Не знаю. Чаю хочеться. Півжиття за стакан чаю! З ранку нічого не їв ...
Чебутикін. Ірина Сергіївна!
Ірина. Що вам?
Чебутикін. Завітайте сюди. Venez ici. [3]
Ірина йде і сідає за стіл.
Я без вас не можу.
Ірина розкладає пасьянс.
Вершинін. Що ж? Якщо не дають чаю, то давайте хоч пофілософствуємо.
Тузенбах. Давайте. Про що?
Вершинін. Про що? Давайте помріємо ... наприклад, про те життя, яка буде після нас, років через двісті — триста.
Тузенбах. Що ж? Після нас будуть літати на повітряних кулях, зміняться піджаки, відкриють, можливо, шосте чуття і розвинуть його, але життя залишиться все та ж, життя важка, повна таємниць і щаслива. І через тисячу років людина буде так само зітхати: "Ах, тяжко жити!" — разом з тим точно так же, як тепер, він буде боятися і не хотіти смерті.
Вершинін (подумавши). Як вам сказати? Мені здається, все на землі має змінитися мало-помалу і вже змінюється на наших очах. Через двісті — триста, нарешті тисячу років, — справа не в терміні, — настане нова, щасливе життя. Брати участь в цьому житті ми не будемо, звичайно, але ми для неї живемо тепер, працюємо, ну, страждаємо, ми творимо її — і в цьому одному мета нашого буття і, якщо хочете, наше щастя.
Маша тихо сміється.
Тузенбах. Що ви?
Маша. Не знаю. Сьогодні весь день сміюся з ранку.
Вершинін. Я скінчив там же, де і ви, в академії я не був; читаю я багато, але вибирати книг не вмію і читаю, можливо, зовсім не те, що потрібно, а тим часом, чим більше живу, тим більше хочу знати. Моє волосся сивіє, я майже старий вже, але знаю мало, ах, як мало! Але все ж, мені здається, найголовніше і сьогодення я знаю, міцно знаю. І як би мені хотілося довести вам, що щастя немає, не повинно бути і не буде для нас ... Ми повинні тільки працювати і працювати, а щастя — це доля наших далеких нащадків.
Пауза.
Не я, то хоч нащадки нащадків моїх.
Федотік і Роде показуються в залі; вони сідають і наспівують тихо, граючи на гітарі.
Тузенбах. По-вашому, навіть не мріяти про щастя! Але якщо я щасливий!
Вершинін. Ні.
Тузенбах (сплеснувши руками і сміючись). Очевидно, ми не розуміємо один одного. Ну, як мені переконати вас?
Маша тихо сміється.
(Показуючи їй палець.) Смійтеся! (Вершинину.) Не те що через двісті або триста, а й через мільйон років життя залишиться такою ж, як і була; вона не змінюється, залишається постійною, слідуючи своїм власним законам, до яких вам немає діла або, по крайней мере, яких ви ніколи не дізнаєтеся. Перелітні птахи, журавлі, наприклад, летять і летять, і які б думки, високі або малі, ні бродили в їх головах, все ж будуть летіти і не знати, навіщо і куди. Вони летять і будуть летіти, які б філософи ні завелися серед них; і нехай філософствують, як хочуть, аби летіли ...
Маша. Все-таки сенс?
Тузенбах. Сенс ... Ось сніг йде. Який сенс?
Пауза.
Маша. Мені здається, людина повинна бути віруючим пли повинен шукати віри, інакше життя його порожня, порожня ... Жити і не знати, для чого журавлі летять, для чого діти народяться, для чого зірки на небі ... Або знати, для чого живеш, або ж все дрібниці, трин-трава.
Пауза.
Вершинін. Все-таки шкода, що молодість пройшла ...
Маша. У Гоголя сказано: нудно жити на цьому світі, панове!
Тузенбах. А я скажу: важко з вами сперечатися, панове! Ну вас зовсім ...
Чебутикін (читаючи газету). Бальзак вінчався в Бердичеві.
Ірина наспівує тихо.
Навіть запишу собі це в книжку. (Записує.) Бальзак вінчався в Бердичеві. (Читає газету.)
Ірина (розкладає пасьянс, задумливо). Бальзак вінчався в Бердичеві.
