Зазирнувши в шпаринку, я побачив, як у коридор крадькома виходять незнайомі прибульці, й, не вірячи власним очам, нарахував уже п'ятьох. Вони спустилися сходами, замкнулися в пивниці й довго не виходили, а надвечір повернулися до себе вже знову вчотирьох. І було в них тихо, наче туди завітала смерть. Я знов повернувся до своїх книжок, але та історія дуже мене непокоїла, і я постановив, що не заспокоюся, поки не довідаюся про все. Назавтра о тій самій порі, опівдні, знову озвалися молоти, застогнали міхи і знову розлігся той самий жахливий хрипкий бас:
— Ну ж бо, сини помсти, швидше, мої працьовиті електрики, ану ворушіться мені швидше, додайте протонів і йоду, ну ж бо, швидше порайтеся з цим витриписком, з цим псевдомудрецем, плюгавцем, марнотратником, з цим невиправним злочинцем, аби я міг ухопити його за носяру й тягнути, щоб у повільних муках знайшов свою смерть! А надимайте-но там міхи!
Потім знову розляглося чхання і здушений вереск, і вони знову навшпиньки вийшли з кімнати, а я знову нарахував їх п'ятеро, коли спускалися до пивниці, й четверо — коли з неї поверталися. Тоді, побачивши, що тільки в пивниці зможу розкрити цю таємницю, я озброївся лазерним пістолетом, удосвіта спустився до пивниці і, не виявивши там нічого, крім обгорілих покорчених шматків бляхи, зачаївсь у найтемнішому куті, прикрившись оберемком соломи. Так я чатував, аж поки близько полудня нагорі почулися вже знайомі стуки та крики. Незабаром відчинилися двері й четверо легарійців увели п'ятого, зв'язаного мотузками.
Цей п'ятий був одягнений у старосвітський малиновий каптан з гофрованим коміром, на голові мав шапку з пером, сам був пикатий і з величезним носярою, а скривлені від страху губи щось безупинно бурмотіли. Взявши двері на засув, легарійці на поданий старшим знак зірвали з в'язня пута й почали його люто бити і кричати один поперед одного:
— Оце тобі за пророцтво щастя! А це за досконалість буття! А це за резеду і за рожевий квіт! А це за загальний порядок! І за суспільний альтруїзм! А це за дух романтизму!
Вони так його били й товкли, що той, напевно, віддав би богу душу, якби я не висунув з-під соломи лазерне дуло й тим самим не виявив своєї присутності. Коли вони відступили від жертви, я запитав, чому вони так мучать особу, яка не є ні розбійником, ні голодранцем-волоцюгою, бо ж і гофрований комірець і малиновий каптан свідчать, що це якийсь учений. Мучителі відразу ж збентежилися і стали тоскно поглядати на покинуту під дверима зброю. Та коли я пообіцяв міцніше натиснути на гачок, вони відступили від своїх замірів і, поштурхавши один одного ліктями, попрохали того найбільшого, з найгрубшим басом, щоб він відповів за всіх.
— Знай же, чужинцю, — звернувся він до мене, — що маєш справу не з якимись садистами, мучителями або іншими дегенератами роботівського роду! І хоч ця пивниця — місце не надто шляхетне, але те, що в ній відбувається, з усіх боків чудове й похвальне!
— Чудове й похвальне! — не витримав я. — Що ти мені розказуєш, безсовісний легарійцю? Адже я на власні очі бачив, як ви всі гуртом накинулись на оцього нещасного в малиновому й збиралися затовкти його насмерть! Вам аж мастило з суглобів бризкало від несамовитих ударів! І це, смієте казати, чудове?
— Якщо Ваша Чужоземна Милість буде щоразу так мене перебивати, — відповів бас, — то нічого не дізнається. Отож гречно прошу тебе прийняти свого язика й стулити уста. А то я відмовлюся говорити. Знай, що ти маєш справу з найпершими фізиками, славними кібернетиками, електриками, тобто, зі старанними й кмітливими моїми учнями, найкращими умами всієї Легарії. Сам я — професор обох матерій протилежних знаків, творець омнігенеричної рекреатистики Вендецій Ульторик Аментій, а це означає, що я присвятив своє ім'я, прізвище, по батькові й усе інше — помсті. Разом зі своїми вірними учнями покладу життя, аби помститися за ганьбу й страждання легарійців оцьому плюгавому негідникові в малиновому каптані, ім'я якого навіки прокляте — Малапуцію або Малапуціусу Халосу. Це він по-бандитськи, зухвало й зловмисно знедолив усіх легарійців! Він викликав у них потворність, прикрасив їх, наділив ореолами і розумінням порядку, а сам схитрував, сховавшись перед суворими наслідками в домовину, і думав, що ніхто його звідти не дістане!
— Зовсім не так, Ваша Незнайома Світлосте! Я зробив те все нехотячи! Мимоволі, бо все мало бути зовсім інакше!.. — стаючи навколішки, заскиглив носань у малиновому каптані.
Я дивився і слухав, нічого не розуміючи, а бас правив своє:
— Вармоганцію, улюблений мій учню, ану дай у чоло цьому пикатому горлодерові!
Вірний учень так і зробив, аж загуло в пивниці. Я не витримав:
— До закінчення пояснень суворо забороняю під страхом застосування зброї всілякі побої й катування, а вас, професоре Ульторику Вендецький, прошу продовжувати!
Професор обурився, сердито гмукнув і нарешті сказав:
— Щоб зрозуміти тобі, чужинцю, що і як на велику біду скоїлося, і чому ми вчотирьох, зрікшись світського життя, заснували орден малих ковальських воскресителів, щоб присвятити решту життя тільки радощам помсти, я повинен розповісти в кількох словах нашу історію від створення світу...
