Всі були однаково ласі на поплічників; одних здобували, наганяючи на них страх, інших оточуючи лестощами, хитрих купували поступками, за що платила Міська Рада чи закон. Самі ж вони сплачували свої борги не кваплячись – батько Мельхіора міг би про це дещо оповісти – але тим, що були від них нижчі, сиділи на шиях немов гончі пси, хоч би справа була тільки в телячій шкірі, мішку крупи чи не сплачений на час податок на комин.
Мельхіор бачив їх наскрізь і роздумував. Гіркотою напувало його, що розвіялися гарні міражі, які колись крили велич та чари. З важкістю міг він переболіти падіння високопоставлених янголів, що відбувався на його очах. Не один раз відчував він гостре поколювання в серці, нібито сам завинив, коли бачив панів Ради Двадяти Чотирьох і майстрів гільдій, які конкурували одні з іншими в вихопленні найжирніших шматків. Хоругви, які ті наказували гаптувати для своїх братств, настільки коштовні, ніби сам герцог повинен був їхати під ними на турнір, вже не справляли на нього враження. Він знав, що з їхньої сторони вже не є побожним пожертвуванням, але хвалькуватістю, коли вони засипали церкви у власних парафіях оздобами і дарунками; коли св. Урсула одержувала в подарунок позолочений чепець, Матір Божа отримувала якнайшвидше новий мотивний образ, який найохочіше замовляли в Брюгге чи в Кельні; коли святому Блажеєві справили тяжку мідну хрестильницю на срібних стовпчиках, відразу ж по тому можна було побачити в колегії, на другій стороні оточеної каштанами площі, дароносицю в ковчегові з діамантами, вперше ошліфованими за новим зразком антверпенського майстра. Найбільше недовір'я Мельхіор живив відносно побожності багачів. Вони не тільки чинили все, щоб під час бенкетів в гільдії зайняти найкращі місця, але навіть в процесіях силували зайняти догодні становища, особливо в дні святих покровителів. Тоді вони тиснулися довкола Найсвятішого Причастя так, що майже випихували з-під балдахіну священика з Тілом Господнім.
Всі ці справи привели до того, що Мельхіор зробився мовчуном, хоча вони ж приводили його до шаленого серцебиття. Іноді він боявся сам себе, а певного разу, йдучи за порадою майстра, він і справді умертвляв свою плоть, коли потворні маски дуже тісно окружили його, і в його малюнки закралося, окрім іноді непристойного жарту, тверде мов кістка глузування над містянами. І так подер він не один аркуш паперу, хоча й то і тяжко йому прийшло, і перш ніж знову прийнятися з набожністю до "Зняття з хреста" чи якогось чуда, він палко молився. З початку він прагнув малювати, як його вчитель, але завзятість сиділа у нього в пальцях та очах, і завжди виходило не так, як він бажав. Старець не раз довго, не кажучи ні слова, оглядав робот учня, а потім знімав оксамитову шапочку і драпав собі по голові і каркові.
З тим скрипінням в горлі, яке завжди з'являлось, коли він був не згоден сам з собою, майстер говорив:
— Знаю, що ти маєш чисте сумління, твої батьки теж люди без скази, але, пророком Білеамом, на вустах якого Бог замінив прокляття в благословення, іноді можна було б присягти, що тебе оплутав злий дух. Ось тут і тут… — сухим, поламаним нігтем вказував він місця на картині, де за покірним Христом виглядала крива морда слуги, дивно подібна до мавпячого обличчя майстра цеху шевців, з синьо-червоним носом і всією належною рештою; або на ворону, що присіла в куті картини з усміхом злої чарівниці, і була вона на диво подібна до жінки війта Сюетмонда, яка тільки для того кашляла в церкві, щоб звернути увагу на свій новий оксамитовий ліф або ж на спідницю з сріблястого сукна. Майстер Трьох Королів, який небагато вже чув, і може зовсім не знав шевця чи жінку війта, бачив і розумів ой як багато. Дивлячись на роботу Мельхіора, бурчав під ніс, вважаючи може, оскільки сам був глухуватий, що учень теж його не дочує: — Щось тут готується… і стануть його боятися… диявольські почвари…
Мельхіор не знав, що має на увазі майстер при остатніх словах. Але ж після таких зауважень він видавався сам собі нещасним і винним; і сповідався тим сильніше, бо його гнобила думка, що він міг бути для інших джерелом побоювання; це, скоріше, він в глибині серця відчував страх перед містянами, перед їхньою силою, величністю і тим галасом, які вони чинили.
