О, Гаразд! Дивіть тут! Я є майор Джексон, він мене знає, кождий мене знає. Підпишіть сей пашпорт, а йому скажіть, що тут був майор Джексон; всьо буде гаразд.
Та писар не дав намовити ся. Тоді майор попав на. таку думку:
– Гаразд, я скажу вам, що положить зробити. Ось тут маєте почтові марки і належитість за потвердженє. Як прийде завтра майор*, так нехай сейчас потвердить і пішле до мене почтою.
Писар сказав з сумнівом:
– Він.... ну, так, він може се зробить і так...
– Може? Він певно се зробить. Він мене знає, кождий мене знає.
– Дуже добре, – промовив писар. – Я йому перекажу ваші слова. – А опісля глянув з усьмішкою і додав: – Однак… однак... ви знаєте, що в протягу двацять чотирох годин будете на граници... А там неможливо так довго ожидати.
– А хто-ж говорить про якесь ожиданє?
Писар помовчав якийсь час і добавив:
– Дійсно, паноньку, так ви хочете, щоб його післати до Петербурґа?
– А чому-ж би ні?
– А сей, на чиє імя виставлений пашпорт, хоче бути двацять пять миль поза границі. Се йому нічого не поможе серед таких обставин.
– А що-ж се шкодить, як сей молодець хоче бути поза границею?
– Як то що? Се, що на граници задержать його, як не мати-ме пашпорту.
– Ні, сего вони не зроблять! Начальний інспектор мене знає, кождий мене знає. Я є одвічальний за сего молодого чоловіка. Ви вишліть пашпорт до Петербурґа, Европейський Готель, для майора Джексона. Скажіть конзулеви, нехай нічого собі із сего не робить, за ціле ризико я відвічаю.
Писар подумав трохи а опісля сказав:
– Мусите, паноньку, знати що ризико може бути дуже велике, особливо тепер. Новий закон є в повній силі.
– А що-ж се за закон?
– Десять літ сибірської тюрми для кождого, хто в Росії є без пашпорту.
– Хороба-б тебе... – зачав клясти майор. Кляв по анґлійськи, бо московська мова за бідна на висловленє таких духових емоцій. Він мимрив довго-довго, а опісля заговорив по московськи:
– О, се гаразд! Вишліть до Петербурґа; зробіть всьо так, як я говорив. Я вже всьо проче пофіксую. Там мене всі знають, кождий мене знає, ціле начальство, кождий...
III
Майор був дуже веселим товаришем подорожи і молодий Періш їхав з ним радо. Його слова були сонічним сяйвом і веселкою; глядів довкруги на краєвиди і поясняв всьо серед веселости, сьміху і щирости. Він умів приноровити кожде слово до обставин, сказати його у відповідну хвилю. І ся подорож була, для молодця дійсною роскошю; він забув на сі хвилі, коли-то пригнобляла його самота і туга за домом. Вкінци коли оба подорожні зближали ся до границі, Періш згадав про пашторт:
– Якось собі не пригадую, чи ви взяли мій пашпорт з конзуляту. Ви, очевидно, маєте його при собі.
– Ні! Пашпорт надійде почтою, – одвітив майор спокійно.
– Н-надійде.... надійде почтою? – крикнув переляканий молодець. – І всі страховітя, що їх чув про переслідованя тих людий, що без пашпортів їдуть до Росії, прийшли йому до голови і перелякали його незвичайно.
Майор поклав свою долоню на плече молодця і сказав:
– Не журіть ся, молодче, нічим, не журіть ся ні крихіточки. Я вами заопікую ся і не дам вам потерпіти жодної шкоди. Начальний інспектор мене знає; я йому поясню цілу річ і всьо буде гаразд... побачите... А тепер, не повинні ви псувати собі веселого настрою серед такої гарної подорожи! Я то всьо полагоджу, щоби було гаразд. Нема чим журити ся.
