Отож, кінь щодуху мчав його до пана, що заснув край шляху, накинувши вуздечку від свого коня на руку, як я вже казав. Тоді кінь був при вуздечці, а коли прибув Жак, вуздечка лишилась на місці, а коня вже не було. Певно, якийсь шахрай підкрався до сплячого, тихцем перерізав вуздечку й забрав тварину. Від тупоту Жакового коня пан прокинувся, і перше його слово було:
– Іди, іди, псявіро, ось я тобі…
Тут він узявся позіхати на ввесь рот.
– Позіхайте, позіхайте, пане, досхочу, – сказав йому Жак, – тільки ж де ваш кінь?
– Мій кінь?
– Атож, кінь…
Помітив тоді пан, що коня в нього вкрадено, і намірився вже оперіщити Жака вуздечкою, але той сказав йому:
– Стривайте, пане, у мене не такий сьогодні настрій, щоб терпіти побої; перший удар прийму, але, присягаюсь, за другим підострожу коня, і лишайтесь тут здорові…
Ця Жакова загроза зразу втишила панові гнів, і він спитав лагідніше:
– А годинник?
– Ось він.
– А гаман?
– Ось він.
– Довго ти прогаявся.
– Не дуже, бо діла багато було. Ось слухайте. Я їхав, бився, збурив усіх селян у полі, збурив усіх жителів у місті, мене прийняли за злодія з великого шляху, повели до судді, вчинили мені два допити; через мене двох людей замалим не повісили, вигнали одного лакея й одну покоївку; обвинуватили мене в тому, що я ночував із кралею, якої я ніколи в вічі не бачив, а проте мусив заплатити; і ось я приїхав.
– А я, чекаючи тебе…
– На небі написано, щоб ви, чекаючи мене, заснули і щоб у вас украли коня. Що ж, пане, годі про це гадати! Кінь пропав, а може, на небі написано, що він і знайдеться.
– Коню мій! Мій бідний коню!
– Хоч ви й до завтра лементуватимете, користі з того не буде.
– Що ж робити?
– Я візьму вас на крижі, або, коли вам більше до вподоби, скинемо чоботи, почепимо їх до мого коня на сідло, а самі рушимо пішки.
– Коню мій, мій бідний коню!
Вони вирішили йти пішки; пан скрикував уряди‑годи: "Коню мій, мій бідний коню", а Жак розповідав докладніше про свої пригоди. Коли він дійшов до дівчининого звинувачення, пан сказав йому:
– Ти й справді, Жак, з нею не ночував?
Жак. Ні, пане.
Пан. А заплатив їй?
Жак. Напевне.
Пан. Мені один раз ще гірше довелося.
Жак. Заплатили, переночувавши?
Пан. Так воно й було.
Жак. Може, розкажете?
Пан. Перш як починати історію мого кохання, треба кінчити історію твого. Атож, Жаку, твого кохання, яке я матиму за перше і єдине у твоєму житті, не зважаючи на пригоду з покоївкою коншського губернатора, бо коли ти й заночував із нею, то не став від цього закоханим. Адже щодня ночують із жінками, яких не кохають, і не ночують із жінками, яких кохають. Але…
Жак. Що там за але?
Пан. Коню мій!.. Не гнівайся, Жаку, друже мій, постав себе на місце мого коня, припусти, що я втратив тебе, і скажи мені, хіба не став би ти більше мене шанувати, коли б почув мої крики: "Жаку мій! Мій бідний Жаку!"
Жак посміхнувся і сказав:
– Я спинився, здається, на розмові мого хазяїна із жінкою тої ночі, що настала після мого першого перев'язання. Я трохи заснув.
Пан. Природна річ.
Жак. Прокинувшись, я відсунув заслону й побачив, що хазяїн із жінкою та хірургом нишком розмовляють коло вікна. Після того, що я почув уночі, мені неважко було здогадатись, про що там була мова. Я кашлянув. Хірург сказав чоловікові:
– Він прокинувся; сходіть‑но, куме, до льоху, вип'ємо чарку, це додає певності руці; потім я зніму перев'язку, а там далі побачимо.
