Правда тільки те, що хоч з якого місця забажається вам вирядити їх у дальшу путь, не проїхали вони й двадцяти кроків, як пан, нюхнувши своїм звичаєм табаку, сказав до Жака:
– Ну, Жаку, історія твого кохання?
А Жак, замість відповіді, скрикнув:
– К бісу історію мого кохання! Адже я забув…
Пан. Що ти забув?
А Жак, замість відповіді, вивертав кишені й скрізь марно себе обшукував. Він забув свого дорожнього гамана в головах ліжка, і не встиг ще він признатися в цьому своєму панові, як той скрикнув:
– К бісу історію твого кохання! Адже я забув годинника на каміні.
Жак не дав себе просити, зразу завернув і поїхав назад ступою, бо ж не поспішав ніколи… До величезного замку? Ні, ні. Вибирайте самі, котра з можливих і неможливих ночівель, названих мною раніше, найкраще пасує до наявних обставин.
Тим часом його пан усе їхав уперед; але пан зі слугою тепер розлучилися, і я не знаю, кому з них приділити свою увагу. Коли ви хочете стежити за Жаком, – стережіться; шукання гамана та годинника може так задлятись і ускладнитися, що він довго не прилучиться до свого пана, єдиного свого вірника, і прощай тоді Жакове кохання! Якщо ж, покинувши його самого в розшуках гамана та годинника, ви наважитесь товаришувати з його паном, – це буде ввічливо, але нудно без краю; ви ще не знаєте цього нікчему. У голові в нього думок негусто; коли й трапляється йому сказати щось розумне, то лише з чужого голосу або з натхнення. Очі в нього є, як і в нас з вами, але ж не знати, чи дивиться він здебільшого. Він не спить і не пильнує, він існує собі – це його звичайна життьова функція. То їхав перед себе автомат, вряди‑годи оглядаючись, чи не вертається Жак; злазив з коня і йшов пішки, знову сідав на тварину, проїздив чверть льє, знову злазив і сідав на землю, тримаючи коня за вуздечку й похиливши голову на руки. Коли втомлювався від такої пози, підводився і дивився в далечінь, чи не видно Жака. Жака не було. Тоді сердився і, не знаючи гаразд, говорить він чи ні, казав:
– Катюга! Собака! Шахрай! Де він? Що робить? Хіба стільки часу треба, щоб забрати гамана й годинника? Ой, натовчу ж його, атож, натовчу напевне.
Потім шукав годинника в кишеньці, де його не було, і зрештою впадав у розпач, бо не знав, що робити без годинника, без табакерки й без Жака: це були три великі підпори його життя, яке спливало в тому, що він нюхав табаку, дивився, котра година, розпитував Жака, і то в усіх комбінаціях. Тож, позбувшись годинника, йому лишалася тільки табакерка, яку він раз у раз відчиняв і зачиняв, як і я роблю, коли нудьгую. Надвечір рештки табаку в моїй табакерці прямо пропорційні розвазі й обернено – нудьзі мого дня. Благаю вас, читачу, призвичаїтись до цього способу вислову, запозиченого з геометрії, бо я вважаю його за точний і часто ним користуватимусь.
Та досить уже з вас пана, а що слуга до нас не вертається, то, може, ми до нього підемо? Бідний Жак! Коли ми оце про нього говоримо, він якраз скрикував скорботно:
– Виходить, так на небі написано, щоб мене одного й того самого дня заарештували як розбійника з великого шляху, що по ньому в'язниця плаче, і обвинуватили у звабленні дівчини!
Коли він під'їздив ступою до замку, – не до місця свого останнього ночування, – назустріч йому трапився один з тих мандрівних торгівців, що звуться коробейниками, і гукнув йому:
– Підв'язки, пане вершнику, пояси, шнурки до годинника, табакерки останньої моди, справжні жабаки[11], каблучки й годинник; годинник, пане, щирозлотий, різьблений, з подвійною покришкою, як новісінький…
А Жак йому:
– Шукаю я годинника, тільки не твого.
