Нецьки мені було легше робити, ніж лопату, а невдала спроба змайструвати гарбарку одібрала мені днів чотири; звичайно, я майже не припиняв у ту пору вранці виходити з рушницею і майже завжди приносив додому якусь поживу.
23 листопада. Решта роботи стояла, доки я майстрував усе це, а тепер знову повернувся до щоденного розкладу, наскільки мої сили й час дозволяли, – вісімнадцять днів я поглиблював і поширював печеру, щоб ладком розташувати все майно.
Примітка. Я хотів побільшити приміщення чи печеру, щоб зробити собі склад або комору, кухню, їдальню, льох. А моєю оселею залишався намет, хіба що в сезон дощів, коли не зупинялись рясні зливи, я ніяк не міг просохнути, через що згодом у садибі припнув до скелі довге жердя чи крокви та задернував їх і вкрив, наче стріхою, лапатим листям дерев.
10 грудня. Я вже гадав, що довершив свою печеру чи схрон, аж раптом (либонь, завеликий був прокіп) з одного боку сталась обрушина, і це мене нежартома перелякало, бо якби я там був, то, напевне, не потрібний був би і гробар. Отож, знову кавал роботи, тому що треба повиносити обрушену землю та, головне, підперти стелю, аби вона більше не обвалювалася.
11 грудня. Сьогодні взявся до ремонту й поставив дві підпірки чи стовпи, примостивши між підпіркою і стелею підклад на дві дошки, й закінчив цю роботу наступного дня, ще тиждень я стовпами з підкладами зміцнював дах, а вже ряди самих стовпів правили мені в домі за перебірки.
17 грудня. Від цього дня й до 20-го я робив полиці, забивав цвяхи в підпори, розвішував усе, що змога, і таким чином звів усе до порядку вдома.
20 грудня. Попереносив речі в печеру й почав меблювання в оселі: змайстрував з кількох дощок якусь подобу мисника, на котрому можна було й харчі покласти; попри те, що дошки почали в мене вичерпуватися, я зробив ще один стіл.
24 грудня. Цілу добу падав дощ. З дому не виходив.
25 грудня. Увесь день дощ.
26 грудня. Дощ вщух, земля набагато прохолодніша й приємніша.
27 грудня. На полюванні поклав одну молоду козу й поранив у ногу другу, піймав її й привів на мотузці додому, де зафіксував та обв'язав перебиту ногу.
Примітка. Зрештою, я виглядів козу, нога загоїлась і зміцніла, а через те що я так довго її порав, вона стала свійською, паслася на моріжку біля дверей і не хотіла уходити. Тоді мені вперше спливла думка тримати свійську худобу, аби було що їсти, коли закінчаться порох і кулі.
28, 29, 30, 31 грудня. Пекельна спека, вітерець не шелесне, нікуди не виходив –лише ввечері по їжу, а весь час удома використав на порядкування вдома.
1 січня. І далі спека, але я виходив полювати рано та надпізь, а опівдні вилежувався. Увечері пройшов далі видолинками до центру острова, і побачив там безліч кіз, але дуже боязких і непідступливих, – вирішив спробувати взяти на полювання свого собаку.
2 січня. Отож вже наступного дня пішов разом із собакою і спустив його на кіз, але я помилився, бо вони всі нашорошились на нього, а він добре зрозумів небезпеку й не схотів наближатися.
3 січня. Почав споруджувати дуже товсту й міцну огорожу або стіну, бо ще боявся чийогось нападу.
Примітка. Цю стіну я описав раніше і тому пропущу щоденниковий запис; досить сказати, що на весь обсяг роботи я витратив час із 2 січня до 14 квітня, хоча вона мала до 24 ярдів завдовжки, описуючи півколо біля скелі діаметром ярдів вісім з центром біля дверей до печери.
У цей період я тяжко працював; іноді цілі дні або й тижні випадали через дощ, але я розумів, що без стіни не буде надійного захисту; важко повірити, скільки неймовірних зусиль довелося докласти, особливо коли переносив з лісу оберемки жердя та вганяв у землю, бо я рубав набагато грубші стовбури, ніж треба.
Коли я закінчив цю стіну й зовнішній дворядовий частокіл, зробив наспу та обдернування, то подумав, що прибульці з моря оселі не помітять, що, як згодом виявиться, стане мені в добрій пригоді.
У ті дні, коли не дощило, я вчащав до лісу по дичину й кожної виправи знаходив щось корисне, як от надибав я диких голубів, але не лісових, що живуть на деревах, а радше свійських або сизих; я взяв кілька пташенять, аби виплекати з них домашніх голубів, проте, коли вони підросли, то відлетіли геть, мабуть, через те, що мені не було чим їх годувати, щоправда гнізда їхні я знаходив і далі та брав пташенят, котрі виявились вельми їстівні. Наразі, пораючись по господарству, я побачив, що мені багато чого бракує і що тим часом я зробити не вмів, наприклад одягти рихву, як роблять бондарі. Я вже згадував, що пару барилок у мене було, але, попри кілька змарнованих тижнів, мені не вдалося самому виготовити барилко; не вдавалося мені ні переднити бочку, ні дощини припасувати так, щоб воду не пропускали, то я й покинув ту справу. Мені також дуже були потрібні свічки, тому що, коли починало сутеніти – зазвичай десь о сьомій, – я мусив лягати. Я згадував той кусень воску, з якого робив свічки під час африканських пригод, – наразі воску в мене не було, і замість нього я використовував лій забитої кози; для цього я виліпив і висушив проти сонця череп'яний каганчик та приладнав до нього гніт з пачосів, то й вийшов світник, хоча світло від нього не таке яскраве, як від свічки. Під час усього того порання щось я шукав у своїх речах і знайшов мішечок з зерном для птиці, що була не в цей рейс, але мабуть з того, як ми йшли з Лісабона. Рештки зерна в мішечку доїли пацюки, залишивши саму полову й пил; мішечок мені знадобився на щось інше (здається для пороху, коли я розкладав його по торбинках, захищаючи від блискавки), і я витрусив його попід скелею біля укріплення.