Герцогство розвивалося, як завжди, вдало. Герцог був амбіційною, завзятою особою, який широко простирав крила, настільки широко, що не раз бив ними по обличчю короля Франції. У Мельхіора ніколи не було чіткого представлення про те, що йде як потрібно, а що загрожує в суперечках між багачами: це не видавалося йому безпечним. До брабантського міста[2] прибували посли, пілігрими, ваганти, від них інколи можна було довідатися про невірогідні речі, бо те, що органи міської влади – завдяки постійному зв'язку з урядом країни, намісником і епіскопом – про державні справи знали, але ж, переважно, таїли це перед містянами; ти більше жадібно накидалися на новини, які приносили прибульці. Як всі ті справи пов'язувалися з собою, залишалося для Мельхіора неясним: раз панувала страшна усобиця між герцогом та французьким королем, потім Француз був у руках герцога, потім вони мирилися з собою і разом нападали на Шербург, про що ходили страшні гадки; а потім знову ставали напроти один одного, наче лис та пантера. Купці з-над Рейну і Мозеля принесли звістку, що герцог прагне заволодіти короною німецьких імператорів, тому здійснив урочистий в'їзд до Тревіру, настільки пишний та багатий, що у бідної німецької шляхти від здивування аж дух заперло; але ж то було лише початком нових складностей. Раптом розійшлася звістка, що німецькі князі поєдналися проти Бургундії – схоже, та пишнота привела до протилежності; відразу після того дійшло до боїв в Пікардії та в Люксембурзі. Правди і в той раз не почули, але Мельхіор бачив весь час прибуваючих в місто нових і нових вербувальників, одягнених в яскраві шати, ніби герольди всім цікавого турніру. Під акомпанемент барабанного дробу вони на всю горлянку викрикували на Ринку свої обітниці: хто завербується, того чекає величезна здобич, достатній маєток та веселе життя. Декілька вітрогонів піддалося на барабанний бій та свисти, але ж в місті загалом воєн не любили, тим більше, що податки росли з року на рік, а після відбуття вербувальників на місто налітала така орда збирачів податків, що Мельхіор чув колись, як батько гірко зітхнув: мабуть, сам диявол заманив його до Брабанту, жодна п'ядь землі не безпечні тут перед круками князів і вельмож, жодна скриня не є настільки міцною, щоб її не розбити мечем. Мельхіор мовчав і малював Але ж він чув, як крижані, паралізуючі тіні далеких воєнних виправ, насилля, вогню та злиднів скрадаються аж до майстерні його вчителя, і він заздрив глухому старцеві, який, здавалося, вже нічого не чув і не бачив безумств світу цього і тремтячими пальцями робив ескізи ще одного Ecce Homo. Недоліки цієї картини Мельхіор вже розпізнавав, але ж, заразом, образ його зворушував, оскільки майстер залишився непохитно вірним собі та піднесеним ідеалам власної молодості… Мельхіор відчував, що для нього, дитини епохи, немає втечі перед отруйним укусом часу.
Багато людей в місті охоче хвалило придворний блиск і нездоланність герцога, і пророкували йому світову імперію від Гарлема до Генуї (начебто вони знали, де це місто лежить!). Але в Мельхіорі таїлася твереза й уперта недовіра; і коли він почув, що військо герцога — його золоті й срібні лицарі, чудові хоругви, скакуни в красивому обладунку і пажі блакитної крові — було знищено швейцарськими селянами, які билися пішки, йому здалося, що в цьому є караючий перст Божий[3]. Але він не наважувався висловити ці думки вголос, бо жителі міста боліли цією поразкою і клялися помститися, а Справедливі, що справували владу в місті, стукаючи посохами, тягнули до ратуші, ніби від їхніх нарад залежав порятунок герцогства.
Мельхіор закрився в майстерні і намалював Пиху – жінку в багряних шатах, яка лежала на постелі з засохлого, іржавого листя, під балдахіном, подібним до зів'ялої кульбаби, стебель якої підтримували мавпи; по обох боках жінки стояли негри, тримаючи перед Пихою дзеркало; на настінному карнизі сидів павич, у якого випадало пір'я з хвоста, а в дверях можна було побачити пройдисвіта, який втікав і повертався до жінки голою дупою. Картина була майже готова, коли Білеам Панкрас ледь зліз з ліжка – зараз він переважно лежав перед полуднем – щоб оглянути її. Майстер затремтів від ніг до голови, віддих зробився хриплим; старець безсило махав руками, шарпав сиву бороду, в кінці кінців вичавив з себе: — Падіння! Гнилизна!.. Хто тебе навчив… — і підніс ногу в пантофлі. Він хотів пнути картину, але, упав на спину, так що переляканий учень мусив затягти його на постіль і обкласти голову мокрими шматами. Мельхіор пережив страшний переляк, що старий майстер помре, при чому – з його вини. Він знищив невеличку картину і вирішив вже ніколи не малювати світських постатей, які наганяють людей смертельним переляком; але ж в глибині душі він страшно жалкував цього свого рішення.
Білеам Панкрас не помер, ще ні; через кілька днів він повернувся до здоров'я і вів себе так, якби нічого і не сталося. Але смерть срібною косою торкнулася когось іншого: батька Мельхіора, коли на замовлення батьків міста він виконував кольорові вікна для приміщення для зборка священиків церкви святого Андрія, і вперся, що сам вправить їх в рами. Лини двох зв'язаних з собою драбин, на яких він стояв на верху, луснули, і вітраж ник впав з висоти на підлогу, до крові скалічивши собі руки і обличчя. Але хірург, який його обмацав, виніс вирок, що справа ще гірша – він зламав собі хребта.
Ще довго по тому, коли на вимощеній подушками драбині вітражника принесли додому, люди стояли на місці нещастя, охоплені похітливою жалістю при думці про це вагітне наслідками падіння. Мельхіор з матір'ю сиділи біля ліжка, на якому лежав блідий мов стіна чоловік. Він не казав нічого, прийняв тільки останнє помазання; іноді здавалося, що конаючий бажає щось сказати, підносив безкровну руку і відкривав рота.