Диявольські почвари

Тойн Фріс де

Сторінка 5 з 86

Кондотьєр з висоти свого жеребця споглядав на св. Маврикія на барабані, після чого розсміявся і щось сказав своєму поручникові. Мельхіор почув, що його хапають за шию і відводять набік, а коли подумав, що йому припаде в нагороду мученицька смерть святого, отримав лише, разом з шорстким, знущальним сміхом солдатні, стусан в зад.

Він втік, що було духу, і зрозумів, що йому дарували життя, навіть торбу і чоботи залишили Він не знав, що сталося з пілігримами, але так і біг далі, біг цілими годинами, вже коліна стали підгинатися під ним. Коли настав вечір, на краю дороги він знайшов наполовину закопаний в землі курінь з дерну та гілок, в яких літом мешкають пастухи; вповз до середини і згорнувся в клубок під смердючою овечим гноєм соломою. А коли, клацаючи зубами, пробудився на зорі і продовжив мандрівку на північ, світло дня пробилося якби крізь розпростерті на лінії небес савани, і Мельхіор впізнав пагорби, хвойні ліси та стежки вересовищ власної баронії. Він високо підскочив від радості. В якійсь селянській хаті попросив їсти, і йому дали копистку вареної каші; а коли аж до пізнього пополудня далі біг під вагітним сніжними хмарами небом, на якому виднілася бліда зоря заходу і голодні ворони, зобачив перед собою вежі та оборонні вали свого міста. Сльози спливли йому по обличчю, а коли він його витирав, почув, наскільки воно запале і худе під щетиною, в якій водилися воші. Сам собі показався він блудним сином, який врешті повернувся додому.


Ймовірний портрет Ієроніма Босха (1585)


Коли наступного дня він відправився до майстерні Панкраса, наповнений тривогами, а що ж то кине йому в обличчя майстер, застав двері та вікна наглухо замкненими. Тоді він пішов до війта своєї дільниці, щоб запитати, що все це означає – хоча, властиве, вже знав – і почув, що старий живописець з приходом морозів захворів, і його аж до самої смерті доглядали в шпиталю сестер милосердя. Мельхіор пішов, прибитий і приголомшений; таким же прибитим і приголомшеним був він надалі, коли досить скоро його визвали до нотаріуса, від якого він дізнався, що Майстер Трьох Королів зробив його спадкоємцем власного дому і добитку, картин і приборів для малювання, а ще невеликої грошової квоти; з усього цього він міг деякий час жити. В паніці бігав Мельхіор по місту, через Клопкенскей, Мамре і Дріббель, через вали і монастирські вулички; все видавалося йому чужим, будинки стояли в зимовому, закопченому світлі – обманні міражі, сірі, грізні, несамовиті. Здавалося що життя заповзло до мишиних нір, за кожним рогом щирила зуби смерть – скелет, що застерігає про життя, що утікає. Мельхіор чув той проклятий скелет в своїм власнім тілі, він чув в ньому ознаки неминучої гнилизни.

Сірою і похмурою була душа Мельхіора. Багато часу проводив він над могилами батька і свого старого майстра; люди на вулицях, які його поздоровляли і дивилися йому в спину, видавалися йому з'явами, а вся реальність була ніби громадою глухих, покритих снігом мар. Дуже часто просиджував він у свого пробоща, щоб не ошаліти від самотності; той спочатку намагався втішати його красивими оповіданнями з Євангелій, але ж вони не зворушували Мельхіора. Потім вони вже тільки сиділи напроти один одного; лютневі і березневі вечори усипляли їх, мов сов, що дрімають в руїнах. Але дуже довго це не тривало, бо одного вечора пробощ якось зібрався в собі і сказав:

— Мельхоре Хінтаме, час жалоби і смутку минув. Я смутився і медитував разом з тобою, аж мені почало видаватися, що я і сам западаю в землю. А тепер, однак, наказую тобі, щоб ти знову узявся за працю заради слави Божої і зважаючи на свої молоді літа .

Ці суворі слова ніби вирвали Мельхіора з щільного, сірого, спокусливого сну про солодку згубу та роклад, і він освідчив, що знову забереться до роботи.

Будинок Білеама Панкраса він продав найстаршому з батьківських підмайстрів, що і надалі займався вітражництвом, а в опустілій майстерні батька влаштував майстерню для себе. Половину готівки він роздав між сирітськими притулками та шпиталями, після чого зашився в самотності. Він почав писати "Танок Смерті". Намалював Смерть, що виглядає з-за трону владик і довгою, кістлявою рукою обіймає за горлянку одного з земних суверенів в князівській короні і плащі з горностаїв. А коли закінчив цю картину в нових світлих барвах, яким навчив його художник з Надренії, відразу ж розпочав на дошці другу – Смерть і князь Церкви, бо довго роздумував про спосіб життя пап та кардиналів. Його князь Церкви спотикається на довгій кістці, яку Смерть кидає йому під ноги; а коли закінчив і цей образ, у нього склалося враження, що не досить сильно виразив жах, тому вздовж садової стежки, на якій костура наздогнала кардинала, намалював голих, покритих вовною, чорних і розпусних дияволів, які зухвало сміються, показуючи спичасті зуби та хвости, якими можуть шмагати, які розширювалися ніби розпалені тризубці, а з лагідного фону, наповненого зеленню та квітучих кущів, грізно стирчить потвора з рожевими грудями розпусної дівки і червоною дупою мандрила. Поглянувши на картину, Мельхіор жахнувся власного твору і швидко поставив дошку в темному куті, бо лише в складках кардинальської шати було щось з художніх правил, які впоїв йому старий Білеам.

