Він підтримував кімнати в чистоті, готував собі просту їжу в маленькій кухні. Як і батько, він любив мандрувати довкола міських мурів і дивитися, що наближається ззовні. Селянські вози та пороми з півночі та заходу з'являлися все рідше, і були вони менш завантаженими, ніж раніше, а селяни були трохи нужденнішими. На півдні він бачив мертві піски, дороги, що розбігалися, убогі хати, ліси, повні зайців та сов. Скільки б разів він не споглядав в ту сторону, завжди думав про грабіжницькі загони солдатів, про чужих жорстоких людей у позолочених обладунках, про грабунки та насилля над мирним життям. Після таких прогулянок Мельхіор повертався додому, сідав біля вікна в лагідному, зеленуватому смерканні літнього дня і переглядав малюнки свого майстра, або ж дивився на картини, які той йому залишив; тоді з зітханням заспокоювався настільки, що міг зробити швидкий ескіз якогось Розп'яття чиІоанна Хрестителя в простій, старомодній та суворій манері, яку передавало мистецтво покійного вчителя. Нещодавно набута таємниця світлих, прозорих фарб, за якими, здавалося, полум'яніло світло, видавалася йому в такі миті майже легковажною, і Мельхіор знову занурювався в задуму. Але приходив парафіяльний священик, оглядав те, що Мельхіор намалював, і, ощасливлений, плескав у долоні, вигукуючи:
— Мій добрий Мельхіоре, ти став справжнім майстром!
І Мельхіор теж мусив сміятися, оскільки це звучало так, ніби священик ніколи не вірив, що ця овечка з його парафії до чогось дійде.
Взагалі-то в брабантському місті до Мельхіора завжди відносилися так, якби він належав сюди, однак, про нього було забуто в його розташованій на відлюдді майстерні – спочатку у Білеама Панкраса, потім в батьківськім будинку. Тому зараз, коли пробощ почав всюди розповідати про талант Мельхіора, і говорив, що милість правдісінького мистецтва спала на молодого художника, бажаючі оглянути праці прибули звідусіль. Мельхіор насправді був заклопотаним, коли поважні городяни, як високий на шість футів радник Якуб Церолаес, який на кожного поглядав звисока, або ж священик капітулу Пауль Хаезе чи банкір Смеерендонк разом з першими людьми гільдій, а поза тим і прості люди – раніше вони знали про нього лише те, що живе такий у їхньому місті – тепер стукали в його двері, бажаючи оглянути картини. Всі ці великі пани розмовляли з Мельхіором по-дружньому, а Смеерендонк, що був людиною короткозорою, довго обдивлявся картини крізь окуляри, які спадали на ніс, і нарешті вигукнув:
— Ці кольори, ці фарби! Святим Андрієм клянусь, він відкрив щось особливе!
Так, незважаючи на гординю і самовпевненість, багатії не залишилися позаду; багатство загострило іїхні погляди на красу будинків і меблів, на гарні чашки, дзеркала, сукні, а також на достоїнства гарної картини. Мельхіор побачив, що раптом він має значення, і хоч йому стало боляче, що ні батько, ні майстер Панкрас не дожили до цього, а мати була далеко, справжньою втіхою було надання йому права громадянина і те, що ювеліри, різьбярі по дереву та вишивальники золотом запропонували щоб він приєднався до їхньої гільдії.
А часи й надалі були поганими та тяжкими. Один австрійський князь пошлюбив молоду доньку герцога, але йому довелось добре простежити, щоб разом з нею отримати бургундську спадщину. Тим часом, ні добротою, ні насиллям нічого не можна було добитися, до тих пір, доки король Франції підсичував вогонь ворожнечі проти молодого, а голландські міста приймали то один, то інший бік, і ніщо вже не йшло згідно старовинних правил. Судді і збирачі податків вели себе розумно і сховали пазурі, і вони не витискали і половину тих данин, що перед тим. В давні роки намісник увійшов би до міста з сильним загоном збройних, але зараз і намісник вважав за краще не показуватися. Пори року минали і поверталися; розгубленість і непокій тривали. В місті життя котилося мов камінь з пагорбка; він може лише котитися – те, що діялося, діялося з власної волі. Торгівля скоротилася, іноді раптом виступали дорожнеча і відсутність чогось: один раз не вистачало зерна, іншим разом – сиру, потім – свічок. Непевність на шляхах зростала, австріяка мало було видно, а от перед бандами збунтованих найманців пару раз брами міста довелося закривати. Все життя поволі зробилося подібним до тісного, старого каптана: в ньому ще можна було рухатися, крізь дірки ще проходило повітря, а от радість і блиск давно зникли. Заповнилися притулки та лікарні, на щодень все частіше користувалися любов'ю ближнього. Щотижневі базари так само відбувалися в призначений час, і по кожного літа наступав ярмарок, як завжди показували свій хист канатохідці та знахарі, димили халабуди з вафлями, але мало срібла переходило з одних рук до інших, не кажучи вже про золото, навіть свинцеву монету конвульсивно затискали в руці. І Мельхіор ніколи до сих пір не бачив на відпусті стільки людського шумовиння, як з часу падіння влади: потворні постаті — горбані й каліки — тряслися на милицях чи котилися на ослінчиках на малих колах у натовпі, наповнювали потворою кожну церковну браму, вилазили з-за сходів і дверей, лементували, показували обрубки ніг, гнійні виразки й шрами, штовхали скарбнички й миски під носи перехожих, жебракуючи за милостиню. І скрізь пропонували свої послуги жалюгідні нечупари-повії, мабуть, яким навіть військовий табір відмовив у службі, бо міські повії, такі як Сибіла Бланкенуук, Мехтильда Павучок та інші їм подібні, навіть удостоєні регулярними візитами окремих осіб, задирали над ними носа. Ліліпути в високих чоботах і зі шпагами при боці ганялися один за одним по площах, визиваючи один одного на нібито поєдинки, і ніколи ще ведмеді і мавпи не видавалися Мельхіорові такими жалібними та бідними.
