.
Він. Я зазнав багато чого ще сумнішого.
Я. Чого саме?
Він. Ви завжди виявляли до мене певний інтерес, бо я вдалий балакун і розважаю вас, хоч у душі ви мене зневажаєте.
Я. Це правда.
Він. І я зараз розкажу вам.
Перед тим як почати, він глибоко зітхає, береться руками за чоло, потім знову прибирає спокійного вигляду й каже мені:
– Ви знаєте, що я неук, дурень, безумець, нахаба, ледар, як там кажуть – "волоцюга", "лобуряка", ненажера…
Я. Який панегірик!
Він. Він з усіх боків правдивий, з нього й слова не викинеш. Щодо цього – ніяких заперечень, будь ласка. Ніхто не знає мене краще за мене, я ще й не кажу всього.
Я. Не хочу вас прогнівити, а тому з усім погоджуюся.
Він. І жив я з людьми, що вподобали мене саме за те, що я неабияк обдарований усіма цими прикметами.
Я. Дивно: досі я гадав, що такі речі приховують від себе й прощають їх собі, а в інших зневажають.
Він. Приховувати їх від себе! Хіба це можливо? Будьте певні, Паліссо, коли він сам і задумується про себе, то зовсім іншої співає. Будьте певні, що наодинці зі своїм колегою вони щиро признаються, що обидва вони – знамениті дурисвіти. Зневажати їх у інших! Мої люди справедливіші були, мені з моєю вдачею чудово велося в них. Було мені царство й панство. Мене вітали, жити без мене не могли. Я був їхній любий Рамо, їхній гарний Рамо, їхній Рамо‑безумець, нахаба, неук, ледащо, ненажера, блазень, тварюка. За кожен з цих епітетів я діставав усмішку, ласку, поляскування по плечі, ляпаса, штурхана; за столом – добрий шматочок, що кидали мені в тарілку; поза столом – волю, яку я використовував без огляду, бо ж я безоглядний. З мене, переді мною, зо мною робили все, що тільки знали, ні на що я не ображався. А дрібні дарунки, що дощем сипались на мене! Собака ж я, усе занапастив! Усього позбувся задля того, щоб здоровий глузд показати один раз, однісінький раз за все моє життя. Ох, коли б то вернулося!
Я. У чому ж річ?
Він. Рамо! Рамо! Чи для цього ж вас пригостили? Цей дурний прояв дрібки смаку, дрібки розуму, дрібки глузду навчить вас, Рамо, друже мій, лишатись таким, яким Бог створив вас і яким бажають вас бачити ваші заступники. Тому й узяли вас за плечі, підвели до дверей і сказали вам: "Геть, ледащо, щоб духу твого не було тут! Він здоровий глузд та розум захотів показати! Геть, у нас у самих цього добра по саму зав'язку". Ви пішли, кусаючи собі пальці, а треба було вам раніше прикусити свого проклятого язика. Не додумались до цього, так тепер ви на вулиці, без шеляга, і не знаєте, де голову прихилити. їжа вам сама в рот падала, а тепер канючити доведеться. Жили в добрій хаті, а тепер здобрійте тим, що до свого горища доступитесь. Спали розкішно, а тепер чекає вас солома в пана Субіза в стайні[34] або у вашого приятеля Роббе[35], замість солодкого й спокійного сну, яким ви спали, тепер чутимете в одне вухо кінське іржання і тупіт, а в друге – ще шелест сухого, цупкого, барбарського черв'яччя. Нерозважливий бідолаха, мільйоном дияволів опанований!
Я. Та хіба ж таки немає способу вернутись? Хіба вчинили ви непрощенну помилку? Вами бувши, я негайно пішов би до них. Ви їм потрібніший, ніж вам здається!
Він. О, я певен, що тепер, коли нема кому їх смішити, вони нудяться, як собаки.
Я. Так я негайно пішов би до них, не дав би їм часу звикнути обходитися без себе, звернутись до якоїсь чесної розваги, бо хто знає, що може трапитись?
Він. Не цього я боюся, цього не трапиться.
Я. Хоч який ви незрівнянний, а вас може інший заступити.
Він. Навряд.
Я. Згоден. Проте я пішов би отак зі змарнілим обличчям, нестямними очима, розхристаною шиєю, розпатланим волоссям, у справді трагічному становищі, в якому ви й справді опинилися. Я впав би до ніг божества[36] й сказав би йому тихо, зі слізьми на очах, не підводячись: "Даруйте, пані, даруйте! Я негідник. То була нещаслива хвилина, бо ж ви знаєте, що я на здоровий глузд не слабую, і обіцяю вам не мати його ніколи у світі!"
