Дайте мою фотоґрафію моїй дівчині і перекажіть, нехай часами згадає мене і нехай так чесно жиє, щоб ми могли колись побачити ся у сій країні високій, де не женять ся і не беруть розводу і де нема жодних клопотів. Жовтого собаку дайте від мене Гейлеви, а другого Тейлерови; рушницю дарую братови Вілеви, а рибарські причиндали і Біблію... також йому.
Надії для мене нема. Ратунку нема. Салдат стоїть біля мене з карабіном і не спускає очий з мене, не кліпне навіть... Нема для мене ратунку, бо знов маняк має мої гроші.... А салдат стоїть неповорушно, мов скаменілий. Чеки грошеві є в моїм куфрі, а куфер, хто зна, чи коли надійде... може ніколи. Певно ніколи не надійде, я се знаю. О, на що я зійшов! Моліть ся за мене, моя любо неиько; моліть ся за Вашого безталанного Альфреда... Та, і се не багато мені поможе..."
IV
Рано, коли майор кликнув молодця на сніданок, був він зовсім зломаний. Дали їсти також салдатам, закурили циґара і майор знов зачав говорити своїм веселим тоном. Поволи-поволи Альфред набирав надії і навіть зачав сьміяти ся з вдоволенєм.
Та тут знов погадав собі, що не сьміє вийти із сього дому на свободу. Сибір грозив йому, як чорна туча; апетит пропав... Годі було йому оглядати і вулиці, ґалєрії і церкви вкупі із салдатами, що крок в крок слідкували за ним.... Ні, він мусить тут сидіти; ждати на почту з Берліна і... свою долю. Цілий день був майор при нім. Біля дверий стояв салдат з рушницею, випрямований як цівка; другий салдат сидів на креслі, на коридорі. Цілісіньку днину росказував майор про свої воєнні пригоди, описував борби, оповідав шутливі події, а всьо се було висловлювене з енерґією і житєм; від сього хлопець оживав і піддержував упадаючого духа. Над вечером пішли оба вечеряти до їдальні, а оба салдати почимчикували за ними.
Саме тоді переходило біля них кількох Анґлійців; один з них сказав:
– Кепська справа! Не дістанемо сеї ночи почти з Берліна...
Альфред затремтів, як почув сі слова і мало-що не зімлів. Аиґлійці сіли біля сусідного столика і один з них знов сказав:
– Се ще нічого такого лихого...
Молодець почув, що його щось давить в горлі.
– Прийшла телєґрама, що випадок лучив ся на залізниці і – трен* спізнив ся о… три години.
Альфред не упав на долівку, бо майор піддержав його обома руками. Він надслухував і пізнав тепер, що із сього може бути. Майор посадив молодця на крісло і сказав ніжно:
– Хлопче, будь веселий! Нема чим журити ся! Знаю, як вийти із свого положеня. Пашпорт, – се нісенітниця! Нехай його не буде і тиждень, обійдемо ся без нього!
Альфред був за слабий, щоби слухати тих слів...
Пропала надія, Сибір щораз близше....
А майор підвів його на ноги і повів до американської амбасади, щоби якось добути новий пашпорт.
– Амбасадор знає мене дуже добре: разом забавляли ся. Не жури ся, молодче! Всьо буде знаменито! Я радий, як когут! Ми є ось-тут; наші клопоти скінчили ся. Та ми навіть в дійсности жадних клопотів не мали!
Тут-же були двері амбасади найбогатшої, найвільнійшої і найсильнійшої републики всіх віків; соснове бюрко, над ним знамя орла, що крила свої розняв над зьвіздистим прапором а в кігтях держить чимало воєнного матеріялу...
Коли побачив се молодець, то сльози станули йому в очах: любов до батьківщини загоріла в його серцю; в груди потепліло; всі його журби і переляк щезли сейчас і він спасений, спасений! Цілий світ не сміє тут взяти його у свої руки!
