– Паничу, ви спите?
Він швидко відкрив очі. Перед ним стояв староста в новій ситцевій сорочці, в новому картузі. Лице у нього було святкове, сите і трохи сонне, хмільне.
— Паничу, їдьмо скоріше в ліс, — зашепотів він. — Я пані сказав, що мені потрібно побачитися з Трифоном відносно бджіл. Їдьмо скоріше, поки вони спочивають, а то як проснуться і передумають… Захопимо чого-небудь пригостити Трифона, він захмеліє, ви його заговорите, а я примудрюся шепнути словечко Альонці. Виходьте скоріше, я вже запріг…
Митя скочив, пробіг лакейську, схопив картуз і швидко пішов до каретного сараю, де стояв запряжений у бігові дрожки молодий гарячий жеребчик.
XXIII
Жеребчик прямо з місця вихором виніс за ворота. Навпроти церкви на хвилину зупинились біля крамниці, взяли фунт сала і пляшку горілки і помчали далі.
Промайнула хата на виїзді, біля якої стояла святково одягнена Анютка і не знала, що робити. Староста, жартуючи, але грубо крикнув їй щось і з хмільним, безглуздим і злим задоволенням міцно пересмикнув віжками, хльоснув ними по крупу жеребчика. Жеребчик іще наддав.
Митя, сидячи і підскакуючи, тримався з усіх сил. В потилицю йому приємно пекло, в обличчя тепло дуло польовим жаром, що пахнув уже розквітаючим житом, дорожнім пилом, колісним дьогтем. Жито ходило, відливало сріблясто-сірими, ніби якесь чудове хутро, брижами, над ними щохвилини звивались, співали, косо мчали і падали жайворони, далеко попереду м'яко синів ліс...
За чверть години були вже в лісі і все так само хутко, стукаючись об пеньки і корені, помчали його тінистою дорогою, радісною від сонячних плям і незліченних квітів в густій і високій траві обабіч. Альонка, в своїй голубій сукні, прямо і рівно поклавши ноги у півчобітках, сиділа в дубках, що розпустились біля караулки, і щось вишивала. Староста пролетів повз неї, погрозив їй батогом, і відразу осадив край порога. Митю вразив гіркий і свіжий аромат лісу, молодого дубового листу, оглушив дзвінкий гавкіт собачок, що оточили дрожки і наповнили весь ліс відгуками. Вони стояли і шалено заливались на всі лади, а кошлаті морди їх були добрі і хвости метляли.
Злізли, прив'язали жеребчика до сухого, обпаленого грозою деревця під вікнами і ввійшли через темні сіни.
В караулці було дуже чисто, дуже затишно і дуже тісно, жарко і від сонця, що світило з-за лісу в обидва її віконечка, і через те, що була натоплена піч, вранці пекли ситники. Феодосія, свекруха Альонки, чистенька і благовидна на вигляд старенька, сиділа за столом, спиною до сонячного, всипаного дрібними мушками віконечка. Побачивши панича, вона встала і низько вклонилася. Поздоровавшись, сіли і почали закурювати.
— А де ж Трифон? – спитав староста.
— Відпочиває у стодолі, — сказала Феодосія, — я зараз піду його покличу.
— Іде діло! – шепнув староста, моргнувши обома очима, як тільки вона вийшла.
