Але це до "Історії доктора Весселя". А отоді вона справді могла піти вгору. Хто-хто, а я знаю, бо я ж сам її штовхав.— Він показав на себе сигарою.— О. Дж. Берман.
Він сподівався захопленого вигуку, і я був би не від того, щоб потішити його, та от біда: я ніколи не чув, хто такий О. Дж. Берман. Виявилося, що він голлівудський агент.
— Я перший помітив її. На іподромі "Санта-Аніта". Бачу: щодня там крутиться. Я й зацікавився, суто професійно. Що ж виявляється: живе з якимсь там жокеєм. Підсилаю я до нього своїх людей: облиш її, мовляв, якщо не хочеш мати справ з поліцією. Дівчинці ж то всього п'ятнадцять. Але вже має свій стиль, усе чин чином, справляє враження. Навіть і в отих своїх товстелезних окулярах. Навіть і при тому, що коли розтулить рота, то й не добереш, звідки вона: чи то з якоїсь південної глушини, чи то з Оклахоми, чи ще звідки. Я й досі не знаю. Та й ніхто, по-моєму, про це ніколи не дізнається. Вона ж така неприторенна брехуха, що, мабуть, і сама вже забула, звідки вона родом. А в нас цілий рік пішов на те, щоб виправити їй вимову. Зрештою ми ось що зробили: примусили її брати уроки французької, і коли вона почала більш-менш правильно повторювати слова по-французькому, то невдовзі навчилася цього й по-англійському. Ми робили з неї щось на зразок Маргарет Саллавен, але вона додала й дещо своє, нею зацікавились поважні люди, а тут ще до всього й Бенні Поулен, усіма шанований Бонні, хоче з нею одружитися. Чого ще бажати агентові? А тоді — бабах! "Історія доктора Весселя". Ви бачили цей фільм? Сесіль Де Мілль. Гері Купер. Боже ти мій! Я із шкури пнуся, аж ось усе на мазі: її мають пробувати на роль медсестри доктора Весселя. Ну, нехай однієї з його медсестер. Аж знову — бабах! Дзвонить телефон.— Він зняв уявну телефонну трубку.— "Це я, Холлі",— каже вона. "Любонько,— кажу,— погано чути, наче здалеку".— "А я в Нью-Йорку",— відказує. "Якого ж ви біса в Нью-Йорку, коли сьогодні неділя, а завтра у вас проба?" — "А такого,— каже,— що я ніколи ще не була в Нью-Йорку". Я кричу: "Хай вам чорт, сідайте мерщій у літак і катайте назад!" А вона: "Ні, не хочу".— "Що це за штуки, лялечко?" — питаю. Тоді вона мені каже: "Вам треба, щоб усе було добре, а мені цього не треба".— "А якого ж біса вам треба?" — "Коли з'ясую, дам знати вам першому". Тепер ви зрозуміли, до чого я казав про лайно на тарілочці?
Рудий кіт зіскочив з ящика й потерся об ногу Бермана. Він підчепив кота носаком черевика й відкинув геть. То було паскудство, але він, як видно, так роздратувався, що кіт у цю мить для нього наче й не існував.
— Оце їй треба? — мовив він, розвівши руками по кімнаті,— Весь отой набрід, що набивається сюди незвано? Жити на подачки? Водитися хтозна з ким? Чи, може, вона думає вискочити заміж за Расті Тролера? То що — дати їй за це медаль? — Він замовк і люто втупився в мене.
— Даруйте, але я його не знаю.
— Не знаєте Расті Тролера? Ну, тоді ви, мабуть, і про манюню не багато знаєте. Кепські справи,— сказав він і поцокав язиком.— А я сподівався, що ви маєте на неї вплив. Що зможете навести її на розум, поки ще не пізно.
— Але як вас послухати, то вже пізно.
Він випустив кільце диму, почекав, доки воно розтане, а вже тоді усміхнувся. Усмішка змінила його обличчя, воно враз стало лагідне.