З економічних зглядів амбасада найбільшої републики складала ся з півтора кімнати на девятім поверсі (бо десятий поверх був вже передтим винаймлений), а перзонал складав ся з одного амбасадора з платнею робітника американського, з секретря, що у вільних хвилях продавав сірники по вулицях, щоби якось по-людськи вижити, з дівчини-інтерпреторки*; були там по стінах образки американських пароходів, портрет президента, бюрко, три крісли, нафтова лямпа, кіт, годинник і сплювачка з моттом: "Ін Гад ві трост"*.
Майор з молодцем прийшли сюда, а салдати чимчикували за ними. Якійсь чоловічок сидів при столику і писав офіціяльні річи нігтем на папери. Він підвів ся і глянув на них; кіт утік під стіл; дівчина втиснула ся в кут, де стояла бочілка з водкою, щоби зробити місце для пришелців; салдати станули під стіною, з рушницями на плечах, перед дверми.
Альфред був веселий; був певний спасеня. Майор привитав ся сердечно з урядником, росказав плавно цілу подію і попросив о пашпорт.
Урядник попросив гостий усісти і сказав:
– Вел, я є тільки секретарем амбасади, знаєте. Годі нам видати пашпорт, бо ми-ж на московській земли. За много було-б одвічальности. Впрочім: самого амбасадора тепер нема.
– Ол райт! Пішліть по нього!
Секретар засьміяв ся і сказав:
– Лекше сказати, як. зробити. Він-же поїхав кудись в степи на вакації.
– А громи-б його... – вицідив майор крізь зуби.
Молодець затремтів; лице його зблідло; зачав хилити ся в долину. А секретар говорив, перериваючи:
– Чому се? Які громи, майоре? Князь дав вам двайцять-чотири години часу. Дивіть на годинник; всьо гаразд; ще остало вам пів години; трен туй-туй прийде а з ним надійде також і пашпорт.
– Чоловіче, трен спізнений о три години. Судьба хлопця залежить від хвиль, а з них ледви трицять остало для нього. За пів-години він буде, як пропащий на віки. На Бога, ми мусимо мати пашпорт!
– О, я пропащий, я се знаю! – заплакав молодець, закрив лице долонями і похилив ся над стіл.
Нечайна зміна наступила в поведеню секретаря, його спокій зник, оживленє появило ся на його лици; він крикнув:
– Бачу, як прикра ситуація! Боже, вам поможи! Що-ж я можу тут зробити?
– Як то що? Дайте йому пашпорт!
– Неможливо, зовсім неможливо. Ви-ж не знаєте його! Тому три дні ви навіть не чули нічого про сього молодця: нема жадного способу, щоб про з'ідентифікувати. Він пропащий, нема ратунку!
Молодець зарядив:
– Боже, Боже! Так, се останній день для мене?
Знов подумав секретар. І змінив ся у своїм настрою. Спитав його зміненим голосом так байдужно, як тоді, коли питаєть ся про погоду, як нема що иншого до говореня:
– Чи се дійсно ваше імя?
– Так.
– Відки ви?
– З Бріджпорту.
Секретар потряс головою; покивав знов і щось думав. По хвили:
– Ви родили ся там?
– Ні; в Ню Гелен.
– Ааа!
Секретар зиркнув на майора, що слухав того всього незвичайно уважно, і сказав:
– Там, в куті є доволі водки на случай коли-б салдати мали велику спрагу.
Майор скочив і подав салдатам водки. Вони випили і подякували. Секретар питав далі:
– Як довго жили ви в Ню Гевен.
– До чотирнацятого року житя.
– Коли ви там були, на котрій вулици?
– Паркер стріт.
З великим напруженєм слідив майор за допитами секретаря. Секретар дав знак, а майор подав салдатам знов по чарці очіщеної.
– Під яким числом?
– Без числа.
Хлопець глянув на секретаря неначе говорив:
"Чого мене мучити тими глупими питанями, коли я і так нещасливий?"
