Пан, тремтячи, чекав його, не знаючи, чим закінчиться ця пригода. Жак повернувся з манаттям тих пройдисвітів, а забрав його на те, щоб їм не кортіло вставати; світло в них погасив і на два рази замкнув їхні двері, ключа ж тримав при одному з пістолів.
– Тепер, пане, – мовив він, – треба тільки заставити ці двері ліжками й спокійно спати.
І він сам узявся присувати до дверей ліжка, байдуже й коротко розповідаючи панові подробиці свого походу.
Пан. Що ти в біса за людина, Жаку! Так ти віриш…
Жак. Не вірю і не не вірю.
Пан. А коли б вони відмовилися лягти?
Жак. Цього не могло бути.
Пан. Чому?
Жак. Бо вони ж лягли.
Пан. А як встануть?
Жак. Тим гірше або тим краще.
Пан. А якщо… якщо… і…
– Якщо, якщо! Якщо море кипить, то в ньому, кажуть, риби вареної багато. До біса, пане! Допіру ви гадали, що я наражаюсь на велику небезпеку, і то хибно було; тепер гадаєте, що ви самі в небезпеці, а це гадка, мабуть, ще хибніша. Усі ми в цій господі одне одного боїмося, а це показує, що всі ми – дурні…
І розважаючи отак, роздягся, ліг і заснув. Його пан, і собі гризучи шматок чорного хліба та п'ючи склянку поганого вина, все прислухався довкола, дивився на Жака, який хропів, і казав: "Що воно в біса за людина!" За прикладом свого слуги, пан простягся на ліжищу, але ж не заснув. Удосвіта Жак почув, що його штовхає чиясь рука – то пан гукав його стиха:
– Жаку! Жаку!
Жак. Що там?
Пан. Розвидняється.
Жак. Може бути.
Пан. Уставай же.
Жак. Чого?
Пан. Рушаймо звідси мерщій.
Жак. Чого?
Пан. Бо нам тут зле.
Жак. Хто зна, чи краще ж нам буде інде?
Пан. Жаку!
Жак. Ну, Жаку, Жаку! Що ви в біса за людина?
Пан. Що воно в біса за людина! Жаку, друже мій, прошу тебе!
Жак протер очі; позіхнув кілька разів, потягся, підвівся, одягся повагом, відсунув ліжко, вийшов з кімнати, зійшов униз до стайні, осідлав і загнуздав коні, розбудив хазяїна, що спав іще, сплатив видатки, ключі від обох кімнат лишив у себе, і от наші подорожні рушили.
Пан хотів гнати галопом, Жак хотів їхати ступою, і то все за своєю системою. Коли вони були вже на чималій відстані від сумної ночівлі, пан, почувши у Жака в кишені якийсь брязкіт, спитав його, що там таке. Жак сказав йому, що то два ключі від кімнат.
Пан. А чом їх не віддав?
Жак. Бо треба було виважити двоє дверей: до наших сусід, щоб визволити їх із в'язниці, і наші, щоб звільнити їхню одіж, а це дасть нам певний час.
Пан. Дуже добре, Жаку! Але навіщо вигравати час?
Жак. Навіщо? їй‑богу, не знаю.
Пан. Якщо ти хочеш виграти час, то чому тоді їхати ступою, як ти їдеш?
Жак. Бо, не знаючи того, що на небі написано, не знаєш, ні чого хочеш, ні що робиш, а йдеш за примхою, що її ще звуть здоровим глуздом, або за здоровим глуздом, що буває часто лише небезпечною примхою, яка виходить то на добре, то на зле. Мій капітан гадав, що обачність – це таке припущення, за яким ми на підставі досвіду вважаємо обставини, що в них перебуваємо, за причини певних бажаних чи загрозливих наслідків у майбутньому.
Пан. І ти що‑небудь у цьому розумієш?