Та ніякого діла Митя поки що не бачив. Поки що було тільки нестерпно незручно, — здавалось, що Феодосія вже прекрасно розуміє, навіщо вони приїхали. Знову промайнула думка, що жахала його вже третій день: "Що я роблю? Я з розуму схожу!" Він відчував себе сновидою, скореним чиєюсь сторонньою волею, що все швидше і швидше йде до якогось фатального, але непереборно привабливого провалля. Але, намагаючись мати простий і спокійний вигляд, він сидів, курив, оглядав караулку. Особливо соромно було при думці, що зараз увійде Трифон, мужик, як кажуть, злий, розумний, який відразу все зрозуміє краще за Феодосію. Та разом з тим була й інша думка: "А де ж вона спить? Ось на цих нарах чи в стодолі?" Звичайно, в стодолі, подумав він. Літня ніч в лісі, віконечка в стодолі без рами, без скла, і всю ніч чути дрімотний лісовий шепіт, а вона спить…
XXIV
Трифон, увійшовши, теж низько вклонився Миті, але мовчки, не глянувши йому в очі. Потім сів на лаву перед столом і сухо і неприязно заговорив зі старостою, в чому справа, за чим завітав? Староста поспішив сказати, що його прислала пані, що вона просить Трифона подивитись пасіку, що їхній пасічник старий, глухий дурень, а що він, Трифон, можливо перший бджоляр на всю губернію за своїм розумом і знаннями, — і негайно витягнув з одної кишені штанів пляшку горілки, а з іншого сало в шершавому сірому папері, який вже наскрізь промаслився. Трифон холодно і насмішкувато глянув, однак піднявся з місця і дістав з полиці чайну чашку. Староста підніс спершу Миті, потім Трифону, потім Феодосії, — вона з задоволенням висмоктала чашку до денця, — і, нарешті налив собі. Випивши, він зразу ж почав обносити по другій, жуючи ситник і роздуваючи ніздрі.
Трифон досить швидко захмелів, однак не втратив своєї сухості і неприязної насмішкуватості. Староста тяжко отупів після другої ж чашки. Розмова зовні носила дружній характер, та очі у обох були недовірливі, злісні. Феодосія сиділа мовчки, дивилась ввічливо, але невдоволено. Альонка не з'являлась. Втративши будь-яку надію, що вона прийде, ясно бачачи, що це цілковито дурна мрія – розраховувати тепер на те, що старості вдасться шепнути їй "словечко", якби вона навіть і прийшла, — Митя піднявся і суворо сказав, що пора їхати.
— Зараз, зараз, ще встигнеться! – похмуро й нахабно озвався староста. – Мені ще треба вам словечко по секрету сказати.
— Ну от дорогою і скажеш, — сказав стримано, та ще суворіше Митя, — Їдьмо.
Але староста вдарив долонею по столу і з п'яною загадковістю повторив:
— А я вам кажу, що дорогою про це не можна говорити! Вийдіть до мене на хвильку…
І, тяжко підвівшись, відчинив двері в сіни. Митя вийшов за ним.
— Ну, в чому справа?
— Мовчіть! – таємниче прошепотів староста, закриваючи за Митею двері і похитуючись.
— Про що мовчати?
— Мовчіть!
— Я тебе не розумію.
— Мовчіть! Наша буде! Даю слово!
Митя відштовхнув його, вийшов із сіней і зупинився на порозі, не знаючи, що робити: почекати ще трохи чи їхати одному, або просто піти пішки?
В десяти кроках від нього стояв густий зелений ліс, вже у вечірній тіні і через це ще більш свіжий, чистий і прекрасний. Чисте, погоже сонце заходило за його верхівки, крізь них променисто сипалося його червоне золото. І раптом гучно пролунав і прокотився в глибині лісу, десь, як здалося, далеко на тому боці, за ярами, жіночий співучий голос, і так заклично, так чарівно, як звучить він тільки в лісі, на літній вечірній зорі.
— Ау! – протяжно крикнув цей голос, неначе бавлячись лісовими відгуками. –Ау!
Митя скочив з порогу і побіг по квітам і травам у ліс. Ліс спускався в кам'янистий яр. У яру стояла і їла баранчики Альонка. Митя добіг до обриву і зупинився. Вона знизу глянула на нього здивованими очима.
— Що ти тут робиш? – спитав Митя неголосно.
— Маруську нашу з коровою шукаю. А що? – відповіла вона теж не голосно.
— Що ж, прийдеш, чи ні?
— Що ж мені дарма ходити? – сказала вона.