— А чи не можна було б розпочати від трохи пізніших часів? — спитав я, побоюючись, що під вагою лазерного пістолета в мене зімліє рука.
— Нізащо, Ваше Чужинство! Отож слухай, та уважно... Як тобі відомо, ходять розмови про якихось блідавців, котрі викохали в ретортах роботівський рід, проте вчений розум знає, що то брехня чи якийсь запозичений міф... Бо ж насправді спочатку був Темний Морок, а в тому морокові — Магнетичність, яка крутила атомами, і внаслідок зіткнень тих атомів виник Праструм, а з ним — Перше Світло... від цього запалилися зірки, охололи планети, а в їхніх глибинах зародилися зовсім дрібнесенькі Прамаші, а з них виникли Прамашинки, а з них від подиху Святої Статистики — Первісні Машини. Вони ще не вміли рахувати, лише тричі по три і п'яте через дев'яте, а потім, завдяки природній еволюції, вже п'яте через десяте, аж поки не народилися з них Мультистати й Омністати, а з них виник Мавпоробот, а вже з нього — наш праотець, Автоматус Сапіенс...
Потім були роботи печерні, пізніше кочові, а коли вони розмножилися, виникли держави. Стародавні роботи виробляли життєдайну електрику ручним способом, шляхом тертя, важкою працею. Кожен феодал мав військову дружину, а його воїни мали кметів і так вони одні одних терли, що було сили, згідно з ієрархією від низів до верхів суспільства, а коли Кондзел Симфілак винайшов потерачку, а згодом Крупон з Парези — жердину для притягання блискавиць, на зміну ручній праці прийшла праця машин. Так розпочалася епоха батарей, сувора для всіх, хто не мав власних акумуляторних маєтків і чия доля залежала від небес, бо за ясної погоди не могли без батареї доїти хмар і мусили жебрати, складаючи ват до вата. Тяжко тоді було, бо хто переставав тертися або доїти хмари, відразу ж гинув, зовсім розряджаючись. І тоді з'явився вчений, родом із пекла, комбінатор-інтелектуал-удосконалювач, якому замолоду, завдяки втручанню сатани, ніхто не розвалив голови. Він узявся викладати й повчати, що традиційні, тобто паралельні способи електричного підключення взагалі нічого не варті і що, згідно з його новими схемами, під'єднуватися треба послідовно. Бо ж, мовляв, коли один робот у ряду тернеться, він відразу ж підсилить інших, навіть найдальших, і тоді кожен робот буде бити струмом аж по горішні запобіжники в носі. Він так розписував свої плани, такі малював електраї, що всі повідключали давні паралельні доцентрові ланцюги і впровадили Халосову електротехніку.
Тут професор кілька разів стукнувся головою об стіну, тоді закотив очі під лоба й провадив далі, а я зрозумів, чому його чоло таке нерівне і все в ґулях.
— Дійшло до того, що кожен другий лягав під стіл, кажучи: "Чого це я буду тертися, хай сусід треться, однаково на те саме вийде". А сусід казав так само, тільки навпаки. І напруга так упала, що довелося над кожним ставити контролера, а над ним — іще вищого. Тоді прийшов учень Малапуція Целезій Помилитель і порадив, щоб кожен тер не себе, а іншого, а після нього — Фафуцій Альтруцій з пропозицією бити і мучити, а після нього Макудрель Тібасний радив створювати місцеві курси масажу та клуби, а відразу після нього з'явився новий електричний теоретик Курупель Гаргазон і запропонував не доїти хмар силою, а лише злегка лоскотати їх, тобто, щоб вони добровільно давали струм. А після нього — Ломотей з Леїди, а тоді — Кростофіл Ніякий радив влаштовувати так звані самотери або натирачі й утирачі. А ще Мордослав Будеяк, який, крім биття, казав терти все, що лиш можна, хай і силою. Така розбіжність думок викликала загальне роздратування, а роздратування — прокльони, а від прокльонів дійшло до блюзнірства, а через блюзнірство збили ногами князя Фареуса Пурдефлякса, спадкоємця трону бляшаків, і так вибухнула війна між легарійськими купрівцями з роду міднолюдів і легарійським царством холодних вальцювальників — і тривала ця війна тридцять і вісім років, а потім ще дванадцять, бо під кінець годі було серед руїн пізнати, чия зверху, і через те знову почали битися. А тому в усіх цих пожежах, могилах, загальному безструм'ї, деватизації, повному занепаді життєвої напруги чи, як народ назвав, "малапуції" винен цей проклятий негідник, пекельне створіння разом зі своїми ідейками!!!
— У мене були благородні наміри! Присягаюсь, Ваша Лазерносте! Мій розум працював для загального щастя, я хотів як краще! — заквилив, стоячи навколішках, Малапуцій, аж його носяра трясся. Та професор лише відцентрово ляснув його по лобі й провадив далі:
— Все це сталося двісті двадцять і п'ять літ тому. Як легко здогадатися, ще задовго до вибуху великолегарійської війни, перед загальним зубожінням, Малапуцій Халос, наплодивши безліч теоретичних викладок, наплівши своїх брехливих баєчок, сам узяв і помер, залишившись дуже задоволеним собою, ба навіть, захопленим своєю особою, бо в заповіті висловив надію, що його поіменують "Ультимативним доброчинником Легарії". Отож поки з'ясувалося, що до чого, уже не було з ким правуватися, не було кому виставляти рахунків, не було з кого поволі дерти пасами бляху.