Штіллер

Макс Рудольф Фріш

Сторінка 5 з 74

Один в'язень, що вважає себе за невинного, вперто не вживає мила. Низенький італієць щоразу співає. Важко під душем щось відчитати на фізіономіях, переінакшених пасмами мокрого чуба й піною з мила. Та ще й те заважає, що людина гола. Ми звикли бачити відкритим тільки обличчя, тут же мимоволі мусиш розглядати все тіло, а це невелика втіха. Можна хіба що вгадатет: робітник, інтелігент, спортсмен, службовець. Здебільшого наші голі тіла неприємні — невиразні, в найкращому випадку — природні, найчастіше— трохи смішні. Я зазнайомився з одним Німецьким євреєм: ми з ним миємо один одному спину, бо сам не всюди дістанеш. Обидва ми вважаємо, що треба було б митися щодня. Після дитячого майже вереску під раптовим холодним душем, що ним старший наглядач виганяє нас до роздягальні, ми всі притихаємо, рожеві, як немовлята, з чубком, як у хлопчаків. Здається, крім мене, тут немає тяжких злочинців. Завдяки тому, що моє прізвище (як Штіллера) стоїть у кінці абетки, я ще можу хвилю порозмовляти з німецьким євреєм. Ми обидва вважаємо, що особиста гігієна в Швейцарії не дуже відповідає їхньому прагненню до зовнішнього глянсу. Він розповідає про тутешнє своє помешкання, де він теж, за угодою, має право митися теплою водою тільки в кінці тижня. Потім крокуємо поодинці до камер, завивши шиї рушниками.

Сьогодні я отримав такого листа:

"Дорогий брате! Можеш собі уявити, що я майже очей не склепив, відколи дістав звістку про тебе від тамтешньої кантональної поліції. Анні теж дуже схвильована. Це моя кохана дружина — ви напевне сподобаєтесь одне одному! Не гнівайся, що я не приїхав відразу до Цюріха, бо цими днями ніяк не можу. Ти часом ні на що не хворий, коханий брате? Бо на знімку такий худий/ що я аж злякавсь. Насилу впізнав тебе. Ти був у батька в притулку? Хай він тебе не дратує, він дуже постарівся, ну, та ти ж його й сам знаєш. Ти вже, певне, чув, що мати померла. Вона не мучилась так, як ми боялися. Ми якось підемо разом на її могилу. Відколи поліція повідомила мене, що ти знов у Швейцарії, я весь час думаю про матір. Вона часто чекала тебе з години на годину, нікому не казала, але ми добре знали, чого вона лягає спати пізніше за всіх: певна була, що ти того вечора таки приїдеш. Знай, що мати завше тебе боронила, щоразу казала, що, може, ти хоч сам живеш щасливо.

Нам, звісно, дуже цікаво, дорогий брате, як тобі йдеться. В нас тут майже нічого не змінилося. Я працюю управителем, із моєї ферми в Аргентіні нічого не вийшло, бо саме тоді ніяк не можна було матір лишити саму, але нам живеться непогано.

Чи ти чув, що ваш приятель Алекс наклав на себе руки? Принаймні кажуть, що він начебто ліг під газову грубку. Чи він не був ваш приятель? Але годі вже про смерть, краще скажу тобі ще раз, які ми раді, що ти з'явився. Про Юліку, либонь, нічого тобі писати, газети кажуть, що їй тепер набагато краще. Вона ще була на материному похороні. Я розумію, що їй потім уже не хотілося бачити нас, твоїх кревних. Вона буцімто й далі мешкає в Парижі. Може, ти вже говорив з нею?

Не ображайся, як я на цьому й скінчу, бо в нас тут саме виставка городини і приїхав представник Федеральної ради. Я так тебе й не розпитався як слід ані про твоє життя, ані про твої думки на майбутнє. Бажаю тобі, любій брате, якнайшвидше вийти на волю! А тим часом щиро твій

Вільфрід

Як тільки я звільнюся на два дні, то неодмінно відвідаю тебе. Сьогодні я лиш хотів тобі написати, що ти, звісно, кожної хвилини, коли захочеш, можеш оселитися в нас".