Альфред тремтів і відчував велику тривогу у серцю та однак робив, що міг, щоб тільки замаскувати свій настрій і одвітив на слова. майора з уданим вдоволенєм.
На граници вийшов з ваґону і станув по заді великої товпи народу; а тимчасом майор перепхав ся через товпу, шоби дати виясненя начальному інспекторови. Альфред чекав тревожно. Видавало ся дуже довго, поки майор не прийшов назад. Він сказав ніжно:
– А громи би се побили! Се новий інспектор і я його не знаю!
Альфред опустив ся в знемозі на копицю пакунків.
– О, та-ж я се знав, я се знав!
Був би зімлів з превеликої журби, воли-б майор не був його піддержав і не посадив його на якусь скринку. Він обняв його раменем і шепнув:
– Не жури ся, хлопче, всьо буде гаразд; май довірє до мене. Під'інспектор є короткозорий, як селедець. Слідив я за сим і – так є дійсно. Тепер-же поясню тобі, що зроблю. Я піду перший і викажу ся своїм пашпортом, а опісля перебіжу нишком аж до сеї юрби подорожних з пакунками. Ти будь там а я тобі передам мій пошпорт через поруче; побіжи знов нишком в напрямі до під'інспектора і уповай на боже провидінє і на – на сего сліпака! Всьо буде гаразд, не жури ся!
– Се неможливо! Ваша подоба а моя відмінна, як небо від землі; в пашпорті стоїть ваш опис...
– О, се гаразд! Ріжнииці між пятьдеся-єдинкою а девятнацяткою не замітить зовсім сей короткозорий селедець; не бій ся нічого а роби так, як кажу.
Десять хвиль опісля Альфред йшов до під'інспектора, блідий і близький вмліня, та знаменито перехитрив "селедця" і – був радий, як собака, що утікла перед полісменом.
– Я се тобі говорив, – сказав майор одушевлений. – Я знав, що всьо буде гаразд, як будеш уповати на провидінє, як дитина...
Між, границею а Петербурґом дбав майор ревно про се, щоби викликати веселість в молодім подорожнім, добути його з обіймів роспуки і пересьвідчити, що житє є веселе і вартісне. І наслідком сього увійшов молодець до міста у дуже піднесенім настрою, почимчикував прямо до готелю бадьорно і вписав свое імя. Та готеляр місто показати йому число його кімнатки, глянув на нього допитливо і ждав... Майор прийшов сейчас на поміч і промовив сердечно:
– Всьо гаразд... ви знаєте мене. я за всьо одвічаю...
Готеляр потряс головою і нахмурив ся. А майор додав:
– Всьо гаразд; пашпорт буде протягом двацять чотирох годин; прийде почтою. Оттут мій пашпорт, а його буде туй-туй...
Готеляр говорив чемно, та не змяк. Він сказав по анґлійськи:
– Я дуже рад вас вдоволити, господине майор, і певно всьо зробив би коли-б міг; та тут нема вибору; він мусить йти відси; не можу позволити, щоб він був в отсім готели хоч би на хвилинку.
Хлопець зачав бліднути і хитати ся; майор піддержав його і промовив до готеляря:
– Ви-ж мене знаєте... кождий знає мене... нехай він переспить ся в отсім готели тільки сю нічку, словом чести ручу, що...
Готеляр покивав головою:
– Господине майор, ви наражаєте мене і цілий дім на велику небеспеку. Я мержу ся* чогось подібного, та однак.... мушу покликати поліцію.
– О, пождіть, не робіть сього. Ходи, молодче, не жури ся, всьо мусить бути гаразд. Гей, дорожка! Сідай до дорожки, хлопче! Палата начальника тайної поліції! Жени, що сили! Ну, тепер всьо в порядку, не попадай в одчай задля марниці. Князь Басловський мене знає; так знає мене, мов книжку; він скоренько полагодить гаразд нашу справу.
Переїхали вулицями і зближили ся до ясно-осьвіченої палати. Було пів до девятої вечером.
