Таке буває нечасто, та коли буває… Мені здається, що зараз я ціную це більше, ніж колись. Губи, які торкаються шкіри. Під місячним сяйвом.
— А скільки років місячний лабіринт проіснував, перш ніж його спалили? Він з'явився до чи після того, як тут звели будинок?
Мій провідник зневажливо пирхнув.
— Після, до… усі ці речі беруть початок у давнині. Люди говорять про лабіринт Мінотавра, але він і близько не схожий на цей. То були просто якісь тунелі, де блукав самотній, наляканий і голодний хлопчина з рогами на голові. Насправді, у нього не було бичачої голови. Вам про це відомо?
— Звідки ви знаєте?
— Зуби. Бики та корови — травоїдні тварини. Вони не їдять м'яса. А мінотавр їв.
— Я над цим не задумувався.
— Мало хто задумується.
Схил дедалі крутішав.
Я подумав: "Немає ніяких катів, давно немає". Та й я був не схожий на ката. Але мовив лише:
— Якої висоти були кущі, з яких складався лабіринт? То справді був живопліт?
— Справді. Вони були такої висоти, як потрібно.
— Я не знаю, як високо росте тут розмарин, — я справді не знав. Я був далеко від дому.
— У нас м'які зими. Тож розмарин росте пишно.
— Але чому люди вирішили спалити все дотла?
Він витримав паузу.
— Ви краще зрозумієте суть проблеми, коли ми доберемося до вершини пагорба.
— Якої проблеми?
— На вершині пагорба.
Схил ставав дедалі крутішим. Минулої зими я послизнувся і ушкодив ліве коліно, а тому більше не міг швидко бігати, і пагорби та сходи давалися мені вкрай важко. З кожним кроком у коліні боляче штрикало — так воно сердито нагадувало мені про своє існування.
Дізнавшись, що місцева чудасія, яку вони хотіли побачити, згоріла кілька років тому, багато людей просто повернулися б до машин та поїхали далі, кожен у своєму напрямку. Але мене так легко не зупиниш. Найкращими місцями для мене були мертві місця: зачинений парк розваг, до якого я потрапив, давши нічному сторожу на випивку; закинута конюшня, в якій, за словами фермера, минулого літа жило з півдюжини бігфутів.[18] Він казав, що вони вили вночі і що від них смерділо, але майже рік тому вони кудись поділись. У конюшні і справді залишився огидний тваринний сморід, але то могли бути койоти.
— Коли місяць убував, вони ходили лабіринтом, сповнені любові, — сказав мій провідник. — Коли ж він прибував, любов змінювала похіть. Чи варто мені пояснювати вам різницю? Між вівцями й козлами?[19]
— Не варто.
— Іноді приходили й хворі. Приходили травмовані та понівечені, і декого з них доводилося везти на візку або ж нести лабіринтом. Але навіть вони, а не люди, які їх несли або везли, обирали свій шлях самі. Ніхто не обирав за них.
Коли я був малим, люди називали їх каліками. Я радий, що їх більше так не називають. Приходили також безнадійно закохані. Самотні. Бували й божевільні — їх сюди приводили. Їм нічого було боятись перед Богом, тож і під місяцем їм було затишно.
Ми наближались до вершини пагорба. Сутеніло. Небо тепер набуло кольору вина, а хмари на заході підсвічували останні промені сонця, яке з нашого боку вже давно зникло за горизонтом.
— Побачиш, як ми піднімемось. Вершина пагорба зовсім пласка.
Я хотів якось підтримати розмову, тож сказав:
— Там, звідки я родом, п'ятсот років тому місцевий лорд відвідав короля. Король розхвалював свій величезний стіл, свої свічки, свою чудову розписану стелю, але щоразу, як лорду щось показували, він лише мовив: "У мене є щось краще, більше й красивіше". Король хотів спіймати лорда на брехні, тому сказав, що наступного місяця приїде почастуватись за столом, що більший і кращий, ніж у нього, осяяним свічками в канделябрах, що більші й кращі, ніж у нього, під розписом на стелі, що більший і красивіший, ніж у нього.
