Хворим заволодів коли не найвправніший із трьох хірургів, то, в усякому разі, найдужчий.
Чи не збираєтесь ви, скаже мені читач, витягати перед нашими очима бістуреї[9], різати м'ясо, точити кров і показати хірургічну операцію? А по‑вашому, то кепський смак? Ну, то облишмо й операцію, але ж дозвольте все‑таки Жакові сказати до свого пана:
– Ох, пане, яке то страшне діло – направити потрощене коліно!..
А його панові відповісти, як і перше:
– Покинь ти жартувати, Жаку!..
Та вже ні за яке золото у світі не можу обминути того, що скоро тільки Жаків пан доказав свою зухвалу відповідь, як його кінь спіткнувся й упав, а він боляче вдарився коліном об гострий камінь і закричав на все горло:
– Смерть моя! Розбив коліно!..
Хоч Жак, чоловік добрячий, був ніжно прив'язаний до свого пана, а хотілося б мені знати, що скоїлось у глибині його душі, коли не першої хвилини, то принаймні тоді, як він пересвідчився, що з цього падіння ніякого лиха не буде, і чи міг він стримати легенький порух таємної радості від випадку, який навчив його пана, що то є рана в коліні. І ще одне хотілося б мені почути від вас, читачу, – чи не волів би краще його пан поранитись хоч би й трохи тяжче, тільки не в коліно і чи не допікав йому сором більше, ніж самий біль?
Очунявши трохи від падіння та страху, пан сів у сідло й разів кілька вдарив острогами коня, що помчав як блискавка; а за ним і Жаків кінь, бо між тими тваринами приязнь була така сама, як і між їхніми вершниками; то були дві пари друзів.
Коли задихані коні знову пішли своєю звичайною ходою, Жак промовив до пана:
– Ну, пане, що ж ви про це думаєте?
Пан. Про що?
Жак. Про рану в коліні.
Пан. Згоден з тобою, що то одна з найтяжчих.
Жак. У вашому?
Пан. Ні, ні! У твоєму, у моєму, і в усіх колінах на світі.
Жак. Пане, пане, то ви не гаразд роздивилися: повірте, що ми завжди тільки себе жаліємо.
Пан. Що за вигадка!
Жак. Ох, коли б то я вмів так говорити, як думати вмію! Та так воно на кебі написано, щоб у голові в мене було, а слів щоб бракувало.
Тут Жак пустився в запаморочливу, та, мабуть, правдиву‑таки метафізику. Він силкувався пояснити своєму панові, що слово "біль" – беззмістовне і що означати що‑небудь воно починає лише тоді, коли викликає в нашій пам'яті пізнане нами відчуття. Пан запитав його, чи траплялось йому родити дитину.
– Ні, – відповів Жак.
– А як, по‑твоєму, дуже боляче родити?
– Напевне!
– Шкода тобі жінок у пологах?
– Дуже.
– Виходить, ти не тільки себе жалієш?
– Жалію тих, хто заломлює руки, волосся на собі рве й кричить, бо з досвіду знаю, що такого без муки не роблять; однак властивого жіночого болю в пологах не розумію, бо не знаю його, слава Богу! Але вертаючись до страждання, обом нам відомого, історія мого коліна, що стала й вашою історією після того, як ви впали…
Пан. Ні, Жаку: історія твого кохання, що стала моєю через мої колишні жалі.
Жак. Ось перев'язали мене, трохи полегшало; хірург пішов, пішли й хазяї спати. їхня кімната від моєї відділялась тільки нещільною перетинкою, обліпленою сірим папером з барвистими малюнками. Я не спав і почув, як жінка казала своєму чоловікові:
– Облиш, мені не до смішок. Он за дверима той нещасний помирає!..
– Потім розказуватимеш.
– Ні, не буде цього. Якщо не перестанеш, – я встану. Мені це не до втіхи, коли на серці тяжко.
– О, коли ти така прохана, – тобі ж гірше буде.