Вони вже не вірять жадному моєму слову. Врешті, мені, мабуть, доведеться присягатися, що пальці, якими я присягаюся,— мої власні пальці. Сміх, та й годі. Сьогодні кажу своєму оборонцеві:

— Ну певне ж, я Штіллер. Він витріщає на мене очі:

— Що це означає?

От тобі й маєш: уперше в його чесному мозкові прокидається думка, що я справді можу бути кимось іншим, а не їхнім запропащим Штіллером. Але ким? Я підказую йому: може, радянським агентом з американськими документами? Він не дається на жарт: на його думку, все радянське ніяк не надається до жартів, воно просто надто погане, як, з іншого боку, все швейцарське просто надто гарне, щоб жартувати з нього. Я підказую: може, я есесівець, що на якийсь час зник, а тепер знову зачув нюхом собі роботу, воєнний злочинець із досвідом у східних справах, на яких тепер великий попит? Але як їм докажеш, що я воєнний злочинець? Хоч би як я гаряче запевняв, що це правда, без доказів вони мене не пустять на волю. Мій оборонець навіть не вірить, що Мексіка краща за Швейцарію. Коли я йому кажу це, він тільки гнівається:

— Яку це має дотичність до нашої справи!

Мого оборонця не цікавить, як зміям виривають отруйне жало, щоб можна було використати їх у славнозвісному індіянському танці гадюк. Ще меньше його цікавить, як індіяни готуються до смерті. Так само йому байдуже, хто видав наказ на розстріл мексіканських революціонерів. А в тому, що мексіканське небо належить стерв'ятникам, а мексіканські родовища — американцям, він сумнівається. Справді нелегко по годині щодня бавити розмовою цього чоловіка. Посеред розповіді, що принаймні мене самого встигла захопити, він перебиває:

— Орісаба? А де вона лежить?

Він дістає свою ручку й не дає мені спокою, аж поки не занотує моєї так само ввічливої, як і лаконічної відповіді; тоді зразу ж питає далі:

є— Отже, ви там працювали?

Я такого ніколи не казав! Я заробляв гроші й

жив.

— Як?

— Дякую, дуже добре.

— Я питаю, як ви заробляли гроші?

■— Так, як усі заробляють. У кожному разі, не своєю працею.

— А чим?

— Ідеями.

— Поясніть докладніше.

— Я був ніби радником у гасієнді,— кажу йому й роблю такий рух, немов загрібаю свої чесні прибутки.

Він удає, ніби не помічає того руху:

— Що таке гасіенда?

Велике земельне володіня,— відповідаю я й досить докладно змальовую свою посаду, незначну, але таку, що через неї переходили неминучі хабарі з обох боків, своєї ідеї з приводу тих хабарів, а також топографічне положення Орісаби — просто райське, поблизу тропічної зони, але ще поза нею. Не люблю тропіків, їхньої буйної рослинності, просякнутої задухою, їхніх величезних метеликів, вогкого повітря, вологого сонця й липкої тиші, повної отруйних плодів. Орісаба лежить іще якраз над цією зоною, на узгір'ї, овіяному вітрами з верховин. За нею біліють сніги Попокатепетля, перед нею синіє Мексіканська затока, схожа на величезну блакитну мушлю, а навколо простягся квітучій сад, десь такий завбільшки, як цілий швейцарський кантон. У ньому цвітуть не тільки орхідеї, що ростуть тут, як будяки, а й корисні рослини: фінікові та кокосові пальми, інжир, цитрини й помаранчі, тютюн, оливи, кавові й шоколадні дерева, ананаси, банани тощо... Сьогодні мій оборонець каже:

— Ви, здається, не дуже обізнані з Мексікою. Мій оборонець попрацював.

