Та де ж це в біса...— Вона стояла на колінах і нишпорила під ліжком. А знайшовши те, Що шукала,— туфлі із зміїної шкіри,— заходилася шукати блузку, тоді пояс, і можна було тільки дивуватися, коли вона зрештою постала з цього хаосу бездоганно вичепурена й незворушно спокійна, неначе її вбирали прислужниці Клеопатри.— Слухай,— сказала вона й узяла мене за підборіддя,— я дуже рада за тебе. Справді рада.
*
Той понеділок у жовтні 1943-го... Прекрасний, сповнений окриленої радості день. Для початку ми випили по "манхеттену" у Джо Белла, а коли він дізнався про мій успіх, ще й по "шампаню" коштом закладу. Потім забрели на П'яту авеню, де відбувався парад. Прапори на вітрі, гупання військових оркестрів та військових колон — усе те, здавалося, ніяк не було пов'язане з війною, а влаштоване тільки на мою честь.
Поснідавши в кафетерії парку, ми поминули зоосад (Холлі сказала, що не може бачити тварин у клітках) і, сміючись, вистрибуючи, співаючи, побігли доріжками до старої човнової пристані, якої тепер уже немає. По озеру плавало опале листя, а на березі садівник згріб його на багаття, і стовп диму, здійнявшись догори, мов індіанський сигнал тривоги, був єдиною хмариною в тремтливому повітрі. Весна ніколи особливо не хвилювала мене, а порою початку, становлення мені уявлялася скоріше осінь; так само було й того дня, коли ми сиділи з Холлі на бильцях пристані. Думав я про майбутнє, а говорив про минуле, бо Холлі захотіла дізнатися про моє дитинство. Вона розказала дещо й про своє, але все те наче манівцями, не називаючи місць та імен, і враження від її розповіді було непевне, хоч вона дуже захоплено змальовувала й літні дні, й купання в річці, й різдвяні ялинки, й веселі прогулянки, й своїх двоюрідних сестричок,— одне слово, всі ті радощі, які навряд чи могли бути в минулому дитини, що втекла з дому.
Чи, може, спитав я її, то неправда, що вона з чотирнадцяти років живе сама по собі? Вона потерла ніс.
— То — правда. А решта все неправда. Ти ж, любий, зробив таку трагедію із свогодитинства, що мені не захотілося з тобою змагатись.— Вона зіскочила з билець.— До речі, це мені нагадало: треба послати Фредові арахісового масла.
Решту дня ми никали по місту, випрошуючи у незговірливих бакалійників бляшанки з арахісовим маслом — дефіцитом воєнного часу; вже посутеніло, коли ми добули останню, шосту,— в бакалії на Третій авеню. Звідти було рукою подати до антикварної крамниці з пташиною кліткою у вітрині, і я повів Холлі, щоб вона побачила ту дивовижу. Вона віддала належно її химерній формі, тоді сказала:
— І все ж таки клітка є клітка.
Коли ми проходили повз магазин Вулворта, вона схопила мене за руку.
— Давай щось украдемо,— і потягла всередину, де мені одразу здалося, що за нами пильно стежать, наче вже нас запідозрили.— Ну ж бо, не бійся!
Вона шаснула вздовж прилавка, заваленого паперовими головами та масками до дня всіх святих. Продавщиця була зайнята з кількома черницями, що приміряли маски. Холлі теж вибрала маску й наділа на себе, а другу напнула на мене, тоді взяла мене за руку, і ми вийшли. Ото й тільки. Опинившись на вулиці, ми пробігли два чи три квартали,— мабуть, задля гостріших відчуттів, а ще, як я зрозумів, через те, що вдала крадіжка радісно збуджує. Я спитав Холлі, чи багато вона крала.
— Колись було,— відказала вона.— Цебто — доводилось. Та й тепер вряди-годи вправляюся, щоб руки не одвикали.
Ми йшли в тих масках до самого дому.
*
Тепер мені здасться, ніби в нас із Холлі було тоді чимало таких днів, та хоч ми й справді не раз ділили години дозвілля, загалом ці спомини облудні. Бо наприкінці того місяця я знайшов роботу — тож чи варто ще щось казати? Хіба тільки те, що ця робота була мені конче потрібна і що працював я щодня з дев'ятої до п'ятої. Отож відтоді наші дні — мої і Холлі — розкладалися зовсім по-різному.
За винятком четвергів, коли вона зранку їздила до Сінг-Сінгу, і тих нечастих днів, коли в неї виникало бажання покататися верхи в парку, Холлі на час мого повернення з роботи тільки-но вставала з ліжка. Іноді я заглядав у ці години до неї, і ми випивали разом по чашці "сніданкової" кави, після чого вона починала вбиратися на вечір. Щоразу вона мала кудись, іти, не завжди з Расті Тролером, але здебільшого з ним, і здебільшого до них приставала й Мег Уайлдвуд з отим своїм гарним бразільцом, якого звали Жозе Ібарра-Йєгер — друге прізвище він дістав від матері-німкені. Цей квартет звучав не дуже злагоджено, в основному з вини Ібарри-Йєгера, що здавався серед них таким же недоречним, як скрипка у джазі. Освічений, статечний, він, як я міг судити, цілком серйозно ставився до своєї роботи,— якоїсь там державної і начебто дуже важливої,— що по кілька днів на тиждень тримала його у Вашінгтоні. Лишалося тільки дивуватись, як він міг просиджувати цілі ночі в "Ля-Рю", чи "Ель-Марокко", слухаючи б-б-базікання Мег Уайлдвуд і дивлячись на щічки-сіднички Расті Тролера. Можливо, йому, як буває з більшістю із нас у чужій країні, забракло вміння розпізнати людей і визначити кожному своє місце; тож, певно, він бачив усіх американців в однаковому світлі й, виходячи з цього, вважав своїх супутників цілком стерпними взірцями місцевого колориту й національного характеру. Цим можна багато чого пояснити; все інше пояснюється наполегливістю Холлі.