І далі поїхав, усе ступою. їдучи, він ніби на небі написаним побачив, що годинник, якого той пропонував йому, то і є його пана годинник. Він вернувсь і сказав коробейникові:
– Друже, а покажіть‑но свого золотого годинника, – так здається мені, що він мені підійде.
– Їй‑богу, не здивуюсь, коли так воно й буде, – сказав коробейник. – Він же гарний‑прегарний, Жульєнової[12] роботи. Оце хвилин лише кілька, як він у мене; я придбав його за шмат хліба й добре ним побаришую. Люблю я заробляти потроху, та часто, але час тепер злиденний, я й через три місяці не матиму такої знахідки. Ви здаєтесь мені людиною порядною, то й любіш мені, щоб ви з нього покористувались, а не хто інший…
Отак балакаючи, торговець поставив свого короба на землю, відчинив його, добув годинника, якого Жак пізнав відразу ж, ні трохи не здивувавшись; бо коли він не поспішав ніколи, то й дивувався рідко. Роздивився він на годинника. "Так, це він", – подумав сам собі. Тоді до коробейника:
– Ваша правда, гарний він, прегарний, і я знаю, що він путящий.
Потім поклав його в кишеню, а до коробейника мовив:
– Красно дякую, друже!
– Як то красно дякую?
– А так, що це мого пана годинник.
– Не знаю я вашого пана; це годинник мій, я його купив і заплатив за нього…
І схопивши Жака за комір, став доправлятись годинника. Жак підійшов до коня, взяв одного пістоля, наставив його коробейникові в груди:
– Геть, а то вб'ю, – сказав йому.
Переляканий коробейник пустив його. Жак сідає на коня й рушає ступою далі до міста, сам собі думаючи: "Годинника знайдено, тепер ще гаман…"
Коробейник чимшвидше зачиняє свого короба, бере його на плечі, іде за Жаком і гукає:
– Злодій! Держіть злодія! Убивця! Ґвалт! Рятуйте!
Були жнива, на степу працівників повнісінько. Усі кидають серпи, збігаються до коробейника й питають, де ж злодій, де вбійник.
– Он він! Он він!
– Як? Отой, що їде ступою до міської брами?
– Він самий.
– Та ви божевільний, хіба злодії так їздять?
– Кажу ж вам, що злодій, він у мене золотого годинника заграбастав…
Женці не знали, на що їм здатися – чи на крики коробейника, чи на спокійну Жакову ходу.
– Це розор мені, хлопці, як ви не допоможете, – провадив коробейник, – годинник коштує тридцять луї, як один ліар. Допоможіть мені, він забрав мого годинника, і, коли надасть ходу, мій годинник пропав…
Якщо Жак не міг почути цих криків, то легко міг побачити стовпище, але швидше не поїхав. Пообіцявши нагороду, коробейник підохотив селян погнатися за Жаком. Отож юрба чоловіків, жінок і дітей рушили, гукаючи:
– Тримайте злодія! Злодія! Тримайте вбивцю!
І коробейник, поспішаючи за ними, скільки дозволяв йому короб, теж галасував:
– Тримайте злодія! Злодія! Вбивцю!..
Вони ввійшли до міста, бо Жак зі своїм паном ночували напередодні в місті, я допіру пригадав це. Жителі покидають будинки, пристають до селян та коробейника й сунуть, гукаючи в один голос:
– Тримайте злодія! Злодія! Тримайте убивцю!
Усі разом наздоганяють Жака. Коробейник кинувся до нього, але Жак почастував його закаблуком так, що той укрився п'ятами, але кричав невгаваючи:
– Шахрай, махляр, негідник! Віддай мого годинника, ти віддаси його, ще й на шибениці зависнеш…
Жак, заховуючи спокій, звернувся до юрби, що дедалі більшала, і мовив:
– Тут є суддя в поліції, ведіть мене до нього; там я доведу, що я не шахрай, а от чи він чесний, то побачимо. То правда, годинника я в нього взяв, але це мого пана годинник. Мене в цьому місті знають, позавчора ввечері ми прибули сюди з моїм паном і спинялись у пана губернатора, пайового давнього приятеля.