Я витрусив мішечок напередодні згаданих обліжних дощів і викинув це з думки, аж ось десь за місяць побачив кілька маленьких зелених пагонів, що вигулькнули з землі, котрі – подумав я – можуть бути ще якоюсь незнайомою рослиною, проте не міг вийти з дива, коли згодом побачив десять-дванадцять колосків чудового зеленого ячменю, нашого європейського чи радше англійського ячменю.
Це відкриття достоту збило мене з пантелику. Досі я до своїх вчинків реліґію не примішував, власне на реліґії я мало розумівся і все приписував випадковості або, як кажуть, Божій волі , не вникав у продум Провидіння у таких речах або Його веління в керуванні світом. Але, побачивши несподівано пророслий ячмінь в несприятливому для нього кліматі, я був глибоко вражений і виснував, що Бог дивом сказав несіяному зерну прорости, аби я зміг вижити на цьому дикому й жалюгідному острові.
Ця думка зворушила моє серце, сльози набігли на очі, і я назнаменувався хрестом, що таке чудо природи сталося для мене, і це тим було мені дивніше, , що поруч, трохи далі здовж скелі я побачив поодинокі стебельця іншої рослини – рису, який я знав, бо бачив, як він росте, коли я перебував на африканському березі.
Я не тільки вважав це даром Провидіння на мою підтримку, але не сумнівався, що вони й деінде ростуть на острові. Я знов обійшов усю знайому частину острова, оглянув кожний куточок – геть усе чисто, але ніде нічого схожого не виявив. І аж тепер пригадав, як витрушував на тому місці мішечок з кормом для птиці, і чудо поволі розвіялося; маю визнати, що реліґійна моя вдячність до Божого провидіння також змаліла, коли я відкрив, що це звичайнісінька природна річ, хоча залишалося дякувати провидінню за винятковість і непередбачуваність такого дива, тому що це справді завдяки Провидінню десять-дванадцять зерняток ячменю не зіпсувалося, коли пацюки нищили решту, – начебто ті зернятка впали з самого неба, як дивовижно і те, що зернятка впали саме там, у прихистку високої скелі, й одразу проросли, бо якби я витрусив мішечок деінде, вони згоріли б на сонці й пропали б.
Будьте певні, я дбайливо позбирав усі колосочки в належну пору – тобто наприкінці червня; усі зернятка з колосків я вирішив знову посіяти, сподіваючись часом на врожай, котрий забезпечить мене хлібом. Сталося це лише на четвертий рік – я дозволив собі ощадливо використати трохи зерна для їжі, про що трохи згодом розповім, бо перший свій засів я втратив через порушення термінів сівби, висіявши зерно напередодні посухи, і воно не проросло чи проросло погано, але про це потім.
Крім ячменю, в мене, як я вже казав, виросло двадцять-тридцять стебел рису, який я так само дбайливо зберіг для посіву та, в майбутньому, для виготовлення хліба чи приготування страви, бо я придумав, як його готувати без випічки, хоча й це прийшло тільки з часом.
Повертаюсь до щоденника.
Три-чотири місяці я працював, не складаючи рук, щоб завершити стіну; 14 квітня я заклав прохід, аби потрапляти до осідку не через двері, а через стіну за допомогою драбини, щоб ззовні оселю не було видко.
16 квітня. Доробив драбину, виліз по ній на стіну, підтягнув її й спустив у двір. Отже, тепер це сліпа загорожа; усередині достатньо просторо, а ззовні можна потрапити до мене лишень через стіну.
Наступного дня після довершення стіни вся моя робота ледь не пішла в нівець, а я мало не загинув. Сталося таке: я порався в садибі за наметом, біля входу до печери я щось робив в огорожі за наметом, біля входу до печери, коли мені з несподіванки в литках застигло, тому що зненацька зі склепіння печери посипалася земля, горб над головою зсунувся й дві підпори у печері ловісно трісли. Я злякавсь аж у п'яти закололо, але не знав, яка ж причина, – гадав, що, як уже бувало, не витримало склепіння самої печери, й аби мене там не завалило, я – прожогом до драбини, але й там не почувався у безпеці й переліз через стіну, аби зсув горба мене не поховав. Щойно я став на землю, як збагнувв, що це страшний землетрус, тому що земля під ногами тричі здригалась протягом вісьмох хвилин, і три такі потужні поштовхи цілком могли б зруйнувати найміцніші споруди на землі, а чималий уламок скелі за півмилі від мене упав у море з таким гуркотом, який я чув уперше в житті. Я бачив, як море збурилося від цього, а підводні поштовхи, либонь, були дужчі, ніж на острові.
Все це мене тяжко вразило, бо в мене самого такого досвіду не було, ні з самовидцями я таке не обговорював, – мене достоту приголомшила ця подія, а від двигтіння землі, як від морської хитавиці, мене нудило, проте гуркіт падіння скелі пробудив мене, протверезив, виповнив жахом, і одна лишалась думка, як цвяшок у голові: ось посуне пагорб на намет і поховає все майно – все чисто, і вдруге заскімлило у серці.
Земля здригнулася втретє й на якийсь час затихла, і я осмілився, хоча лізти назад через стіну не наважувався, тому що боявся, аби мене не поховало живцем, – отак і сидів на землі пригнічений та безпорадний і не знав, що діяти.