Мій провідник сказав:
— І він розстелив скатертину на рівній вершині пагорба, а свічки тримали двадцять відважних вояків, і обідали вони під зірками самого Всевишнього? У нас теж розказують таку історію.
— Саме так, — зізнався я з легким роздратуванням, що мою розповідь урвали. — І король визнав, що лорд каже правду.
— Хіба його потім не закатували у в'язниці? — запитав мій провідник. — Це те, що сталося в історії, яку розказують в наших краях. Кажуть, він навіть не скуштував десерт після кордон-блю, який нашвидкуруч приготував його шеф-кухар. Його знайшли наступного дня — руки були відрізані, вирваний язик акуратно вкладений до нагрудної кишені, а у лобі зяяла дірка від кулі, якою його прикінчили.
— Тут? У будинку позаду?
— Боже милостивий, ні. Вони покинули його у власному клубі. Там, у місті.
Мене здивувало, як швидко промайнули сутінки. На заході ще бринів відблиск, та решту неба вже огорнула ніч, сливово-пурпурова й величава.
— Дні перед місячною повнею в лабіринті, — заговорив він, — були відведені для немічних і знедолених. У моєї сестри була жіноча хвороба. Лікарі сказали, що вона помре, якщо не вишкребти все те, що було у неї всередині, але й тоді не могли гарантувати, що вона виживе. Її живіт набряк так, неначе вона носила дитину — не схоже на пухлину, хоч їй вже було близько п'ятдесяти. Сестра піднялася сюди за день до повного місяця і пройшлася лабіринтом. Вона зайшла в нього і досягла центру, шлях їй освітлювало тільки місячне сяйво. А потім безперешкодно вийшла з лабіринту.
— І що було з нею далі?
— Вона вижила, — коротко відповів він.
Ми вибралися на пагорб, але я нічого не бачив перед собою. Було надто темно.
— Вона народила те, що було у неї всередині. Воно теж прожило якийсь час. — Він замовк. А тоді торкнувся моєї руки. — Погляньте туди.
Я озирнувся. Розмір місяця мене вразив. Я знаю, що це лише оптична ілюзія і що місяць не стає більшим, сходячи на небо. Але цей місяць, здіймаючись, займав так багато місця над горизонтом, що нагадував про старі обкладинки книжок Френка Фрезетти із силуетами чоловіків з піднятими мечами на фоні гігантського місяця та про картини, на яких виють вовки, чорні проти білосніжного місяця. Велетенський місяць, що сходив на небо, мав м'який жовтий колір щойно збитого масла.
— Місяць зараз уповні? — запитав я.
— Еге ж, уповні, — його голос звучав задоволено. — А ось і лабіринт.
Ми підійшли до нього. Я гадав, що побачу попелище або пустку. Натомість у масляному сяйві місяця переді мною постав складний і витончений лабіринт, утворений з кілець та завитків, розміщених всередині великого квадрата. При такому світлі я не міг точно оцінити відстань, але мені здалося, що кожна сторона квадрата завдовжки була не менше двох сотень футів.
А от рослини, що обмежували лабіринт, прибились низько до землі. Жодна з них не сягала вище фута. Я нахилився, підняв голчастий листок, чорний у місячному сяйві, і зім'яв його між вказівним та великим пальцями. Я вдихнув запах і подумав про сиру ягнятину, яку старанно розрізали, приготували й поклали в піч на ложе з гілляччя та голок, що пахнуть точнісінько так, як тут.
— Я думав, ви спалили все дотла, — сказав я.
— Так і було. Тепер це вже не живопліт. Та дещо все одно росте у свою пору. Є речі, які непросто знищити. Наприклад, розмарин.
— А де тут вхід?
— Ви стоїте на ньому, — відповів він. То був старий чоловік, який ходив, спираючись на палицю, і говорив із незнайомцями. Ніхто за ним не сумуватиме.
— А що тут діялося, коли місяць був уповні?
— Місцеві не ходили лабіринтом у цей час. Це була ніч відплати.
Я ступив крок у лабіринт. У ньому не було нічого складного, принаймні тепер, коли кущі, що позначали межі, росли на висоті моїх гомілок, як трави на городі. Якби я загубився, то міг би просто переступити кущі й повернутися назад. Але поки що я ступав стежкою лабіринту. Її було чудово видно при світлі повного місяця. До мене долинали слова мого провідника, який продовжив:
— Але дехто вважав, що й ця ціна була надто високою. Ось чому ми прийшли сюди і спалили місячний лабіринт. Ми піднялися пагорбом у темну безмісячну ніч, несучи в руках палаючі смолоскипи, як у старих чорно-білих фільмах. Усі несли їх. Навіть я. Але не все можна знищити. Це було б надто просто.
— Але чому розмарин? — запитав я.
— Розмарин залишили на згадку, — відповів він.
Масляно-жовтий місяць сходив швидше, ніж я очікував чи припускав. Тепер на небі сяяло бліде обличчя привиду, спокійне й співчутливе, а його колір змінився білим, кістково-білим.
Чоловік мовив:
— У вас завжди є шанс на те, щоб вибратися живим. Навіть у ніч, коли місяць уповні. Спочатку вам треба добратися до центру лабіринту. Там є фонтан. Побачите. Його ні з чим не сплутати. Потім ступайте назад від центру. Без спотикань, без хибних поворотів — ніяких помилок дорогою туди й назад. Зараз це, мабуть, легше, ніж тоді, коли кущі були високі. Це ваш шанс. Інакше лабіринт позбавить вас усіх турбот. Звичайно, вам доведеться бігти.
Я озирнувся. Провідника не було видно. Він зник із поля зору. Я помітив щось попереду, в кущах за доріжкою — темна тінь беззвучно скрадалася периметром лабіринту. Розміром вона нагадувала великого собаку, але її рухи були не схожі на собачі.
Фігура захилила голову і завила на місяць — радісно і задоволено. Вдоволене виття пройшлось луною по широкій та пласкій вершині пагорба, і я, переборовши біль у лівому коліні, що нило після довгого підйому, пошкутильгав вперед.
Візерунок у лабіринті повторювався — я міг його розрізнити. Місяць наді мною сяяв так, що було світло, як удень. Раніше він завжди приймав мої дарунки. Тож він не зрадить мене й у кінці.
— Біжи, — промовив голос, схожий на гарчання.
Я біг, як ягня, і у вухах моїх лунав його регіт.
Дещо про Кассандру
Була п'ята ранку і ми зі Скаллі стояли біля каналу в Амстердамі, вбрані в перуки "Старскі-і-Хатч",[20] доповнені бакенбардами. Тієї ночі нас було десятеро, включно з Робом — нареченим, якого востаннє бачили прикутим до ліжка в кварталі червоних ліхтарів з піною для гоління між ногами. Його майбутній свояк гиготів, поплескуючи зад повії, яка тримала складану бритву, і в цей момент я глянув на Скаллі, а він глянув на мене і мовив: "Анічичирк?" Я згідливо кивнув, бо є такі питання, на які краще не мати відповідей, коли наречена почне гостро цікавитися холостяцькою вечіркою. Отже, ми вислизнули випити, полишивши позаду вісім чоловіків, увібраних в перуки "Старскі-і-Хатч" (один з яких був майже голим, прикутий до ліжка пухнастими рожевими наручниками, і, здавалося, починав думати, що ця пригода була не надто гарною ідеєю), в кімнаті, що тхнула дезінфекцією та дешевими пахощами.