— Хто ж тобі сказав, що дарма? – спитав Митя вже майже пошепки. – Про це не турбуйся.
— А коли? – спитала Альонка.
— Та завтра… Ти коли можеш?
Альонка подумала.
— Я завтра піду до матері вівцю стригти, — сказала вона, помовчавши, обережно оглядаючи ліс на пагорбі за Митею. – Ввечері, як стемніє, і прийду. А куди? На тік не можна, ще зайде хто-небудь… Хочете, у курінь в лощинці у вас в саду? Тільки ж ви дивіться, не обдуріть, — дарма я не згодна… Це вам не Москва, — сказала вона, дивлячись на нього знизу очима, що сміялися, — там, кажуть, баби самі платять…
XXV
Повертались жахливо.
Трифон не лишився в боргу, виставив і зі свого боку пляшку, і староста так напився, що не зразу сів на дрожки, спершу упав на них, а переляканий жеребчик рвонувся і мало не поскакав один. Та Митя мовчав, дивився на старосту байдуже, терпеливо чекав, поки він всядеться. Староста знову гнав з безглуздою люттю. Митя мовчав, міцно тримався, дивився на вечірнє небо, на поля, що швидко тремтіли і стрибали перед ним. Над полями до заходу доспівували свої короткі пісні жайворони, на сході, що вже посинів на ніч, спалахували ті далекі, мирні зірниці, які нічого не обіцяють, крім хорошої погоди. Митя розумів всю цю вечірню красу, але тепер вона була зовсім чужою для нього. У думках, у душі стояло одне: завтра ввечері!
Вдома його чекала звістка, що одержано листа, який підтверджує, що Аня і Костя будуть завтра з вечірнім поїздом. Він жахнувся, — приїдуть, побіжать ввечері в сад, можуть побігти до куреня, в лощину… Але тут же згадав, що зі станції їх привезуть не раніше десятої години, потім будуть годувати, поїти чаєм…
— Ти поїдеш зустрічати? – спитала Ольга Петрівна.
Він відчув, що блідне.
— Ні, не думаю… Мені щось не хочеться… Та й сісти ніде…
— Ну, ти міг би верхи поїхати…
— Та ні, не знаю… Власне, навіщо? Зараз, принаймні, не хочеться…
Ольга Петрівна пильно подивилася на нього.
— Ти здоровий?
— Цілком, — сказав Митя майже грубо. – Я тільки дуже спати хочу…
І відразу ж пішов до себе, ліг у темряві на диван і заснув, не роздягаючись.
Вночі він почув далеку, повільну музику і побачив себе, ніби він висить над величезним, слабко освітленим проваллям. Воно все світлішало й світлішало, стаючи все бездоннішим, все золотистішим, все яскравішим, все багатолюднішим, і вже зовсім чітко, з невимовною печаллю і ніжністю, залунало й заспівало в ньому: "Жив, був у Фуле добрий король…" Він затріпотів від розчулення, повернувся на другий бік і знову заснув.
XXVI
День здавався безкінечним.
Митя мов дерев'яний виходив до чаю, до обіду, потім знову йшов до себе і знову лягав, брав з письмового столу том Писемського, що вже давно валявся на ньому, читав, не розумів ні слова, подовгу дивився в стелю, слухав рівний, літній, атласний шум сонячного саду за вікном… Раз він встав і пішов у бібліотеку, щоб змінити книгу. Але ця чудова своєю старовиною, своїм спокоєм, видом із одного вікна на заповітний клен, а із інших на світле західне небо кімната так гостро нагадала йому ті весняні (тепер вже безкінечно далекі) дні, коли він сидів у ній, читав вірші у старих журналах, і здалася такою Катиною, що він повернувся і швидко пішов назад. "До біса! – подумав він з роздратуванням. – До біса весь цей поетичний трагізм любові!"
Він з обуренням згадав свій намір застрелитися, якщо не буде листа від Каті, і знову ліг і знову взявся за Писемського.