Жак. Напевне, я ж помалу‑малу та й принатурився до його мови. Але, казав він, хто може похвалитись, що в нього досвіду досить? Хіба ніколи не шиється в дурні той, хто має себе за найкраще досвідченого? Та й чи здатен хто‑небудь вірно зважити обставини, що в них він перебуває? Обрахунок, що ми складаємо у своїй голові, і той, що до небесного реєстру заведений, то два дуже відмінні обрахунки. Хто кого веде – ми свою долю, чи вона нас? Скільки безглуздих намірів здійснилося і скільки ще здійсниться! Отак казав мені капітан після здобуття Берг‑оп‑Зоома[1] й Пор‑Маона[2]; і казав також, що обачність не забезпечує нам удачі, але розраджує нас і виправдує в невдачі; тому напередодні битви він спав у наметі, ніби у своїм гарнізоні, й у вогонь ішов, як на бал. От про нього ви сказали б: що то в біса за людина!
Пан. Чи можеш ти сказати мені, що таке безумець і що таке мудрець?
Жак. А чому ж!.. Безумець… Стривайте… Це – нещасний; отже, щасливий – це мудрий.
Пан. А що таке щасливий і нещасний?
Жак. Це вже легко. Щасливий той, кому щастя написано на небі; отже, кому на небі написано нещастя, той нещасний.
Пан. А хто ж то написав на небі щастя і нещастя?
Жак. А хто створив великого сувоя, де все написано? Один капітан, мого капітана приятель, охоче дав би екю, щоб про це дізнатися; а він не дав би й обола[3], та й я не більше. Бо навіщо воно? Чи я обминув би яму, де мушу звернути собі м'язи?
Пан. По‑моєму, міг би.
Жак. А по‑моєму, ні. Бо тоді мусив би бути хибний рядок у великому сувої, що містить істину, лише істину, і всю істину. Тоді б у великому сувої стояло: "Жак зверне собі м'язи такого‑то дня" і "Жак не зверне собі м'язи". Чи це ж можливо, на вашу думку, хоч би хто там був творець великого сувою?
Пан. Про це багато можна говорити…
На цім місці вони почули ген позад себе тупотняву й крики; обернувшись, вони побачили, що до них щодуху біжить юрба людей з кілками та списами. Ви подумаєте, що то люди з корчми, їхні слуги та розбійники, про яких уже йшлося. Ви подумаєте, що вранці, через брак ключів, вони виважили двері й уявили собі, що наші подорожні дали ходу, забравши їхнє манаття. Так подумав Жак і бурмотів крізь зуби: "Будь прокляті ключі й примха або ж здоровий глузд, що примусили мене забрати їх! Будь проклята обачність" і т. ін., і т. ін. Ви подумаєте, що це невеличке військо нападе на Жака з його паном, що тут станеться криваве побоїще, посипляться вдари, залунають постріли; і тільки від мене залежало б усе це вчинити, але тоді прощай правдивість історії, прощай повість про Жакове кохання! За нашими подорожніми ніхто не гнався; що там сталося в корчмі, коли вони поїхали, – я не знаю. Вони рушили далі, усе вперед, не знаючи, куди вони їдуть, хоч і знали приблизно, куди хочуть їхати, нудьгу й втому збуваючи мовчанкою та балачкою, як це ведеться поміж тими, що їдуть, а часом і поміж тими, що сидять.
Річ очевидна, що я не роман пишу, бо нехтую тим, що романіст не проминув би використати. Хто візьме моє писання за правду, мабуть, менш помилиться, ніж той, кому видається вона вигадкою.
Цього разу перший заговорив пан і розпочав зі звичного рефрену:
– Ну, Жаку, а історія твого кохання?
Жак. Не знаю, на чім спинився. Мене так часто уривали, що годилося б, мабуть, знову розказати спочатку.
Пан. Ні, ні. Ти був зомлів на порозі хатчини, а очуняв на ліжку, оточений людьми, що там жили.