– Не тому, що я прохана, а тому, що ти нелюдський буваєш часом… тому… тому…
По короткій мовчанці чоловік сказав:
– Погодься ж хоч тепер, жінко, що через своє недоречне співчуття ти завела нас у скруту, з якої, мабуть, і порятунку немає. Рік поганий, насилу на себе та на дітей настачаємо. Хліба не докупишся! Вина й не питай. Ще чи й роботу знайдеш; багач і без наймита обходиться, а бідному заробітку нема; день працюєш, а чотири без діла сидиш. Ніхто тобі боргу не платить, а позичальники тебе за горло беруть, – і от об такій порі ти приймаєш до себе якогось зайду, чужака, що житиме в нас, поки Богу завгодно та лікареві, а цей його гоїти не поспішатиме, бо ж лікарі хворобу лікують якомога довше; грошей у нього Біг дасть, а видаток наш через нього вдвоє або втроє збільшиться. Як же ти, жінко, його спекаєшся? Говори, жінко, скажи мені що путнє.
– Хіба з тобою можна говорити?
– Ти кажеш – на вдачу я лихий, гризу тебе. А хто б то добрий був, хто б не гриз тебе? Було ще трохи вина в льоху; бозна, до чого воно ще дійдеться! А лікарі за один вечір випили його більше, ніж ми й діти наші за цілий тиждень випиваємо. А лікар задурно не ходитиме, хто ж йому, по‑твоєму, платитиме?
– Ото ж то й воно! Бо ти в цих злиднях тільки дітей мені робиш, неначе ще мало їх у нас.
– Та ні ж бо!
– Та так бо! Я певна, що завагітнію.
– Це ти щоразу кажеш.
– І ніколи не помиляюсь, коли мені вухо свербить після того, а воно свербить, як ніколи.
– Бреше твоє вухо.
– Не чіпай мене! Облиш моє вухо! Облиш‑но, чоловіче, чи не збожеволів ти? Лихо тобі буде.
– Ні, ні, це ж я вперше після Івана Купала.
– То й зробиш так щиро, що… А через місяць гризтимеш, мене, ніби то моя провина.
– Ні, ні.
– А через дев'ять місяців ще гірше буде.
– Ні, ні.
– Так ти цього хочеш?
– Так, так.
– Не забудеш? Не казатимеш того, що раніш кожного разу казав?
– Так, так…
І отак, нікаючи й такаючи, цей чоловік, розгніваний на свою жінку за те, що вона зворушилася людяним почуттям…
Пан. Це саме і я думав.
Жак. Чоловік той був не дуже послідовний, певна річ, але він був молодий, а його жінка гарна. Адже в злиднях найщедріше діти народжуються.
Пан. Ніхто так не плодиться, як жебраки.
Жак. Зайва дитина – то ніщо для них, адже їх годує благодійність. Та й потім, це ж єдина втіха, яка нічого не коштує; тож і розважаються вони безкоштовно вночі після денних злигоднів… Проте той чоловік, зрештою, непогано міркував. Поки я це думав сам собі, коліно мені люто заболіло і я скрикнув: "Ох, коліно!.." І чоловік скрикнув: "Ох, жінко!.." І жінка скрикнула: "Ох, чоловіче!.. Але… але… Там же той!"
– Ну то що ж?
– Він, мабуть, чув нас!
– Хай собі чує.
– Завтра мені сором буде йому в очі глянути.
– Це ж чого? Хіба ти не жінка мені? А я тобі не чоловік? Нащо ж тоді жінка чоловікові й чоловік жінці?
– Ой, ой!
– Та що тобі?
– Вухо…
– Та що вухо?
– Гірше, як коли‑небудь.
– Спи, воно пройде.
– Не засну. Ой, вухо, вухо!
– Вухо, вухо! Аби тільки язиком молоти.
Жак. Не скажу вам, що там між ними діялося, але жінка кілька разів підряд проказала тихо й поквапно: "Вухо, вухо", потім почала уривчасто бурмотіти по складах: "Ву…у…хо", а після цього "Ву…у…хо" вже й не знати що шепотіла, тільки ж по тиші, яка настала, я уявив собі, що біль у її вусі втишився, байдуже, яким саме чином; це було мені приємно.
Пан. А їй? Жаку, покладіть руку на серце й заприсягніться мені, що ви не в цю жінку закохались.
Жак. Присягаюсь.
Пан. Тим гірше для тебе.
Жак. Тим гірше або краще. Ви, мабуть, гадаєте, що жінки з таким вухом охочі слухати про кохання?