Секретар говорив дальше.
– Що се був за гавз*?
– Мурований, двоповерховий.
– Сайдвок* був перед домом?
– Ні, малий городець на фронті.
– Зелізні штахетки?
– Ні, деревляні...
Майор подав знов солдатам водки, хоч секретар навіть не давав знаку.
– Що можна бачити, коли входить ся крізь двері?
– Вузкі сіни, на кінци двері і на право двері...
– Може ще щось?
– Рури до огріваня.
– Яка кімната на право?
– Парльор*.
– Карпетований*?
– Так.
– Який рід карпету?
– Старого типу Вілтона.
– Які фіґури на карпеті?
– Ловецьке товариство... коні...
Майор зиркнув на годинник: лишаєть ся шість хвиль... Поглядав то на секретаря, то знов па годинник. Опісля знов на секретаря. Секретар притакнув.
Майор закрив собою годинник на стіні і зручно посунув вказівки о пів-години взад. Опісля підкріпив салдатів водкою...
– Який рум* поза рурами до огріваня і сінями?
– Їдальня.
– Печ була?
– Ні, решітка.
– Чи сей дім належить тепер до вас.
– Ні, я його продав, коли вибирав ся до Бріджпорту.
Секретар пождав хвилину, опісля сказав:
– Чи вас прозивали ще яким иншим іменем крім вашого звичайного назвиска?
Молодець зачервонів ся і опустив очі. Здавало ся, що боров ся сам зі собою кілька хвилин, а опісля сказав соромливо:
– Кликали мене "Місс Ненсі"...
– Які прикраси були в їдальня?
– Вел.... я.... не знаю...
– Жадних? чи дійсно жадних?
– Ні.
– Кепеько.... Погадайте... Чи дійсно жадних прикрас?
Молодець думав і думав, а секретар легко дихав. А далі молодець глянув умучено і похитав головою.
– Думай.... Думай! – крикнув майор з тревогою і чим мерщій дав салдатам водки.
– Молодче! – промовив секретар. – Не було жадного образа?
– О, певно, що так! Та ви сказали прикраси...
– Що-ж ваш батько думав про сей образ?
Хлопець мовчав.
– Говоріть! – сказав секретар.
– Говори! – кричав майор і дріжучою рукою подав салдатам цілу літру очішеної.
– Я… я не можу сказати, що батько говорив, – сказав тихо молодець.
– Швидко, швидко! – налягав секретар. – говоріть! Нема часу до страти! Вітчина і свобода, або Сибір і смерть залежить від сеї відповіди.
– О, майте милосердіє! Батько мій є сьвященик, і...
– Се нічого; скажіть прямо, не сороміть ся...
– Він говорив, що се була найгорячійша пекольна мара…
– Гаразд! – крикнув секретар і приложив печатку до пашпорту. – Тепер вас пізнаю і се можу потвердити. Я був у вашім домі і сам малював сей образ!
– О, ходи, хлопче, в мої обійми, мій хлопче! – закричав майор. Все будемо дякувати Господу Богу, що сотворив отсего артиста...
_____________________
Примітки
Тут представлено оповідання Марка Твена "The Belated Russian Passport" (вперше опубліковане 1902 року), в українському перекладі Володимира Держируки, видане окремою книжечкою 1915 року у серії "Бібліотека "Нового Житя"".
Місцем друку вказана друкарня "Нового Житя", 107 Ґрант Стріт, Олифант, Па. Мабуть, мається на увазі містечко Оліфент у штаті Пенсильваніа (США), де за адресою Ґрант Стріт 107 розташована Українська католицька церква Кирила й Мефодія. У штаті Пенсильваніа українська діаспора мешкає ще з 80-х років XIX сторіччя. Саме з цього штату вугільних копалень та металургійних заводів розпочалося заселення українців у США.
Володимир Держирука (1982-1932) – український перекладач, письменник, журналіст, католицький священник, родом із Тернопільщини.