Жак. Гаразд! Найпильніша була річ – покликати хірурга, а його й за льє навкруги не було. Добрий чоловік посадив на коня одного з дітей і послав його куди було ближче. Тим часом добра жінка нагріла міцного вина, подерла стару чоловікову сорочку, і коліно моє було промито, перев'язано й забинтовано. У вино, що пішло мені на перев'язку, вона кинула кілька грудочок цукру, обсмоктаного мурашнею, і я те вино випив; потім порадила мені терпіти. Було вже пізно; господарі сіли до столу вечеряти. От і повечеряли, а ні дитини, ні хірурга не було. Батько сердитися почав. Та й на вдачу він був дражливий, усе жінку гриз, усе йому не так було. Гримнув на дітей, щоб спати йшли. Дружина сіла на лаві до прядки. А він туди й сюди по хаті походжав, та все чіплявсь до неї, щоб полаятись.
– Коли б поїхали до млина, як я тобі казав, то… – і кивав головою на моє ліжко.
– Завтра поїдемо.
– Сьогодні треба було б поїхати, як я тобі казав… А солома ото в клуні – доки їй, по‑твоєму, лежати?
– Завтра скидаємо.
– Бо далі вже нікуди, отак воно в нас; краще було б сьогодні скидати, як я тобі казав… А ту купу ячменю, що на горищі, ти, закладаюсь, і не подумала пересипати.
– Діти пересипали.
– Самій треба було б. Коли б була на горищі, то не стояла б на порозі…
Аж ось прибув один хірург, за ним – другий, потім – і третій разом з хлопчиною.
Пан. У тебе хірургів стало, як у святого Роха капелюхів.[4]
Жак. Першого не було дома, як хлопець до нього приїхав, але його дружина дала звістку другому, а третій з хлопцем приїхав. "Добривечір, куми, то й ви тут?" – сказав перший до тих двох. Вони дуже поспішали, спека була, спрагли вони. Сіли до столу, з якого скатертини ще не прибрали. Жінка лізе в льох, приносить пляшку. Чоловік бурчить крізь зуби: "Що вона в біса робила на порозі?.." П'ють вони, розмовляють про хвороби місцеві, починають рахувати своїх хворих. Я стогну, а мені кажуть: "Зараз ми до ваших послуг станемо". Після тої пляшки ще одну просять в рахунок мого лікування, потім третю й четверту, все в рахунок лікування, а чоловік за кожною пляшкою скрикує собі, як і перше: "І що вона в біса робила на порозі?"
Іншим он як використав би цих трьох хірургів, їхню розмову за четвертою пляшкою, численні й чудесні випадки їхнього лікування, Жакову нетерплячку, висловлювання наших сільських ескулапів з приводу Жакового коліна, різні їхні погляди, бо ж один із них казав би, що Жакові нагла смерть буде, якщо йому ноги чимшвидше не відтяти, а другий – що треба витягти кулю й шматок одежі, що вона із собою потягла, а ногу все‑таки лишити цьому бідоласі. Побачили б ми, що сидить Жак на ліжку, дивиться із жалем на свою ногу й прощається з нею, як один із наших генералів між Дюфуаром[5] та Луї[6], а третій хірург так заївся б, що між ними зчинилася б сварка, а від лайки й до чубів дійшлося б.
Та не буду мучити вас тим, що ви знайдете в романах, у старій комедії і на людях. Коли я почув, як хазяїн скрикує про дружину: "Що вона в біса робила на порозі?" – так і пригадав собі Мольєрового Гарпагона[7], коли він каже синові: "Чого він поліз на ту галеру?" І зрозумів, що йдеться не про те тільки, щоб бути правдивим, а що треба ще й бути втішним, тим‑то й казатимуть довіку: "Чого він поліз на ту галеру?" – а мого селянина слова – що вона робила на порозі[8] – приказкою не зробляться.
Жак не повівся зі своїм паном так стримано, як я з вами; він не проминув жодної обставини, ризикуючи ще раз його приспати.