— Я міг би знову влаштувати їй роль. Я ж вам казав,— мовив він, і тепер я повірив йому,— я справді люблю манюню.
— Про що це ви тут лихословите, О. Дж.? — Сяк-так обгорнута рушником, Холлі прохляпала по кімнаті, залишаючи на підлозі мокрі сліди.
— Та все про те саме. Що ви схибнута.
— Фред про це вже знає.
— Але ви не знаєте.
— Припаліть мені сигарету, любий,— сказала вона, стягнувши з голови купальну шапочку і труснувши волоссям.— Це я не вам, О. Дж. Ви такий скиглій, завжди розпускаєте губи.
Вона підхопила кота й закинула собі на плече. Він умостився там, балансуючи, мов птах на жердинці, і кігті його вчепились їй у волосся, наче в клубок вовни; та попри всі ці добродушні пустощі, то був похмурий кіт з хижою піратською мордою: одного ока в нього не було, а друге зблискувало лиходійським вогнем.
— О. Дж.— скиглій,— мовила вона до мене, беручи Сигарету, яку я для неї припалив.— Зате він знає силу-силенну телефонних номерів. О. Дж., який номер Девіда Селзніка?
— Облиште.
— Я не жартую, любий. Я хочу, щоб ви подзвонили йому й сказали, який геній наш Фред. Він написав купу прекрасних оповідань. Та ви не червонійте, Фреде, це ж не ви кажете, що ви геній, а я. Ну ж бо, О. Дж. Що ви думаєте зробити, щоб Фред розбагатів?
— Мабуть, краще мені обговорити це з самим Фредом.
— Але пам'ятайте,— сказала вона, залишаючи нас удвох,— я його агент. І ще одне: коли гукну, прийдіть застебнути мені блискавку. А якщо хтось стукатиме — відчиняйте.
Стукали один за одним. За чверть години кімнату заповнив чималий гурт чоловіків; декотрі з них були у військовому. Мені впали в око два морські офіцери й один полковник авіації, та переважали в цьому натовпі сивуваті добродії, що вже вийшли з призовного віку. Крім поважних літ, гості не мали нічого спільного й видимо почували себе чужими серед чужих: справді-бо, кожен, хто заходив, ледве приховував сторопілість, побачивши інших. Скидалося на те, що господарка роздавала запрошення, тиняючись по різних барах, а можливо, так воно й було. Та після перших похмурих поглядів гості, затамувавши своє невдоволення, приставали до товариства, серед якого особливо жвавий був О. Дж. Берман: він як тільки міг користався з нагоди уникнути обговорення мого голлівудського майбутнього. Я залишився сам-один біля стелажа. З книжок, що стояли на полиці, більша половина була про коней, решта — про бейсбол. Удавши, ніби мене дуже зацікавили "Коні та їх породи", я міг без завад спостерігати знайомих Холлі й складати про них свою думку.
Невдовзі, мою увагу привернув один з них. То був середнього віку малюк, що так і не втратив дитячої повноти, хоч досвідчений кравець майже спромігся приховати його пухкий задок, по якому так і кортіло ляснути долонею. Здавалося, в усьому його тілі немає жодної кістки, а його округле обличчя з дрібними рисами мало дитинний, незайманий вигляд, немовби він як народився, так і не змінювався далі, тільки роздимався, наче повітряна куля, і шкіра його залишалась без єдиної зморщечки, а губенята були вередливо скривлені й ладні от-от вивергнути в себе пронизливий зойк. Та вирізнявся він не своїм виглядом,— зрештою, такі доходжалі малята не дивина,— а скоріш поведінкою, бо тримався так, ніби саме він був господарем вечірки: мов усюдисущий восьминіг, він збивав мартіні, знайомив гостей між собою, клопотався коло патефона. Хоч як по правді, то всю його діяльність здебільшого скеровувала сама Холлі: "Расті,прошу тебе... Расті, зроби ласку..." Якщо він і був у неї закоханий, то ревнощів своїх не виказував. Інший на його місці давно б уже втратив самовладання, дивлячись, як вона легко снує по кімнаті, тримаючи на одній руці отого свого кота, а другою поправляючи на гостях краватки й знімаючи пушинки з вилог їхніх піджаків; що ж до полковника авіації, то його медаль вона відшліфувала до блиску.