Якось надвечір, чекаючи автобуса до П'ятої авеню, я помітив, як на протилежному боці вулиці спинилося таксі, з нього вийшла дівчина й побігла сходами Публічної бібліотеки. Я впізнав її тільки коли вона вже заходила в двері; воно й не дивно, бо Холлі й бібліотека аж ніяк не вкладалися поряд. У пориві цікавості я теж пройшов між левами, міркуючи, як мені бути: признатися, що гайнув слідом за нею, чи вдати випадкову зустріч. Зрештою я не зробив ні того, ні того, а причаївся віддалік у читальному залі, де вона сиділа, сховавшись за темними окулярами та цілою фортецею книжок, що їх відібрала на видачі. Вона хапалася то за одну книжку, то за іншу, час від часу затримуючись на якійсь сторінці й щоразу хмурячи брови, неначе рядки були надруковані догори ногами. Олівець вона тримала напоготові, та, як видно, ніщо не збуджувало її цікавості,— лише раз чи два, немовби просто для годиться, вона починала щось ревно черкати. Спостерігаючи її, я згадав дівчину, що вчилася разом зі мною в школі, зубрилу Мілдред Гросмен. Оту Мілдред, з її масним волоссям та залапаними окулярами, з перемазаними чорнилом руками, якими вона розтинала жаб і варила каву для пікетників, та безбарвними очима, що дивилися на зорі тільки з тим, аби визначити їх хімічний склад. І хоч Мілдред і Холлі різнились одна від одної, як небо від землі, проте мені вони раптом уявилися подібними до сіамських близнят, і нитка думок, що пов'язала їх докупи, снувалася десь так: звичайна людина часто зазнає змін, навіть наше тіло щокілька років цілковито перебудовується, хочемо ми того чи ні,— такий закон природи. А от Мілдред Гросмен і Холлі Голайтлі ніколи не зміняться, і само це споріднює їх між собою. Вони не можуть змінитися, бо надто рано набули своїх характерів, і це, мов несподіване багатство, позбавило їх чуття міри: одна вщерть забила собі голову суто практичними речами, а друга — сумнівною романтикою. Я уявив собі їх обох через багато років у якомусь ресторані: Мілдред усе так само вивчатиме меню з погляду поживності страв, а Холлі так само хапатиме все без розбору. І ніколи не буде інакше. Вони пройдуть крізь життя і вийдуть з нього тією самою рішучою ходою, не розглядаючись навколо.
Я так заглибився в ці високі матерії, що навіть забув, де я; а коли опам'ятався, з подивом побачив себе в похмурій сутіні читального залу й знову не повірив своїм очам, уздрівши там Холлі. Було вже по сьомій, вона підфарбовувала губи й прибирала відповідного, як на неї, вигляду,— накинула на плечі шарф, причепила сережки,— щоб після бібліотеки з'явитись у ресторані "Колонія". Коли вона пішла, я підступив до столу, де залишились її книжки, бо саме вони мене й цікавили. "Мандрівка на південь", "Дорогами Бразілії", "Політична думка Латинської Америки". І таке інше.
Напередодні різдва вони з Мег влаштували вечірку. Холлі попросила мене прийти раніш і допомогти прикрасити ялинку. Я й досі не збагну, як вони примудрилися втягти її до кімнати: верхні віти обламалися, впершись у стелю, а нижні сягали від стіни до стіни. Одне слово, вона мало чим поступалася перед тим велетенським святочним деревом, що його ставлять на площі Рокфеллера. Та й убрати її міг би хіба що Рокфеллер, бо прикраси та блискітки зникали у вітах, мов талий сніг. Холлі спало на думку збігати до Вулворта й поцупити кілька повітряних кульок, що вона й зробила, і ті кульки справді надали ялинці святкового вигляду. Ми піднесли тост за наш успіх, і Холлі сказала мені:
— Заглянь до спальні. Там для тебе подарунок.
Я теж мав для неї подарунок: невеличкий пакет у кишені, що здався мені ще меншим, коли я побачив на ліжку обв'язану червоною стрічкою ту саму розкішну пташину клітку.
— Ну Холлі! Це просто жах!
— Цілком згодна, але я гадала, що вона тобі подобається.
— Але ж гроші! Триста п'ятдесят доларів!
Вона знизала плечима.
— Кілька зайвих прогулянок до туалету. Тільки пообіцяй мені... Пообіцяй, що ніколи нікого туди не посадиш.
Я кинувся цілувати її, але вона простягла руку.
— Ану дай,— сказала, ляскаючи по моїй відстовбурченій кишені.
— Та це така дрібниця...
Справді, то був усього-на-всього медальйон із зображенням святого Христофора, покровителя мандрівників. Але куплений у Тіффані.
*
Холлі була не з тих, хто вміє берегти речі, і вона вже напевне загубила мій медальйон: закинула до валізи чи забула в шухлядці десь у номері готелю. А от та клітка й досі у мене. Я тягав її за собою до Нью-Орлеана, Нантаккета, по всій Європі, до Марокко й Вест-Індії. Але рідко згадую, що то подарунок Холлі, бо одного разу твердо вирішив забути про це. Тоді між нами зайшла велика сварка, і в числі речей, навколо яких здійнялася буря, була ота ж таки клітка, О. Дж. Берман і моє оповідання, що його я подарував Холлі, коли воно з'явилося друком в університетському журналі.
У лютому Холлі вирушила в подорож з Расті, Мег та Жозе Ібаррою-Йєгером.