Пляшку принесли й випили, бо мовою митців випити чарку – це є, щонайменш, спорожнити цілу пляшку; тоді хірург підійшов до мого ліжка й запитав:
– Ну, як уночі було?
– Непогано.
– Вашу руку… Добре, добре, пульс непоганий, жару вже майже немає. Треба побачити коліно… кумо, – сказав він до хазяйки, що стояла в ногах мого ліжка за заслоною, – допоможіть нам…
Хазяйка гукнула одного з дітей.
– Нам тут не дитина потрібна, а ви; через невдалий рух матимемо роботи на місяць. Ідіть‑но…
Хазяйка підійшла, опустивши очі….
– Держіть оцю ногу, серденько, а я до другої візьмуся. Тихше, тихше… До мене, ще трохи до мене… Поверніться трохи праворуч, друже, праворуч, кажу вам, отак…
Я держався обома руками за матраца, скреготав зубами, піт мені проступив на обличчі.
– Воно не солодко, друже.
– Почуваю.
– Отак. Покиньте, кумо, ногу, візьміть подушку; підсуньте стільця, покладіть на нього подушку… Надто близько… Трохи далеко… Дайте мені, друже, руку, обійміть мене міцніш. Кумо, станьте за ліжком і тримайте його під руку… Чудово… У пляшці нічого не лишилося, куме?
– Ні.
– То заступіть свою жінку, хай ще по одну сходить… Добре, добре, наливайте повну… Облиште чоловіка, кумо, та йдіть до мене…
Хазяйка знову гукнула одного з дітей.
– Ет, сто чортів, казав же ж я вам, що тут дитина ні до чого. Станьте навколішки, просуньте руку під литку… Кумо, ви тремтите, ніби злочин який заподіяли; ну ж бо, сміливіш… А ліву внизу стегна, отам, над бандажем… Дуже добре!..
Ось шов розрізано, бинти скручено, перев'язку знято й мою рану відкрито. Лікар мацає зверху і знизу, з усіх боків, та й приказує, доторкаючись до мене:
– Неук! Осел! Дурбас! І воно сіпається до хірургії! Оцю ногу та щоб різати? Вона ще й другу переживе, за це я ручуся.
– Я видужаю?
– У мене не один уже видужав.
– Ходитиму?
– Ходитимете.
– Не кульгаючи?
– Це інша річ. Який‑бо ви в біса швидкий, друже мій! З вас того недосить, що я врятував вам ногу? А втім, хоч і кульгатимете, то річ пуста. Танці любите?
– Дуже.
– Якщо ходитимете трохи гірше, то танцюватимете ще краще… Кумо, гарячого вина… Ні, того спочатку: ще скляночку, і вашому перев'язанню воно на добре вийде…
Випив він; принесли гарячого вина, промили мені рану, наклали перев'язку, поклали мене на ліжко, порадили заснути, коли можу, закрили заслону, допили почату пляшку, принесли ще одну, і між хірургом, хазяїном та хазяйкою далі повелася розмова.
Хазяїн. Чи довго ж воно буде, куме?
Лікар. Довгенько… За ваше, куме!
Хазяїн. Та скільки ж? Місяць?
Лікар. Місяць! Кладіть два, три, чотири, хтозна! Колінна чашка, кульковий суглоб, велика гомілка… За ваше, куме!
Хазяїн. Чотири місяці! Боже милий! Навіщо було брати його? Що вона в біса робила на порозі?
Лікар. За моє, бо я ж таки попрацював.
Хазяйка. Знову ти, друже, тієї самої! Не те ти обіцяв мені сьогодні вночі, та дарма, ще ж тобі прийдеться.
Хазяїн. Та скажи мені, що з ним робити? Коли б хоч рік не такий лихий!
Хазяйка. Коли хочеш, я піду до кюре.
Хазяїн. Якщо хоч нога твоя там буде, скатую.
Лікар. А чому ж то, куме? Моя ходить.
Хазяїн. То ваша справа.
Лікар. За хрещеницю! Як там вона ся має?
Хазяйка. Дуже добре!
Лікар. Ну, куме, за вашу й мою жінку; обидві вони добрячі.