Тузенбах. Жереб кинуто. Ви знаєте, Марія Сергіївна, я подав у відставку.
Маша. Чула. І нічого я не бачу в цьому хорошого. Не люблю я цивільних.
Тузенбах. Все одно ... (Встає.) Я негарний, який я військовий? Ну, да все одно, втім ... Буду працювати. Хоч один день в моєму житті попрацювати так, щоб прийти ввечері додому, в втомі повалитися в ліжко і заснути відразу ж. (Йдучи до зали.) Робітники, мабуть, сплять міцно!
Федотік (Ірині). Зараз на Московській у пижикових купив для вас кольорових олівців. І ось цей ножик ...
Ірина. Ви звикли звертатися зі мною, як з маленькою, але ж я вже виросла ... (Бере олівці і ножик, радісно.) Какая прелесть!
Федотік. А для себе я купив ножик ... ось подивіться ... ніж, ще інший ніж, третій, це в вухах колупати, це ножиці, це нігті чистити ...
Роде (голосно). Доктор, скільки вам років?
Чебутикін. Мені? Тридцять два.
Сміх.
Федотік. Я зараз покажу вам інший пасьянс ... (Розкладає пасьянс.)
Подають самовар; Анфіса близько самовара; трохи згодом приходить Наташа і теж метушиться біля столу; приходить Солоний і, привітавшись, сідає за стіл.
Вершинін. Однак який вітер!
Маша. Так. Набридла зима. Я вже і забула, яке літо.
Ірина. Вийде пасьянс, я бачу. Будемо в Москві.
Федотік. Ні, не вийде. Бачите, осьмерка лягла на двійку пік. (Сміється.) Значить, ви не будете в Москві.
Чебутикін (читає газету). Цицикар. Тут лютує віспа.
Анфіса (підходячи до Маші). Маша, чай їсти, матінка. (Вершинину.) Прошу, ваше високоблагородіє ... вибачте, батюшка, забула ім'я, по батькові ...
Маша. Принеси сюди, няня. Туди не піду.
Ірина. Няня!
Анфіса. Іду-у!
Наташа (Солоне). Грудні діти прекрасно розуміють. "Здрастуй, кажу, Бобик. Здрастуй, милий! "Він глянув на мене якось особливо. Ви думаєте, в мені говорить тільки мати, але немає, немає, запевняю вас! Це незвичайний дитина.
Солоний. Якби ця дитина була мій, то я зварив би його на сковорідці і з'їв би. (Йде зі склянкою в вітальню і сідає в кут.)
Наташа (закривши обличчя руками). Грубий, невихована людина!
Маша. Щасливий той, хто не помічає, літо тепер або зима. Мені здається, якби я була в Москві, то ставилася б байдуже до погоди ...
Вершинін. Днями я читав щоденник одного французького міністра, писаний у в'язниці. Міністр був засуджений за Панаму. З яким захопленням, захопленням згадує він про птахів, яких бачить в тюремному вікні і яких не помічав раніше, коли був міністром. Тепер, звичайно, коли він випущений на свободу, він вже і раніше не помічає птахів. Так само і ви не будете помічати Москви, коли будете жити в ній. Щастя у нас немає і не буває, ми тільки бажаємо його.
Тузенбах (бере зі столу коробку). Де ж цукерки?
Ірина. Солоний з'їв.
Тузенбах. Усе?
Анфіса (подаючи чай). Вам лист, батюшка.
Вершинін. Мені? (Бере лист.) Від дочки. (Читає.) Так, звичайно ... Я, вибачте, Марія Сергіївна, піду потихеньку. Чаю не питиму. (Встає, схвильований.) Вічно ці історії ...
Маша. Що таке? Не секрет?
Вершинін (тихо). Дружина знову отруїлася. Треба йти. Я пройду непомітно. Жахливо неприємно все це. (Цілує Маші руку.) Мила моя, славна, хороша жінка ... Я тут пройду потихеньку ... (Виходить.)
Анфіса. Куди ж він? А я чай подала ... Якою який.
Маша (розсердившись). Відчепись! Чіпляєшся тут, спокою від тебе немає ... (Йде з чашкою до столу.) Набридла ти мені, стара!
Анфіса. Що ж ти ображаєшся? Мила!
Голос Андрія: "Анфіса!"