– Князь збираєть ся на вечерю, – сказав лакей, – і не може тепер нікого приняти.
– Мене прийме, – крикнув майор нагально і подав свою візитівку. – Я є майор Джексон. Подай йому сю картку; всьо мусить бути гаразд.
Лакей поніс картку невдоволений, а оба подорожні сиділи в ждальни якийсь час. Небавом покликали майора і хлопця перед князя в його приватнім офісі; князь був лютий і набурений, мов громова хмара. Майор пояснив случай і просив о дозвіл пождати двацять-чотири години, поки пашпорт не надійде.
– Се неможливо! – одвітив князь поганою анґлійщиною. – Дивує мене, що ви допустили ся такого божевільного вчинку і привели молодика без пашпорту... Я дуже вам дивую ся, господине майор. За се грозить йому десять літ на Сибіри; нема ратунку! Робіть, що хочете... держіть його, він мліє! Ось-тут скоро, подайте йому се! Так, ще один лик; водка – се хороша річ; чи не так, молодче? Так, тепер чуєть ся вже ліпше, бідняга. Положіть ся, молодче, на софу. Як могли ви, господине майор, завести молодого чоловіка у таке страшне положенє?..
Майор уняв молодця сильним раменем, підложив подушку під голову і шепнув до уха:
– Удавай слабого, як тільки можеш! Грай комедію, що сили; він вже змяк, сам бачиш! Тепер скриви ся, лови. ся за серце, кидай ся і заводи: "О, матінко рідненька, матінко". Се поцілить отсього мацапуру, мов гарматна куля.
Молодець, що правди, робив то всьо, бо мусів; і робив щиро, без удаваня. А майор шепнув знов до нього:
– Знаменито! Ще трохи грай свою ролю! Дуже гарно! Ти своєю грою збітував Сару Бернгарт*.
Вкінци просьби майора і терпіня хлопця зробилн своє. Князь промовив:
– Гаразд; я дам вам точно реченець двайцягь-чотирох годин. Як протягом сього часу не надійде пашпорт, то не приходіть близько мене! Сибір, нема иншої ради.
Коли майор і молодець дякували князеви сердечно, то він покликав кількох салдатів і по московськи казав їм йти з обома до готелю і не опускати їх ні не хвилю з очий; в коли-б зо двацять-чотири години молодець не виказав ся пашпортом, так мають його сейчас запроторити в тюрму сьв. Апостолів Петра і Павла і здати рапорт.
Нещасні приїхали до готелю разом зі салдатами, їли під їх наглядом; салдати остали в кімнаті Альфреда, поки майор не положив ся спати. Опісля і Альфред пішов за ним. Та один салдат лишив ся в його кімнаті. Коли молодець глянув на салдата, що махінальними кроками ходив перед дверми, то бадьорність сейчас його покинула, а серце майже перестало бити з тревоги. Протягом трицять хвиль упав на саме дно недолі: журба, ляк, роспука.... Ліжко? Ні, для такого, як він, не треба ліжка; ліжко не для бездомного і пропащого! Спати? Він тільки міг ходити.... То не тільки міг; він мусів. Цілими годинами ходив, то плакав, то заломлював руки, то молив ся.... А вкіниц написав лист:
"Моя люба матінко! Коли отсей лист дійде до Вас, то бідного Альфреда вже більше небуде. Ні, ще гірше, дуже лихо! Через мою глупоту і легковірність попав я у руки якогось опришка або маняка. Не знаю як, та на всякий случай чую, що я пропащий. Нераз думаю, що се опришок та опісля думаю, що він тільки божевільний, бо має добре, ніжне серце і докладає всяких нераз дуже тяжких зусиль, щоби мене витягнути з нещастя, в яке сам мене запхав. Ледви за кілька годин буду одним з безумної юрби, що перемірює. ногами сніжні московські пустирі Сиберії і буду безнадійно звязаний із сею країною загадок і нужди! Я не пережию сього! Моє серце розриваєть ся; вже тепер умираю.