Хазяїн. Ваша розсудливіша, вона дурниці не зробила б…
Хазяйка. Але ж є, куме, сестри‑жалібниці!
Лікар. Ох, кумо, чоловік, чоловік та щоб у сестер! Крім того, є маленька перешкода, завбільшки з палець… Випиймо за сестер, то добрі дівчата.
Хазяйка. Яка перешкода?
Лікар. Ваш чоловік не хоче, щоб ви ходили до кюре, а моя жінка не хоче, щоб я ходив до сестер… Але, куме, ще чарку, вона, може, порадить нас. А його самого ви питали? Може, в нього кошт якийсь є?
Хазяїн. У солдата?
Лікар. У солдата є батько, мати, брати, сестри, родичі, друзі, хтось такий під небом… Випиймо ще чарку, а ви йдіть, здайтеся на мене.
Така була дослівно розмова між хірургом, хазяїном та хазяйкою, але як би я міг повернути її, впровадивши якогось негідника серед цих добрих людей! За мить Жак побачив би себе, або ви Жака побачили б стягнутого з ліжка й викинутого на шлях або в рівчак. – Чому не вбитого? – Убитого, ні. Я зумів би гукнути когось йому на допомогу й цей хтось був би солдат із його сотні, але це до нудоти тхнуло б "Клівлендом"[13]. Правда, правда! Правда, скажете ви мені, часто буває холодна, утерта й плоска; наприклад, ваше оце оповідання про Жакове перев'язування правдиве, але що в ньому цікавого? – Нічого. Згоден. Коли й треба бути правдивим, то так, як Мольєр, Реньяр[14], Річардсон[15], Седен; у правди є втішний вік, що його помічаєш, коли маєш хист. – Так, коли маєш хист, а коли його бракує? – Коли бракує, не треба писати. – А коли, собі на лихо, подібний до того поета, що я послав його до Пондішері[16]? – Що то за поет? – Цей поет… Та коли ви перебиватимете мене, читачу, і коли я сам себе раз у раз перебиватиму, що ж станеться із Жаковим коханням? Повірте мені, облишмо поета…
Хазяїн з хазяйкою пішли собі…
– Ні, ні, історію поета з Пондішері!
Лікар приступив до Жакового ліжка…
– Історію поета з Пондішері, історію поета з Пондішері!
Якось прийшов до мене молодий поет, як і щодня вони до мене ходять… Але ж, читачу, яке відношення має це до подорожі Жака‑фаталіста з його паном?
– Історію поета з Пондішері!
Після звичайних компліментів моєму розумові, хистові, смакові, добродійності та інших слів, яким я аж ніяк не йму віри, хоч мені кажуть їх уже більш, як років двадцять, може, й щиро, молодий поет добуває з кишені зошита. "Це мої вірші", – каже.
– Вірші!
– Так, пане, і я сподіваюсь, що ви будете ласкаві висловити про них свою думку.
– Ви правду любите?
– Так, пане, і хочу правди.
– Ви її знатимете.
– Як, то вам забракло розуму і ви повірили, що поет прийшов до вас шукати правди?
– Так.
– І навіть сказали йому правду?
– Напевне.
– Без пощади?
– Атож: пощада, хоч би й найкраще присмачена, була б грубою образою; коли її правильно витлумачити, вона означала б – поет із вас поганий, ще й людина нікчемна, бо я не добачаю у вас сили вислухати правду.
– І вам завжди щастило з відвертістю?
– Майже завжди…
Прочитав я вірші того молодого поета й кажу йому:
– Ваші вірші не тільки погані, а ще й доводять мені, що ви ніколи хороших не напишете.
– Значить, муситиму погані писати, бо не писати їх не можу.
– Що за жахливе прокляття! Чи розумієте ви, пане, до якого впослідження ви дійдете? "Ні боги, ні люди, ні колони[17] не прощають поетам пересічності"[18], – так сказав Горацій.
– Я це знаю.
– Ви багатий?
– Ні.
– Бідний?
– Ще й дуже.
– І ви до бідності хочете долучити ще й славу поганого поета; ви змарнуєте життя, постарієтесь.