У працях, присвячених історії літератури, крім поезії, драми й роману, про прозу небелетристичного характеру зустрічаються лише анемічні згадки, а підручники літератури не роблять навіть і цього. Рецензенти ладні кожній театральній дрібничці у формі п'єси чи посередній небилиці у вигляді роману присвятити максимум уваги й довжелезні критичні статті, але при цьому вони не знають навіть на ім'я авторів есе, філософів, істориків, чий розум, ерудиція, стиль мали б забезпечити їм увагу й повагу в царстві літератури.
Не забудемо в цій книжці сказати, що ораторське мистецтво пишається іменами Демосфена і Ціцерона, Боссюе і Скарги; що в ньому кристалізувався культ прекрасного слова і що воно перше та найбільш усебічно цим словом зайнялося, виробляючи і загальні принципи стилю, і його особливі засоби; що саме ораторському мистецтву завдячує художня проза майже всією своєю красою, величезним запасом фразеології у найрізноманітніших зворотах, концептах, порівняннях, що передаються у спадок з часів далекої давнини й до сьогоднішнього дня, безліччю задумів у колі тем, ситуацій, мотивів, довкола яких незмінно кружляють пера драматургів і романістів; що, врешті, сама поезія — ars sanotissima poesis — "найсвященніше мистецтво поезії" — багато чим зобов'язана своїй сестрі — красномовству. Перш ніж вірші звикли до рівного числа складів у рядку, перш ніж вони розквітли римами, і те й інше вже було досягнуте гармонією вишуканого красномовства. Щоправда, нині важко це все собі уявити, коли слухаєш сучасних ораторів.
Філософія й історія вийшли з кола художньої літератури. Наслідуючи приклад інших наук, особливо точних, вони вважають, що досить лише чітко і ясно висловити думку, зробити її доступною для розуміння інших, чи, як казали в середні віки, scribere distincte et perspicue (писати чітко і ясно), що, зрештою, для багатьох нині є недосяжним ідеалом. Одначе були часи, коли філософи вдавалися до гомерівського гекзаметру, й він святкував тріумфи під пером Ксенофана й Емпедокла, коли Лукрецій віршем, ніби відлитим з бронзи, викладав учення Епікура. Платон став видатним майстром діалогу й одним з найбільших майстрів прози. Бекону Веруламському, Декарту, Лейбніцу, Шопенгауеру, Бергсону не дорікали в легковажності за те, що вони приділяли композиції своїх фраз не менше уваги, ніж побудові власних філософських систем. Вчений Л. П. Кушу вивчив і опрацював рукописи Паскаля, він описав, як перо філософа боролося зі словами, як воно відкидало вирази слабкі й банальні, вишукувало звучні й незатерті фрази, як шліфував Паскаль кожну думку, вивільняючи її від надмірного баласту, від різних нашарувань, робив її чіткою, стислою, майже оголеною.
Література з гордістю вимовляє імена Геродота, Фукідіда, Саллюстія, Таціта. Ціцерон назвав історію genus maxime oratorium (вищим родом ораторського мистецтва) — так розуміли історію в античності, в середні віки, в епоху гуманізму. Наш Галл Анонім моделював, скандував, майже виспівував кожну фразу своєї "Хроніки", Кадлубек, трохи манірний через претензійну заплутаність своїх стилістичних прикрас, був, одначе, чудовим письменником свого часу, а Длугош лишився таким і надалі. Справжніми митцями слова були історики XIX століття Маколей, Ренан, Шайноха, Кубаля. Їхнє високе мистецтво впливало на художній рівень історичного роману. Якби не чарівність стилю, твори Іполита Тена були б поховані разом з його теоріями: сьогодні нас мало хвилюють ці теорії, проте ми не можемо лишатись байдужими до пишноти картин, які Тен дає в описах своїх мандрівок та в нарисах про мистецтво. На жаль, у нашу епоху історик, який дбає про стиль, може цим підірвати свій авторитет у науці. Але таке явище тимчасове, настане день, коли майстерні пера піднімуть рівень історичних досліджень.
Філософія колись включала в себе всі математичні науки, всі природничі й деякі з гуманітарних. Ще Ньютон вважав себе філософом, ще перший термометр називався "філософським інструментом". XIX століття настільки розмежувало науки, що кожна стала працювати власними методами і користуватися власного термінологією. З літературою вони не хочуть мати нічого спільного, лише час від часу постачають їй матеріал, як, наприклад, Метерлінку ("Життя бджіл", "Велика феєрія" тощо), і це не заважає їм ігнорувати твори "із суміжжя". Та все ж іноді й учений вдається до художнього слова: Фламмаріон, Бельше, Седлецький, Жан Ростан, син Едмунда, видатний біолог. І тут не виключена можливість появи шедеврів.
Автором однієї з найраніших робіт про стиль був природодослідник Бюффон. Його знаменита академічна "Промова про стиль" може розглядатись як маніфест художньої прози, а його афоризм "Стиль — це людина" став девізом численних критичних праць. Бюффон власною творчістю дав відповідь на запитання, коли вчений виявляється одночасно і письменником. Флуранс у дослідженні "Рукопис Бюффона" розкрив нам секрети його майстерності. Бюффон по багато разів переписував або заново диктував кожний розділ своїх "Epoques de la nature" ("Періоди природи"), стараючись дати одночасно й науковий опис світу, і витвір мистецтва. Він по праву зайняв місце серед класиків французької прози.
Межі письменницького мистецтва не можна встановлювати ні за літературними жанрами, ні, тим паче, за тематикою. Якщо ж так іноді й чинять, то просто підкоряються упередженням своєї епохи. Роман у XVIII столітті й навіть ще на початку XIX не вважався витвором мистецтва; для нас же він дещо затулив собою вартість деяких жанрів прози, таких, як есе чи діалог. Бували епохи, коли поезія затінювала прозу, хоча й була від неї слабша: і в наші дні ще сторінки з нерівними рядками, римованими чи неримованими, уявляються нам чимось більш гідним уваги, ніж сторінка поетичного тексту, де рядки витягнуті в лінійку.
Мені відома лише одна історія літератури, яка не обмежується тим, що звичайно заведено називати літературою. Це "Cambridge History of European Literature" ("Історія європейської літератури") в чотирнадцяти томах, видана в Кембріджі в 1907—1916 роках. Там, поряд з літературою, бачимо науку й філософію, політику й економіку, парламентську красномовність і релігійні брошури, газети й часописи, навіть приватні листи, вуличні пісеньки, звіти про подорожі, про спорт, аж до домашніх нотаток, кулінарних рецептів і правил доброго тону. Якщо в такому доборі матеріалу і є деякий перегин, то його виправдано, оскільки широко і яскраво дано літературну панораму кожної епохи. Та якби в цій книжці ми взялися наслідувати приклад Кембріджа, то виявилося б похованим і саме поняття "письменник". Не можна цим словом наректи всякого, хто тільки вдається до мистецтва письма. Риси, характерні для письменника як художника слова, треба шукати в його фантазії, натхненні, в глибоко людському розумінні світу, в турботі про вибір художніх засобів, якими найбільш повно можна реалізувати задуманий ним естетичний, емоційний, інтелектуальний ефект — і, нарешті, а може, насамперед треба шукати в його власному стилі.
ЖИТТЯ
У жодному виді мистецтва немає такого розмаїття людських типів і професій, як у літературі. Є в ній святі, папи, імператори, королі, вожді, державні мужі, завойовники, піонери, авантюристи, солдати, вчені, артисти,— різні верстви суспільства, будь-яка професія, ремесло знайде в літературі своїх представників. Перо нікому ще не завдавало збитку в таких розмірах, як пензель, золото, музичний інструмент, до яких не могли принизитися королівські, рицарські чи дворянські руки в різні епохи. Ця загальна поширеність занять літературною працею надзвичайно урізноманітнила психологічні типи творців мистецтва слова. Люди світські й самітники, аскети й п'яниці, голубині серця й хижі душі перемішуються з героїчними особами, бездумцями чи злочинцями; немає такого різновиду людського характеру, який не міг би послатися на якесь славетне чи відоме ім'я в літературі. Людство ніби зробило з літератури свою палату представників, а тому в ній не бракує і спокійних, урівноважених, розсудливих індивідів, які своєю поведінкою і статком нічим не відрізняються від більшості людей.
Але письменник не часто обмежується чи задовольняється одним характером. З допомогою уяви, дару вживання і перевтілення він створює в собі кілька індивідуальностей чи хоча б намічає контури інших істот, життям яких йому жити не довелось. Той, кого звали Оноре де Бальзак (уже одне це "де" — плід уяви), був заповнений величезною юрбою людських істот, і кожного з них вистачило б на ціле життя, яке закінчується славою чи багатством, злигоднями чи в'язницею. Там були фінансист і антиквар, містик і шарлатан, шеф поліції і злочинець. Людина, що зустрілася в Абіссінії з купцем на ім'я Артюр Рембо, ніколи б не здогадалася, що перед нею поет і автор "Une saison en enfer" ("Сезон y пеклі"). Життя Шекспіра минало досить бурхливо й не було позбавлене пригод, та все ж йому не довелось ходити під руку з королями; одначе їхні душі були йому настільки зрозумілими (самі королі це визнавали), що в ньому неодмінно мало б таїтися щось королівське. Цього ніколи не зрозуміти зайдиголовам, які никають по палацах аристократів єлизаветинської епохи в пошуках справжнього автора шекспірівських трагедій.
У певні епохи літературу творили люди однієї суспільної верстви, наприклад, дворянської, або однієї суспільної касти, наприклад, духовенства; в таких випадках їхній спосіб життя, виховання, нахили виявлялися схожими, і ті ж риси схожості відбивались і в їхніх творах, незважаючи на те, що характери авторів були різними. В інші ж епохи в літературу входили чи, точніше сказати, вривалися безпосередньо з політичного життя — з форуму або військового табору,— і "бавитися пером" можна було лише в перервах між куди поважнішими заняттями. Раб чи вільновідпущеник у Римі міг витрачати свій час на забавки; у римського громадянина були інші обов'язки, і Ціцерон — цей літератор аж до кісток — віддавав данину загальній упередженості проти занять літературою, коли називав її studia minora — найостанніша розумова праця або ж artes leviores — мистецтво дрібного калібру. Лише якесь каліцтво чи інша вада, котру довколишні засуджують або ж із знизуванням плечей пробачають як звичайне дивацтво, могли примусити людину, що себе поважає, цілком віддатися літературі.