Втішно було, що він, поки я казав отак, виконував усе в пантомімі – простягся долі, припав обличчям до землі, ніби схопивши руками край пантофлі, плакав, ридав, казав: "Так, царівно моя, так, обіцяю ніколи у світі не мати його, ніколи у світі". Потім підвівся раптово й промовив поважно й розмірковано:
Він. Так, ви маєте рацію. Бачу, що це найкраще. Вона – добра. Пан В'єйяр каже, що вона така добра[37]! Я сам це трохи знаю, але ж принижуватись перед повією, благати милосердя біля ніг комедіантки, яку раз у раз обсвистує партер! І то я, Рамо, син пана Рамо, діжонського аптекаря[38], добропорядна людина, що ніколи ні перед ким не схиляла коліна! Я, Рамо, що ходить у Пале‑Роялі прямо, махаючи руками, хоч Кармонтель[39] і намалював його зігнутим та з руками під полами! Я, що написав до клавесину речі, яких ніхто не грає, але, мабуть, тільки вони й перейдуть до нащадків, які їх гратимуть, – і щоб ото я, я пішов!.. Та це ж неможливо, пане. – І, поклавши руку на груди, додав: – Почуваю, підводиться отут щось і каже мені – цього ти, Рамо, не зробиш. Мабуть, людській природі властива певна гідність, яку ніщо не може подолати. Вона прокидається ні сіло ні впало, атож, ні сіло ні впало, бо бувають дні, коли мені нічого не варто бути такою паскудою, якою тільки людям заманеться; тоді я за ліар ладен поцілувати маленьку Юс[40] у задок.
Я. Та він же, друже, білий, гарний, пухкенький, ніжний, і на таке приниження може піти іноді й делікатніший за вас.
Він. Порозуміймося: є простий поцілунок у задок і є фігуральний. Спитайте в товстуна Берж'є[41], що цілує пані Ламарк[42] у задок просто й фігурально, а їй‑богу, мені і просто, і фігурально не подобається.
Я. Коли засіб, що я пропоную, вам не пасує, то майте відвагу бути жебраком.
Він. Гірко бути жебраком, коли є стільки багатих дурнів, чиїм коштом можна жити. До того ж самозневага – річ нестерпна.
Я. А хіба це почуття вам відоме?
Він. Чи відоме! Скільки разів я казав собі: як це, Рамо, адже в Парижі є десять тисяч гарних столів, що їх накривають на п'ятнадцять‑двадцять осіб кожен, і серед них немає жодного для тебе! Є повні гаманці, що з них золото сиплеться направо й наліво, а тобі не перепадає найдрібнішої монети! Безліч нездар, нікчемних недоумків, безліч марудних людців, ницих крутіїв одягається добре, а тобі голому ходити? І ти дурнем будеш? Хіба ти не можеш, як інші, підлещувати? Хіба не можеш, як інші, брехати, присягатись, ламати присягу, обіцяти, додержувати й порушувати? Хіба не можеш, як інші, гадом вигинатись? Хіба не можеш, як інші, жінчиним любощам пособляти, а від чоловіка зальотні листи носити? Хіба не можеш, як інші, юнака підбадьорити до розмови з панною, а панну намовити вислухати його? Хіба не можеш, як інші, шепнути якійсь крамарівні, що вона вбирається кепсько, а от гарні сережки, трохи рум'ян, мережива та сукня по‑польськи їй чудово пасували б? Що її ноженята не створені на те, щоб ходити пішки? Що є один гарний пан, молодий і багатий, – у нього одяг золотом гаптований, у нього розкішний екіпаж, шестеро лакеїв, і він бачив її на вулиці, зачарувався нею, так з того дня не їсть, не п'є, не спить зовсім і просто вмирає та й годі?
– Але ж татко мій?
– Що там ваш татко! Ну, посердиться спочатку трохи.
– А мама? Вона ж так намовляє мене бути чесною дівчиною і каже, що честь – це єдиний скарб на світі.
– Стара пісня й нікчемна.
– А мій духівник?
– А навіщо він вам? Та коли вже спаде вам примха розказати йому про свої розваги, це коштуватиме кількох фунтів цукру й кави.
– Це людина сувора, він уже відмовив мені в розгрішенні за пісеньку "Прийди в мою келію".
– Бо вам не було чого дати йому. А коли ви з'явитесь до нього в мереживі…
– Так у мене будуть мережива?
– Безперечно, і всіх Гатунків… у діамантових сережках…
– Так у мене будуть гарні діамантові сережки?
– Так.
– Як у тієї маркізи, що купує іноді рукавички в нашій крамниці?
– Точнісінько… у чудовому екіпажі з сірими в яблука кіньми, з двома лакеями, негреням і гінцем попереду, з рум'янами, мушками, шлейфом…
– На бал?
– На бал, до опери, комедії… (У неї серце вже тремтить від радощів. Ти граєш, як з нот.)
– А це що?
– Дрібничка.
– Я теж гадаю.
– Це записочка.
– А кому?
– Вам, коли ви трохи цікаві.
– Цікава? Дуже й дуже, давайте… (читає). Побачення! Це неможливо.
– По дорозі до церкви.
– Зі мною завжди мама ходить. Та коли б він прийшов сюди раненько, я встаю перша й сиджу в крамниці, поки повстають…
Він приходить, подобається. Одного чудового дня присмерком дівчинка зникає, а мені відлічують дві тисячі екю.