Мельхіор не міг відірвати очей від тих нещасних. Він витрушував їм у руки дрібні монети з кишені, і якщо раніше з радістю затримувався біля музикантів і аматорських сцен, то тепер його захоплювали ці жебраки. Вигляд їхніх каліцтв глибоко проникав йому в душу , він здригався, але водночас щось у ньому закріплювало цей образ. Так, так, саме таким чином акт творіння був осквернений, рай осквернений, таким чином людина впала. Сатана стояв посеред життя, і ті, хто мав очі, щоб бачити, бачили, що купа калік була попередженням з неба – вони були позначені клеймом зіпсованості. А коли ярмарок закінчувався, Мельхіор брав папір і кольорові олівці, іноді тонке перо й чорнило, і годинами вимальовував калік з милицями, жебраків і повій, хворих із ранами й божевільних. На його малюнках вони повністю втратили свою людську подобу, перетворилися на тварин, на гермафродитів, на рептилій, вони отримали луску, плавці і крила, вони роздулися, мов п'явки, і подовжувалися, як змії, вони тріскалися, як тухлі яйця, з них витікала мерзенна порода пекла. Ще малюючи, Мельхіор відчув, що жах людського гріха й падіння пронизує його холодним тремтінням; потім він зминав ці начерки в кулакові, рвав їх на шматки або кидав у вогонь — тільки так можна було розірвати злі чари.
Погані часи покращилися ненабагато, і Мельхіор був здивований тим, що місцеві володарі та мешканці монастирів, здавалося, не страждали від цього, хоча всім іншим все ще було погано. Ті, з ким Мельхіор сидів у вчителя-бакалавра і вивчав азбуку, поволі зайняли високі посади, належні їхнім родинам: Ломме ден Тульдер і Ріхард Церклаес, чиї батьки стали великими завдяки ув'язненню своїх боржників, тепер ходили в довгих шатах міських адвокатів, закінчивши навчання законодавству в Льовені; молодий Сюетмонд став помічником старости і носив поряд з ним меч, ніби збирався в хрестовий похід. Евераарт Кальс, який торгував маслом і сиром, помер, але його сина Франца було відправлено до каноніків колегіальної церкви, щоб вивчити його на священика — маленького чорноволосого чоловічка, жадібного до влади та сварливого, який завжди боявся, що його не пмічають. Мельхіор не раз бачив, як Франске люто тупотів на ринковій площі, коли нове покоління шибеників танцювало навколо нього й співало стару глузливу пісню, не знаючи, що вона стосується його батька. Франске також провів рік за межами країни — кажуть, що він перебував у кельнському архієпископстві — і коли він повернувся як висвячений священик, то був таким же маленьким, запальним і хворобливо марнославним. Він відразу почав мутити в капітулі. Парафіяльний священик Пауль Хаезе дав йому свободу; сам він був надто старий, надто поступливий, надто товстий і, як і більшість людей свого стану, надто жадібний до їжі та пиття. Малий Франц Кальс назвав себе суддею моралі і у своїх проповідях виступав проти розпусниць, п'яниць, лихварів і лінивих віруючих. Мельхіор не раз зустрічав його на вулиці; йому ще важко було звикнути до того, що молодого священика звуть отцем Франциском, і Франске скоса дивився на нього й вітався з кислим обличчям; Мельхіор розумів, що, як і всіх людей, яким природа поскупилася росту, його зараз мучить спогад про те, як Мельхіор та інші однолітки одного разу сильно побили його, коли він аж надто пишався собою.
Тепер, коли знатні особи довідалися про талант Мельхіора, а він сам був на вустах у городян, справи навіть у ці буремні часи набули неминучого повороту. Адвокати купили в ньогоІоанна Хрестителя для ратуші і заплатили віз торфу, мірку гороху, мірку квасолі та два фламандських фунти готівкою. Члени Братства Св. Власія повісили у своїй церкві Розп'яття і одночасно замовили новий триптих у рейнському стилі — Мельхіор розмовляв з деякими з них — вони обіцяли заплатити за обидві роботи срібними марками. Мельхіор намалював святого Власія, який зцілює хворих, і, перш ніж він усвідомив це, на картині з'явилися скалічені і кульгаві, загноєні і паралізовані з ярмарку — процесія бідних, що простяглася до бічних крил триптиха. Святий, тонкий, як палиця, жовтий, як солома, вдвічі вищий за хворого, прихилився до мертвого, подібного до скелету пустельного дерева. Парафіяни Св. Власія час від часу приходили подивитися на картину; збентежені та здивовані вони стояли перед нею, але вони побачили, що їхній святий був великим і могутнім, незважаючи на його виступаючі ребра та запалі щоки, тому вони прийняли і все інше.