(Дражнить.) Анфіса! Сидить там ... (Виходить.)
Маша (в залі біля столу, сердито). Дайте ж мені сісти! (Заважає на столі карти.) Розсілися тут з картами. Пийте чай!
Ірина. Ти, Машка, зла.
Маша. Раз я зла, не кажіть зі мною. Не чіпайте мене!
Чебутикін (сміючись). Не чіпайте її, не чіпайте ...
Маша. Вам шістдесят років, а ви, як хлопчисько, завжди городите чортзна-що.
Наташа (зітхає). Мила Маша, до чого вживати в розмові такі вирази? При твоїй прекрасній зовнішності в пристойному світському суспільстві ти, я тобі прямо скажу, була б просто чарівна, якби не ці твої слова. Je vous prie pardonnez moi, Marie, mais vous avez des manières un peu grossières. [4]
Тузенбах (стримуючи сміх). Дайте мені ... дайте мені ... Там, здається, коньяк ...
Наталка. Il parait, que mon Бобик dеjа ne dort pas, [5] прокинувся. Він у мене сьогодні нездоровий. Я піду до нього, вибачте ... (Виходить.)
Ірина. А куди пішов Олександр Игнатьич?
Маша. Додому. У нього знову з дружиною щось надзвичайне.
Тузенбах (йде Солоне, в руках графинчик з коньяком). Всі ви сидите одні, про щось думаєте — і не зрозумієш, про що. Ну, давайте миритися. Давайте вип'ємо коньяку.
П'ють.
Сьогодні мені доведеться грати на піаніно всю ніч, ймовірно, грати всякі нісенітниці. Куди не йшло!
Солоний. Чому миритися? Я з вами не сварився.
Тузенбах. Завжди ви збуджуєте таке відчуття, ніби між нами щось сталося. У вас характер дивний, треба зізнатися.
Солоний (декламуючи). Я дивний, що не дивний хто ж! Не гнівайся, Алеко!
Тузенбах. І при чому тут Алеко ...
Пауза.
Солоний. Коли я удвох з ким-небудь, то нічого, я як всі, але в суспільстві я сумовитий, сором'язливий і ... говорю всякі нісенітниці. Але все-таки я чесніше і благородніше дуже, дуже багатьох ... І можу це довести.
Тузенбах. Я часто серджуся на вас, ви постійно чіпляєтеся до мене, коли ми буваємо в суспільстві, але все ж ви мені симпатичні чомусь. Куди не йшло, нап'юся сьогодні. Вип'ємо!
Солоний. Вип'ємо.
П'ють.
Я проти вас, барон, ніколи нічого не мав. Але у мене характер Лермонтова. (Тихо.) Я навіть трошки схожий на Лермонтова ... як кажуть ... (Дістає з кишені флакон з парфумами і ллє на руки.)
Тузенбах. Подаю у відставку. Баста! П'ять років все роздумував і нарешті вирішив. Буду працювати.
Солоний (декламуючи). Не гнівайся, Алеко ... Забудь, забудь мріяння свої ...
Поки вони говорять, Андрій входить з книгою тихо і сідає у свічки.
Тузенбах. Буду працювати…
Чебутикін (йдучи в вітальню з Іриною). І частування було теж даний кавказьке: суп з цибулею, а на спекотне — чехартме, м'ясне.
Солоний. Черемша зовсім не м'ясо, а рослина на зразок нашого лука.
Чебутикін. Ні-с, ангел мій. Чехартме НЕ цибулю, а печеня з баранини.
Солоний. А я вам кажу, черемша — цибуля.
Чебутикін. А я вам кажу, чехартме — баранина.
Солоний. А я вам кажу, черемша — цибуля.
Чебутикін. Що ж я буду з вами сперечатися. Ви ніколи не були на Кавказі і не їли чехартме.
Солоний. Чи не їв, тому що терпіти не можу. Від черемші такий же запах, як від часнику.
Андрій (благально). Досить, панове! Прошу вас!
Тузенбах. Коли прийдуть ряджені?
Ірина. Обіцяли до дев'яти; значить, зараз.
Тузенбах (обіймає Андрія). Ах, ви, сіни, мої сіни, сіни нові мої ...
Андрій (танцює і співає). Сені нові, кленові ...
Чебутикін (танцює).