— Усе, що ви мені вчора розказували, анітрохи не відповідає правді. Ось, прошу. — Він показує мені книжку з міської бібліотеки: — Уже Беніто Хуарес мав собі за мету ліквідувати велике землеволодіння. Йому не пощастило домогтися свого. Порфіріо Діаса скинуто через те, що він опирався на великих землевласників, а потім, як вам, либонь, відомо, пішла ціла низка кривавих революцій, і все, аби ліквідувати велике землеволодіння. Підпалювано монастирі, розстрілювано землевласників, а скінчилося диктатурою революціонерів. Усе це ви можете прочитати ось тут. Прошу, А Ви мені кажете про квітучу гасіенду, що буцімто була така завбільшки, як швейцарський кантон...

— Атож, якщо не більша. Мій оборонець хитає головою:

— Навіщо ви мені оповідаєте такі небилиці? Ви ж самі розумієте, що так ми ніколи не посунемося далі. Це ж просто неправда! Ви, мабуть, ніколи не були в Мексіці.

— Прошу, як собі хочете.

— Хто б міг у нинішній Мексіці посідати таку велику гасієнду — за уряду, що твердо забороняє велике землеволодіння!*

— Сам член уряду...

В такі матерії.мій оборонець не хоче вдаватися. Він нервуеться, коли відчуває щось підозріле, а насамперед як щирий швейцарець не зносить, коли хтось жартує з чужих вад замість засудити їх і рішуче окреслити як типові за залізною завісою. Він тоді зразу заявляє, що Мексіка — комуністична країна. Я на таке твердження не можу пристати хоча б тому, що добре знаю її, не кажучи вже про ту обставину, що мексіканські корисні копалини переважно перебувають в американських руках, отже, переважно добре бережені, та й потяг до великих земельних володінь я вважаю не за комуністичну рису, а за чисто людську, то чого ж ми, люди вільні, не можемо говорити про все людське?..

Мій оборонець каже:

— Перейдімо до справи!

Мені ж історія мого міністра з гасієнди видається такою цікавою, що я не можу її замовчати. Він був чи не фабрикантом конторських стільців, що їх кожна держава потребує у величезній кількості. І не єдиним фабри-. кантом таких стільців. Та якось його вибрали на міністра торгівлі, і він сам, власною персоною, сів на державний стілець. Аби щось робити, він видав заборону на довіз товарів з-за кордону. Яке ж то було горе для всіх, хто любив виготовляти конторські стільці, — матеріалів скоро забракло. Можна собі уявити, що міністрові .торгівлі доводилось нелегко. А як уже дійшло до останнього, тобто як матеріал, що його бракувало в країні, був закуплений у Сполучених Штатах і гарнесенько складений у стоси по той бік кордону, міністр не міг більше встояти перед бідканням конкурентів і на два тижні закон про заборону довозу був скасований. Звісно, решта всі не встигли зробити закупи, збанкрутували й були раді, коли їм запропонували вступити в трест. А міністр торгівлі, хоч йому й нічого не можна було закинути, не потребував більше віддаватися служінню батьківщині, він осів у занедбаній гасієнді, що нею хоч якось винагородила його держава, і цілою душею взявся піднімати її на ноги з допомогою кількох тисяч наймитів, що їхніх мальовничих брилів я й досі не можу забути. Коли ми сиділи на тінистій веранді, вони завше були в нас перед очима, мов білі гриби на вкритих цвітом палючих ланах, і скоро гасієнда справді стала зразковою, раєм земним...

Довідався від прокурора:

На Анатоля-Людвіга Штіллера, скульптора, востаннє замешканого в своїй майстерні по Штайнгартенгасе в Цюріху, зниклого в січні 1946 року, падає якась підозра, що її мені не можуть докладніше назвати, поки не доведено, хто я такий.

1 2 3 4 5 6 7

Інші твори цього автора: