Що ж вам іще сказати? Якось увечері, коли ми всі вже поснули, хтось постукав до нас у двері; ми встали й відчинили – то був отець Анж і брат мій, перевдягнені. Наступний день вони перебули в хаті, а другого дня вдосвіта подалися. Ішли вони не з порожніми руками, бо Жан, прощаючись зі мною, сказав мені: "Я віддав заміж твоїх сестер, і коли б лишився ще два роки в монастирі тим, ким був, ти був би одним з найбагатших фермерів в окрузі, але все змінилось, і ось що тільки я для тебе маю. Прощай, Жаку. Якщо мені з панотцем поталанить, то я тебе не забуду". І тицьнув мені в руку ті п'ять луї, що я казав, та ще п'ять для дівчини, яку він останню віддав заміж і яка породила щойно опецька, схожого, як викопаного, на брата Жана.
Пан (розчинивши табакерку й сховавши годинника). Чого ж вони поїхали до Лісабона?
Жак. Щоб зазнати землетрусу[21], який не міг без них обійтися; щоб їх розчавило, поглинуло й спалило, як на небі написано.
Пан. Ох, ченці, ченці!
Жак. Найліпший ламаного шеляга не вартий.
Пан. Я це краще від тебе знаю.
Жак. Хіба й ви побували в їхніх руках?
Пан. Хай іншим разом розкажу.
Жак. Але чому вони такі злі?
Пан. Мабуть, тому, що вони ченці… А тепер вертаймося до твого кохання.
Жак. Ні, пане, не вертаймося.
Пан. Хіба не хочеш уже, щоб я знав про нього?
Жак. Я то хочу, але доля не хоче. Хіба не бачите, що скоро тільки я розкриваю про своє кохання рота, так і втручається якийсь біс, якась пригода раз у раз трапляється й уриває мене на слові? Отож і не докінчу я, кажу вам, бо так на небі написано.
Пан. Спробуй, друже.
Жак. А що якби ви про своє кохання почали? Може, це розбило б чари, а потім і з моїм коханням пішлося б краще. По‑моєму, в цьому вся причина; знаєте, мені здається іноді, що зо мною доля говорить.
Пан. І ти гадаєш, що то завжди добре слухати її?
Жак. Атож, про це свідчить той день, коли вона сказала мені, що ваш годинник на спині в коробейника…
Пан почав позіхати; позіхаючи, стукав пальцями по табакерці, а стукаючи по табакерці, дивився в далеч, а дивлячись у далеч, сказав Жакові:
– Чи не бачиш ти чогось ліворуч?
Жак. Бачу і закладаюсь, що те щось не схоче ні щоб я розказував далі свою історію, ні щоб ви свою розпочинали…
Жак мав рацію. Як те щось, побачене ними, посувалось до них, а вони посувались до нього, то ці два поступання в протилежному напрямку скоротили відстань, і невдовзі вони помітили чорний повіз, запряжений четвериком коней у чорних попонах, що закривали їм голови й звисали до ніг; позаду – двох слуг у чорному, далі ще двох у чорній одежі на чорних конях у чорних попонах; на передку повоза – чорного фурмана у виложистому капелюху, оповитому довгим крепом, що спадав йому на ліве плече. Фурман той похилив голову, попустив віжки, і коні правили ним більше, ніж він ними. Ось порівнялись наші мандрівці з тими марами. Ту ж мить Жак скрикує, як не падає з коня, рве на собі волосся, качається по землі, вигукуючи:
– Мій капітан, мій бідний капітан! Це ж він самісінький, он і герб його…
Справді, на марах була довга труна під погребним покривалом, на погребному покривалі – шпага зі шнурком, а поруч труни – з молитовником священик, що читав псалми. Мари їхали собі, Жак ішов за ними голосячи, пан за Жаком лаючись, а слуги впевняли Жака, що це і є жалібний похід його капітана, який помер у сусідньому місті, звідки його везуть до гробниці його предків. Відколи цей військовець через смерть свого приятеля, капітана того самого полку, позбувся втіхи битися щонайменш раз на тиждень, він упав у тугу, яка сточила його за кілька місяців. Віддавши своєму капітанові останню данину шани, жалю й сліз, Жак перепросив свого пана, сів на коня, і вони поїхали далі мовчки.
Але на Бога, авторе, куди ж вони їхали?.. – Але на Бога, читачу, відповім я вам, хіба ж знаєш, куди йдеш? От ви – знаєте, куди йдете? Чи мушу нагадати вам Езопову пригоду? Його пан Ксантіп якось увечері – влітку чи взимку, бо греки купались об усякій порі – сказав йому: "Сходи, Езопе, до лазень; якщо там людей не багато, ми скупаємось". Пішов Езоп. Дорогою перестріває афінську сторожу. "Куди йдеш?" – "Не знаю", – відповідає Езоп. "Ти не знаєш? То йди до в'язниці!" – "Чи ж не казав я вам, – відказує Езоп, – що не знаю, куди йду? Хотів до лазень іти, а от іду до в'язниці…" Жак ішов за своїм паном, як ви за своїм, а його пан за своїм ішов, як Жак за ним. – Але ж хто був пан Жакового пана? – Ото! Хіба таки бракує на цім світі пана? У Жакового пана їх була ціла сотня, як і у вас, але серед них жодного доброго, бо він їх щодня міняв. – Він був людина. Людина пристрасна, як і ви, читачу; людина цікава, як і ви читачу, людина набридлива, як і ви, читачу; людина допитлива, як і ви, читачу. – А чому він питав? – Добре питання! Питав, щоб дізнатися й переповісти, як і ви, читачу…
Пан сказав Жакові:
– Ти, здається, несхильний розповідати історію свого кохання?
Жак. Мій бідний капітан! Він іде туди, куди ми всі йдемо, ще й дивуватись треба, що він раніш туди не прибув. О‑о… О‑о…
Пан. Та ви, Жаку, здається, плачете?.. "Плачте ж незмушено, бо ви можете плакати, не соромлячись; його смерть звільнила вас від дражливої добропристойності, що стримувала вас під час його життя. Затаювати горе у вас немає тих причин, з яких ви затаювали своє щастя; нікому на думку не спаде робити з ваших сліз ті висновки, що були б зроблені раніше з вашої радості. Нещастя прощають. Крім того, в цю хвилину треба показати себе чулим або невдячним, а, по добрій розвазі, краще виявити свою слабість, ніж дати запідозріти себе в пороку. Хай ваша скарга буде вільна, щоб бути менш болісною, і бурхлива, щоб бути менш тривалою. Пригадайте, навіть прибільшіть його якості; його проникливість в осягненні найглибших матерій; його тонкість в обговоренні найвищих; його непохитний нахил до найважливіших; його здатність запліднювати наймарніші; пригадайте, з якою майстерністю він боронив винних: вибачливість надавала йому без міри більшого розуму, ніж винному – інтерес і самолюбство; він був суворий лише до себе самого. Невеличким похибкам, що траплялись у нього, він не тільки не шукав пробачення, але з усією злостивістю ворога прибільшував їх перед собою, а ціну своїх чеснот – з усією спритністю заздрісника применшував пильним розглядом мотивів, що, може бути, спричинили їх поза його свідомістю. Не обмежуйте своїх жалів ніяким терміном, крім того терміну, що призначить їм час. Утрачаючи друзів наших, корімося світовому ладові, як скоримося йому й тоді, коли він захоче розпорядитися нами; приймаймо без розпачу осудний вирок долі над ними, як приймемо його без опору й тоді, коли він буде ухвалений над нами. Погребні обов'язки – це не останні обов'язки живих. Над тліном вашого коханого зараз зімкнеться земля, але ваша душа збереже всю свою чутливість".
Жак. Це чудово, пане мій, але на якого воно біса? Я втратив свого капітана, я горюю, а ви, як папуга, торочите мені уривок розради, яку чоловік чи жінка давали іншій жінці, що втратила коханця.
Пан. По‑моєму, жінка.
Жак. А по‑моєму, чоловік. Але чоловік то, чи жінка – знову‑таки, на якого воно біса? Чи не вважаєте ви мене за коханку мого капітана? Мій капітан, пане, був порядна людина, а я завжди був чесний хлопець.
Пан. Та хто ж це заперечує, Жаку?
Жак. На якого ж тоді біса ваша чоловіча чи жіноча розрада засмученій жінці? Може, скажете мені, питаю вас?
Пан. Ні, Жаку, сам мусиш додуматись.
Жак. Хоч би до кінця життя свого думав, не здогадаюсь, навіть до Страшного Суду.
Пан. Мені здавалося, Жаку, що ви уважно слухали моє читання.
Жак. Завжди уважно слухаєш, коли тобі смішно.
Пан. Дуже добре, Жаку!
Жак. Я замалим не зареготав на тому місці, де ото про сувору добропристойність, яка стримувала мене за капітанового життя і від якої я звільнився по його смерті.
Пан. Дуже добре, Жаку! Отже, я досяг того, що мав на увазі. Скажіть мені, чи можна було добрати кращого способу, щоб вас розрадити? Ви плакали. Коли б я говорив вам про мету вашого горя, до чого це привело б? Ви плакали б ще більше, і я вкрай вас зажурив би. Я вас ошукав і смішністю своєї погребної промови, і невеличкою суперечкою, що з неї постала. Погодьтесь, що тепер думка про вашого капітана від вас так само далека, як і мари, що везуть його до останньої домівки. Отже, гадаю, ви можете продовжити історію свого кохання.
Жак. Я теж так гадаю.
– Докторе, – сказав я хірургові, – ви далеко звідси живете?
– За добрих чверть льє, щонайменш.
– Чи вигідне у вас помешкання?
– Досить вигідне.
– Чи є у вас зайве ліжко?
– Ні.
– Як! Навіть за плату, за добру плату?
– О, за плату й за добру плату, пробачте! Але, друже, ви не здаєтесь мені спроможним платити, і ще менше – платити добре.
– Це моя справа. І догляд за мною буде невеличкий?
– Якнайкращий. Моя жінка все життя хворих доглядала, а старша дочка, що голить кого хочете, перев'яже вас не гірш від мене.
– Скільки ви кладете мені за квартиру, харч і ваше лікування?
Хірург промовив, чухаючи вухо:
– Квартира… харч… лікування… Але хто ж поручиться за плату?
– Я плататиму поденно.
– Оце мені подобається, але… Та ви, пане, здається, не слухаєте.
Пан. Ні, Жаку, так на небі написано, щоб цього разу, певно, що не останній, ти говорив і тебе не слухали.
Жак. Коли не слухають того, хто говорить, то або ні про що не думають, або думають про щось інше – а ви як саме?
Пан. Про інше. Я гадав про те, що один із чорних слуг, які супроводили мари, казав тобі, що твій капітан через смерть свого приятеля позбувся втіхи битися щонайменш раз на тиждень. Чи добрав ти що‑небудь у цьому?
Жак. Аякже!
Пан. Для мене це загадка, яку було б ласкаво з твого боку пояснити мені.
Жак. А на якого воно вам біса?
Пан. Не на великого; та коли ти розповідатимеш, то, мабуть, захочеш, щоб тебе слухали?
Жак. Зрозуміла річ.
Пан. Так от, по щирості, я не можу за це поручитися, поки ті незрозумілі слова мулятимуть мені мозок.