Цього дорослого малюка звали Разерфорд (Расті) Тролер. У 1908 році він втратив батька й матір: батько загинув від руки якогось анархіста, а мати не пережила удару,— і це подвійне лихо зробило Расті сиротою, мільйонером і славнозвісною персоною; а було йому на той час п'ять років. Відтоді його ім'я стало надійним резервом недільних газет, коли вони не мали про що писати, і згодом прогриміло знову: ще школярем він підвів під арешт — нібито за содомію — свого опікуна, хрещеного батька. Потім незмінною поживою бульварних газет стали його одруження і розлучення. Його перша дружина разом з одержаним від нього утриманням вдалася до релігії; про другу начебто нічого не писали, а третя порушила в штаті Нью-Йорк справу про розлучення, виклавши проти нього чималу купу дуже промовистих доказів. З останньою місіс Тролер він розлучився сам, на тій підставі, що вона зчинила заколот на борту його яхти, внаслідок якого він був висаджений на один з островів Драй-Тортугас. Відтоді він Жив неодружений, хоча перед війною начебто залицявся до Юніті Мітфорд; принаймні пішов поголос, що він надіслав їй телеграму, пропонуючи одружитися з нею, якщо вона не вийде заміж за Гітлера. Казали, ніби через те Вінчелл і називав його нацистом; певна річ, сюди долучався і той факт, що він відвідував зборища в Йорквіллі.
Про все це я не від когось почув, а прочитав у "Посібнику з бейсболу", що правив Холлі й за альбом для вирізок. Між його сторінками були закладені сенсаційні матеріали з недільних газет укупі з колонками "світської хроніки": "Расті Тролер і Холлі Голайтлі на прем'єрі "Дотику Венери". Холлі нечутно підійшла ззаду, коли я читав: "Завдяки чарівній міс Холідей Голайтлі, із роду бостонських Голайтлі, кожний день мультимільйонера Расті Тролера стає чарівним святом".
— Милуєтесь моєю популярністю чи просто захоплюєтесь бейсболом? — спитала вона, зазираючи мені через плече й поправляючи свої темні окуляри.
— Яка там погода на цей тиждень? — озвався я.
Вона підморгнула мені, але зовсім не жартома: то було застереження.
— Я страшенно люблю коней, а бейсбол просто ненавиджу,— мовила вона, і щось у її голосі наказувало мені забути саму згадку про Саллі Томато.— У мене аж з душі верне, коли його передають по радіо, але мушу слухати, бо треба бути в курсі. Адже в чоловіків так мало тем для розмов. Коли чоловік не цікавиться бейсболом, то напевне цікавиться кіньми, а коли вже його не цікавить ні те, ні те, то кепські мої справи: тоді його не цікавлять і жінки. Ну, а до чого ви дійшли з О. Дж.?
— Розійшлися за взаємним бажанням.
— Він для вас добра нагода, повірте.
— Вірю. Та от яка пагода я для нього?
Вона не вгавала:
— Ідіть і дайте йому зрозуміти, що зовсім не вважаєте його кумедним. Він справді може допомогти вам, Фреде.
— Як я розумію, ви сама не дуже-то йому завдячені.— Вона здивовано глипнула на мене, і я пояснив: — "Історія доктора Весселя".
— То він і досі співає тієї самої? — мовила вона й кинула через кімнату зворушений погляд на Бермана.— Але в одному він має рацію: мені таки слід би почувати себе винною.