Пан. Я гадаю, що так на небі написано.
Жак. Я гадаю, що там далі написано, що вони недовго одного слухають і трошечки схильні послухати й другого.
Пан. То теж можливо.
І пустились вони в нескінченну суперечку про жінок, бо один казав, що вони добрі, другий – злі, і обидва мали рацію; один – дурні, другий – розумні, і обидва мали рацію; один – облудні, другий – щирі, і обидва мали рацію; один – скупі, другий – щедрі, і обидва мали рацію; один – вродливі, другий – бридкі, і обидва мали рацію; один – балакучі, другий – стримані; один – відверті, другий – затайливі; один – темні, другий – освічені; один – доброчесні, другий – розпусні; один – шалені, другий – розважливі; один – високі, другий – низькі, і обидва мали рацію.
За цією суперечкою, з якою вони могли б об'їхати навколо світу, ні на мить не вмовкаючи і не дійшовши згоди, їх захопила гроза й примусила їх звернути… Куди? – Куди? Та й набридлива ж у вас, читачу, цікавість! Де воно в біса у вас береться? Чи полегшало б вам, якби я сказав – до Сен‑Жермена, до Нотр‑Дам‑де‑Лорет або до Сен‑Жак‑де‑Компостеля[10]? Коли ви наполягаєте, я скажу вам, що звернули вони до… атож, чому б і не так?.. до величезного замку, де на фронтисписі стояло: "Я належу всім і нікому. Ви вже в мені перед тим, як зайшли, і ще в мені після того, як вийдете". – І що ж, зайшли вони в цей замок? – Ні, або напис був хибний, або вони вже були в замку перед тим, як зайшли. – Та чи ж хоч вийшли вони з нього? – Ні, або напис був хибний, або вони ще були в замку після того, як вийшли. – Що ж вони там робили? Жак казав те, що на небі написано, а його пан – те, що йому хотілось, і обидва мали рацію. – Яке товариство знайшли вони в замку? – Мішане. – Що в ньому говорили? – Трохи правди й багато брехні. – Чи були там розумні люди? – А де ж їх немає? І також прокляті розпитувачі, що від них тікають, як від чуми. Найбільше ж уразило Жака з його паном, коли вони ходили там… – Так там ходили? – Тільки те й робили, коли не сиділи й не лежали. Найбільше вразило Жака з його паном те, що вони побачили там десятків зо два зухвальців, які захопили собі найкращі покої, де їм усе ще тісно було; наперекір звичаєвому праву й правдивому сенсові напису, вони твердили, що цей замок відписано їм у власність, і за допомогою певного числа підплачених негідників переконали в цьому багатьох інших підплачених негідників, що за дрібну монету ладні були повісити й забити першого‑ліпшого, хто зважився б їм суперечити; проте, за часів Жака та його пана дехто зважувався. – Безкарно? – Це вже як випаде.
Ви скажете, що я морочу вас і, не знаючи, що робити зі своїми мандрівцями, вдаюся до алегорії, – звичайний засіб безплідних розумів. Я пожертвую задля вас своєю алегорією і всіма багатствами, які міг з неї добути; я погоджуся з усім, що ви хочете, але за умови, що ви не мучитимете мене із цією останньою ночівлею Жака та його пана, – чи там доїхали вони до великого міста й ночували в повій; чи перебули ніч у давнього приятеля, який частував їх якнайкраще; чи прихистилися в жебрущих ченців, де з любові Божої їх зле спати поклали й зле нагодували; чи прийнято їх у вельможній господі, де серед надлишку їм бракувало потрібного; чи вранці вийшли вони з великої корчми, де їх примусили дорого заплатити за погану вечерю, подану на срібних тарелях, і за ніч, проведену між одамашковими заслонами й вогкими збористими простирадлами; чи дістали вони гостинність у заможного сільського панотця, що побіг стягати данину з пташарень своїх парафіян, щоб почастувати їх яєшнею та смаженими курчатами; чи впивались вони чудовим вином, розкошували стравами й дістали належне нестравлення в багатому бернардинському абатстві, – бо, хоч усе це й здається вам однаково можливим, Жак думав інакше: дійсно можливим було лише написане на небі.