Я не сказав вам раніш, що Жак зі своїм паном проїздили через Конш і замешкали в тамтешнього губернатора, бо раніш це не спало мені на думку.
– Ведіть мене до пана губернатора, – казав Жак злазячи з коня.
Він з конем і коробейник стали в центрі походу. Вони йшли і прийшли до воріт губернаторського будинку. Жак з конем і коробейник увійшли, тримаючи один одного за петельки. Юрба лишилася на вулиці.
Що ж робив тим часом Жаків пан? Він заснув край великого шляху, накинувши вуздечку на руку, а кінь попасався в траві круг сплячого, скільки дозволяла довжина вуздечки.
Побачивши Жака, губернатор скрикнув:
– А, це ти, мій бідний Жаку! Що привело тебе сюди самого?
– Годинник мого пана: він забув його, повісивши на ріжок каміна, а я знайшов його в коробі ось цієї людини; а також наш гаман, що я забув у головах ліжка; він знайдеться, якщо ви накажете пошукати…
– І якщо так написано на небі, – додав суддя.
Він зразу звелів покликати свою челядь, і зразу коробейник сказав, показавши на високого шалигана, нещодавно найнятого:
– Оцей продав мені годинника.
Суддя, прибравши суворого виразу, сказав коробейникові й лакеєві:
– Обидва ви заробили на каторгу, ти – за те, що продав, а ти – за те, що купив годинника… – До лакея: –Віддай йому гроші і негайно скинь убрання… – До коробейника: – Забирайся мерщій геть з цього краю, якщо не хочеш сісти тут навіки. Ви обидва таке діло робите, яке призводить до лиха… Тепер ідеться про твого гамана, Жаку…
Та, що привласнила його, зголосилась без запрошення – висока ладна дівчина.
– Гаман, пане, в мене, – сказала вона своєму господареві, – але я не вкрала, він сам мені його дав.
– Я вам дав гаман?
– Атож.
– Може бути, тільки хай чорт мене забере, коли я про це пам'ятаю…
– Ну, Жаку, не з'ясовуймо цього далі, – сказав де нього суддя.
– Пане…
– Вона ж гарна й, бачу я, здатлива…
– Присягаюсь вам, пане…
– Скільки було в гамані?
– Ліврів дев'ятсот сімнадцять.
– Ох, Жавотто! Дев'ятсот сімнадцять ліврів за ніч – це забагато для вас і для нього. Дайте мені гамана…
Висока дівчина віддала панові гамана, а той вийняв з нього шестифранковик.
– Маєте, – сказав він, кинувши їй гроші, – оце вам за послуги. Ви варті кращого, але не для такого, як Жак. Бажаю вам удвоє більше щодня, тільки не в моїй господі, чуєте? А ти, Жаку, сідай мерщій на коня й вертай до пана.
Жак уклонився судді й мовчки пішов геть, але сам собі казав:
– Нахаба! Дурисвітка! Виходить, так на небі написано, щоб хтось ночував з нею, а Жак щоб платив?.. Та заспокойся, Жаку, – хіба ж не велике тобі щастя, що завернув панового гамана та годинника, ще й так дешево відбувся?
Жак сідає на коня й розтинає стовпище, що зібралося коло будинку судді. А що йому прикро було, що стільки люду мають його за шахрая, він добув годинника з кишені й поглянув, котра година. Потім підострожив коня, що з цього дива помчав як шалений. Бо звичайно Жак цілком здавався на його волю в їзді, уважаючи за недоречне спиняти його, коли він біг, і підгонити його, коли він ішов поволі.
Нам здається, що ми керуємо долею, але завжди керує нами вона, а долею для Жака було все, до чого він торкався й наближався – кінь, пан, чернець, собака, жінка, мул, ворон.