Але ж пристрасть до дивовижного, кричущого і нового продовжувала лоскотати пальці Мельхіора, він і сам не знав, що з ним коїться, але чув, що лусне, або знову впаде у відчай, якщо не відступить перед цією міццю, цим напором представлень, що рояться і взаємно проникають одне одного, які від серця та голови бігли до його рук. Він заледве виділяв собі час на їжу, вранці приносив собі слабкого пива та хліба, тим жив протягом цілого дня і малював, радуючись тому, що мати далеко, а він в домі один. Малював він до сьомого поту і зупинявся тільки від втоми. Він намалювавСмерть і лицаря, Смерть і пілігрима, Смерть і купця, написав і другий Танок Смерті – картину за картиною, разом з десять штук. І на кожному образі – якби виповзаючи з його рукавів і холош штанів чи з складок заслон над ліжком, народжувався той безумний, пробуджуючий тривогу звіринець, який чіплявся за людські постаті, трясся та насміхався над ними – літаючи, вкриті лускою нічні кровососи, щури з пташиними головами, прихаючи жаби, ящірки в шоломах, цятковані мов леопарди напівлюди, які кігтями розривали вмираючу людськість, плазуни з металічними, подібними трубам, писками і мавпи в священицьких капелюхах, окроплюючи свяченою водою. А там, де краплі цієї води падали на пустий пісок, виростало щось наче обридливе риб'яче черево або ж блазенська рожа, що косила в сторону литок і колін.

Мельхіор спам'ятав собі слова, які пробурчав колись старий Панкрас, коли вперше відкрив на картині Мельхіора цих чудовиськ. Виходить, то були диявольські почвари. Стало зрозуміло, що ці слова раптом не мали в собі нічого загадкового, дуже добре вони пояснювали, що виповзало зі змучених грудей – народжені з думки дива, спокуси та підлоти, які пекло день за днем підсовує нашій душі. Він один, Мельхіор Хінтам, дав їм видимий кшталт. Коли він поставив картини в одному рядкові перед собою, то з відразою дивився на "Танок Смерті". Він знав: через ці образи виразив правду, яка не сміла бути таким чином вираженою, він послужився палітрою та пензлем, щоб виявити щось, що переходило всі обумовлені правилами шляхи мислення і малювання, що прокладало путі самому дияволу… Він чув себе як після тяжкої хвороби, коли сунув "Танці Смерті" в кут майстерні – хай там їх покриє темрява, обмотає павутиння. В якусь мить він навіть був готовий побігти до свого пробоща, щоб висповідатися, яким він сам піддався дивним спокусам пекла, і показати йому власні диявольські видіння. Але його утримав незнаний страх, ледь чи не сумнів – якби то в цьому новому, вперше у нього виявленому способі малювання, який він прикривав навіть від осуду священика, було щось, що належало виключно йому, тільки йому…


2.

Після довготривалої гарячки, що завітала до нього, Мельхіор дивився на життя вже більш тверезо. Місто надалі існувало і не відрізнялося від давнього; безлад цеглин, тростини і деревини, де під сонячним чи дощовим небом люди спішили і важко працювали; він знову бачив їхні чини і проступки з усім, що вони в собі крили. Художник, як колись, прогулювався під величезною вежею, і як колись Великий Громмерт нагадував, відбиваючи години:

Коли пожежа вибухає, гукаю,

Коли війна в країні – гримлю,

Але ж коли мир в усьому світі –

Радісним співом його дарю.

Тріщали іскри в кузні; Мельхіор вдихав свіжий запах хлібу, який витягали з печі, вітався з монашками під Валами, і вони його вітали. Він бачив, як з-за городів та загород виповзає світанок, який в сонячні дні посилюється аж до ясного, високого пломеню; вечори сповивали фортецю в кардинальський пурпур, а поміж невеличкими вежами миготіли зірки. Все здавалося незмінним, і все було іншим. Загостреними почуттями Мельхіор чув, що випадки минулих зимових місяців потрапили в схований нерв міста. Той, хто раніше клявся і пишався хоробрістю герцога, зараз сидів тихенько, а от ті, що працювали власними руками, дрібні ремісники та підмайстри підносили голос, сміліше показували своє правдиве обличчя, у вуличні говірки кидали зухвалі слова, наче гірчицю на селянську ковбасу. Бургундці впали з золоченого цоколя, якщо взагалі можна було говорити ще про бургундців. Щоправда, виповз цілий мурашник герцогських бастардів, але єдиним і законним спадкоємцем була дочка полеглого властителя, яку у фламандських містах майже ув'язнили. Спритні містяни силою заставили її підписати не один документ, щоб прикласти його до вже існуючих… Вісті про це доходили і до Брабанту, не треба було південного вітру, щоб вони прилетіли сюди. А якщо у місті не палали будинки маршалків та суддів, якщо для мера Сюетмонда та його зарозумілої дружини ще не звели шибениці, то у простого люду багато чого було на душі, і вистачило б будь-що, щоб полилася гірка жовч. І пани про це відали.

Мельхіор замкнувся вдома і малював.

1 2 3 4 5 6 7

Інші твори цього автора:

Дивіться також: