Там ждуть інші, муляри та їхні поплічники, що скріплюють уламки каменю нашвидкуруч замішаним розчином вапна, хмизом і глиною. Ополченці підносять мішки з піском, дітлахи тягнуть з дому все, що допоможе зробити новий больверк міцнішим за стару Хрестову браму. Ставши в ряд, жінки копають Відталу землю й насипають вали. Сам бургомістр Стойвер із своїми працівниками носить колоди. Фенрихи і капітани ополчення проходять уздовж нових укріплень. Менш як за двадцять чотири години після початку наступу іспанців між брамою Святого Яна і Воронячим гніздом на диво швидко зведено нове укріплення у формі півмісяця, міцне, темне й зловісне, підпора й захисток проти нового штурму.
У церквах дзвонять по мертвих. Ховають батьків і братів. Ніколас Наннінгс теж зникає під сірою надгробною плитою великого нефа церкви із шаблею в складених на грудях руках. Тут Кенау, дочка Сімона, позад неї Пітер Хасселар з обпаленим, порізаним шрамами лицем. Проповідник на катедрі молить бога про милосердя, молоді ополченці в лункій тиші церкви розряджають мушкети. Тепер, коли Ніколас мертвий, усі, і Пітер Хасселар у тім числі, думають, що Кенау повернеться додому, що вона знову сяде край свого вікна, забудеться в домашніх справах і підкориться волі божій. Та коли церква пустіє і жінок, які втратили близьких, ведуть заплаканих додому, Кенау довго і суворо дивиться на брата.
— Відведи мене до Ріпперди, — каже вона.
Пітер Хасселар безпорадно дивиться на неї.
Кенау повторює свої слова. Пітер нерішуче прямує до залу ополчення, де зібралися командири гарнізону. Повітря відгонить чужими запахами: пороху, землі, вологого морського вітру. Відлига. В сірому морі не
ба голубі смуги. Здається, що всі речі вкриті краплинами води. Зимовий день уже пахне весною. Поруч Кенау Пітер Хасселар почуває себе пригніченим і несміливим. Ані сльозинки не видно на обличчі Кенау. Очі великі й ясні, лише губи стали тонші й твердіші, наче від думки, якої він ще не знає, але про яку догадується.
Ординарець коменданта міста залишає їх у невеликому приміщенні. Пітера Хасселара він знає, але не збагне, навіщо прийшла з ним дочасно посивіла жінка в чорному. Вони трохи чекають, нарешті, приходить Ріпперда. Кенау дивиться на Пітера, і він виходить.
Кенау вже бачила, як супить брови Ріпперда, коли що-небудь його здивує. Тоді вона лише всміхалася. Але зараз вона не всміхається. Підполковник заклопотаний, він думає про зовсім інше, коли питає:
— Що нового, голубонько?
Кенау ступає наперед.
— Я в чорному, Ріппердо, бо я щойно поховала сина. Може, ви його знали: Ніколас Наннінгс, небіж фенриха Хасселара, мого брата, який допіру був тут зі мною.
Ріпперда бере її за руку.
— Я його знав, — каже він тихо. — Він був героєм і загинув… як багато інших, пані Хасселар.
Він витирає рукою чоло.
— Мир не настане, якщо за нього не заплатимо… Де я вас бачив колись?
Обличчя Кенау лагіднішає.
— Під час першого штурму іспанців… Ви саме прийшли з полковником Штейнбахом на Круглу вежу й побачили там жінку. Ви не вірили їй. Ви думали, що вона подавала ворогові сигнали. Ви послали її додому й сказали, що жінки повинні полишити вали солдатам.
Ріпперда відвертається. Його щоки вкриває рум'янець, але він швидко опановує себе. Він стоїть зовсім близько біля Кенау. Він намагається говорити по-батьківськи, заспокійливо, хоч сам не набагато старший за Кенау.
— Я був короткозорий, — каже він, — і я шкодую, що не довіряв вам, хоча обережність ніколи не зайва. Але те, що я сказав тоді, можу повторити й зараз. Хіба ж не досить того, що наші хоробрі хлопці гинуть за свободу? Навіщо ж іще й їхнім матерям ризикувати життям своїм?
Якусь мить вони мовчать. Потім Кенау стиха каже:
— Але ж вони самі того хочуть… Тим-то я сюди й прийшла.
Ріпперда знову глянув на неї.
— Я вас не розумію, — каже він.
Кенау притискує руки до грудей, уривчасто дихає.
— Підполковнику, — просить вона, — до
звольте мені помститися за смерть сина. Я хочу стати солдатом. Дозвольте мені створити жіночий загін. Є десятки жінок, які втратили чоловіків чи синів. Є й такі, що, як і я, напевне захочуть обороняти місто від шаленства тих, за мурами. Дозвольте мені зібрати їх!.. Пустіть нас на вали, як пускають ополченців, німців, валлонців і шотландців. Дайте нам мечі й списи! Ми дужі! Ми матері й дружини гезів! Ми битимемося… як мужчини!
Заклавши руки за спину, Ріпперда походжає по маленькій кімнаті, в якій усі зовнішні звуки здаються приглушеними. Два кроки вперед, два кроки назад. Він хитає головою; невиразно вимовлені слова губляться у бороді. Кенау стоїть нерухомо і жде. їй здається, що вона бачить Ніколаса на ношах. Він до неї всміхається. Вона заплющує очі.
Коли вона знову розплющує їх, то бачить перед собою Ріпперду.
— Ще ніколи не говорила так жінка, — каже він спроквола. — Але я пишаюся тобою. Я розумію, що надихає тебе. Якщо Нідерланди чинять опір тиранам, чого ж не воювати й жінкам? Хіба не важить тиранія і на них та їхніх дітей?
Він подає Кенау руку.
— Створюй жіночий загін, — закінчує він, стискаючи її пальці. — Хай знають іспанці, на що здатна свобода.
XI
Відлига. З іспанського табору долітає глухий кашель. Молоді розвідники, які прориваються з повідомленнями, перестрибуючи через канали за допомогою жердин, розповідають, що ворог занепав духом.
По Спарні до міста пливуть човни з провіантом.
Якось уранці місто охопила радість: на морі видно маленькі темні кораблі з прапорами гезів на щоглах!
Невже визволення близьке? На вулицях городяни беруться один з одним за руки й кружляють у танку. Виходить, Оранський шле гезів визволяти місто?
Але іспанці теж побачили кораблі, що припливли з Південної Голландії. Та невдовзі з півночі прибуває частина флоту Боссю, щоб не дати заколотникам наблизитися до міста. І знову розвідники приносять сумні звістки: за наказом іспанського намісника, спішно копають канал з Овертома до Гарлемського моря,
З моря віє кволий лютневий вітер. На гарлемських валах стоїть на варті іноземне військо. Вулиці вкрито густим шаром темного багна. Провіант, що прибув до міста, розподілено. Чому тези не наступають, чому не пробивають кільце іспанських кораблів, що не дають їм підійти до Гарлема?
Гези довго зволікали з боєм. Можливо, вони надто забарилися і прогаяли слушний час. Лише в березні починають вони готуватися до бою.
У місті ждуть. Крається серце, і люди стоять на укріпленнях, витягнувши шиї та стиснувши кулаки.
У іспанців перевага сил. На їхніх кораблях кращі гармати, і вони руйнують флот гезів. Потім вони під туго нап'ятими вітрилами тиснуть на кораблі принца й женуть їх поперед себе, б'ючи свинцем і порохом, і проганяють у відкрите море.
Над містом мжичив дощик, коли в Гарлемі дізналися, що гезів розбито.
У караульних приміщеннях сидять мовчазні й похмурі ополченці. Німці Штейнбаха ремствують. Ріпперда і рада засідають при зачинених дверях.
XII
Коли ніхто нічого не підозрює, в сутінках, похмуро-безпросвітних через невпинний дощ, іспанці знову підкрадаються до міської брами.
Перемога флоту прихильників короля над флотом гезів повернула декому з напасників утрачену мужність. Мучений честолюбством, один молодий ватажок прагне першим увійти в Гарлем. Де вже там говорити про опір, коли іспанці панують на морі і можуть замкнути всі шляхи!
Важким покровом нависає темрява; роззосередившись, обложники просуваються вперед; аж перед укріпленнями вони переправляються на колодах і дошках, кидаючи всі свої сили в одному напрямку.
Але вартові пильно стоять на чатах, і тільки-но хтось з ворогів наблизиться до міського рову, над валами гучно лунає сигнал тривоги, кличучи гарнізон до зброї.
Небагато солдатів на фортечному валу. Вони підкочують маленьку гармату з Воронячого гнізда й ставлять її позад бастіону, щоб стріляти по іспанцях. Але зараз іспанці надто розлючені. Ватажок кричить, погрожує, підбадьорює. З десятком сміливців він сам ступає на пліт, наміряючись штурмувати гарлемські мури.
Проклятий дощ! Проклята темрява!
Гарлемці не знають, куди націлити мортиру. Рев іспанців чути скрізь, їхні войовничі вигуки долинають з чотирьох-п'яти боків водночас. Здається, неначе до міста наблизилися величезні сили і під покровом густої темряви намагаються нагнати страху на гарнізон. З найближчих будинків біжать на поміч городяни — один з мечем, другий з алебардою, яка, видно, вже була в бою: кров та іржа вкривають її вістря.
іспанці близько? Що саме вони штурмують? Бастіон? Браму Святого Яна?
Тривожно, уривчасто, пересторожливо лунають сигнали обложених. З боку Стрілецької брами тихо озиваються далекі звуки сурми.
В цю мить прокочується барабанний дроб, глухо відлунює він на бастіоні. Солдати застигли на мурах. Вони знають цей дроб. Так барабанить юнка Аалтьє Пройс, донька капітана Мартена Пройса. Це барабанний дроб жіночого загону, що йоґо згуртувала вдова Наннінга Борста Кенау, дочка Сімона.
Жінки прибули захищати укріплення!
Дроб гучнішає і нараз замовкає. Перші жінки підійшли до укріплень.
Кенау попереду. Вона в своїй старій сукні, широкий надолок волочиться по землі. Через плече в неї шкіряний шабельтас з довгою капітанською шпагою. У правиці вона тримає пістоль. Ліва рука підтримує наповнений кулями й порохом мішечок, що б'є її по стегну.
За нею ідуть інші жінки. На жодній немає чоловічого одягу. Цього не схотіла Кенау, коли кілька тижнів тому вона скликала жінок Гарлема до залу ополчення й попросила їх вступити до загону, щоб у разі потреби битися пліч-о-пліч з солдатами під мурами міста.
Жінки підходять. Як і в Кенау, в руках у них шаблі, пістолі, деякі озброєні лише довгими грізними списами. Серед них юнки в маленьких чепчиках, що їх носять незаміжні жінки, з довгими косами; матері, широкі в стегнах, з обличчями, на яких життя залишило глибокі сліди; у деяких сиве волосся. Це вдови загиблих городян, матері синів-ополченців, дружини фенрихів і дочки капітанів.
Уперше стають вони до бою проти іспанців. Видно, що солдати, які охороняють укріплення, ладні цього разу зробити їм високу честь і надати цілковиту можливість показати, на що вони здатні. Гармата мовчить. Не кажучи ні слова, чоловіки поступаються місцем жінкам. Фенрих опускає шаблю і усміхається — зворушено й захоплено.
Тим часом наростає неясний гомін.