Потім і це якось само по собі закінчилось, забулось, і були нові, більш чи менш довгі, — і знову ж таки потаємні, — захоплення, були гострі радощі і прикрощі раптової закоханості на гімназичних балах… була якась млость у тілі, а в серці ж невиразні передчуття, чекання чогось…
Він народився і виріс у селі, але гімназистом мимоволі проводив весну в місті, за винятком одного року, позаминулого, коли він, приїхавши в село на масляну, захворів і, одужуючи, пробув дома березень і половину квітня. Це був незабутній час. Тижнів зо два він лежав і тільки у вікно бачив кожен день небеса, що змінювались разом зі збільшенням тепла і світла, сніг, сад, його стовбури і гілки. Він бачив: ось ранок, і в кімнаті так яскраво і тепло від сонця, що вже повзають по склу пробуджені мухи… ось другого дня по обіді: сонце за домом, з іншого боку, а у вікні вже до голубизни блідий весняний сніг і великі білі хмари у синяві, у верховітті дерев… а ось, ще через день, в захмареному небі такі яскраві прогалини, і на корі дерев такий мокрий блиск, і так крапає з даху над вікном, що не нарадієшся, не надивишся… Потім пішли теплі тумани, дощі, сніг розпустило і з'їло за декілька діб, скресла ріка, стала радісно і ново чорніти, оголятися і в саду і на дворі земля… І надовго запам'ятався Миті один день у кінці березня, коли він вперше поїхав у поле верхи. Небо не яскраво, але так жваво, так молодо світилося в блідих деревах саду. В полі ще задувало свіжістю, стерня була дикою і рудою, а там, де орали, — вже орали під овес, — маслянисто, з первісною міццю чорніла рілля. І він верхи їхав по цій стерні і ріллі до лісу і здалеку бачив його у чистому повітрі, — голий, маленький, прозорий із кінця в кінець, — потім спустився у його вибалок і зашумів кінськими копитами по глибокому торішньому листу, місцями зовсім сухому, палевому, місцями мокрому, коричневому, переїхав засипані ним яруги, де іще йшла тала вода, а з-під кущів з тріском виривались просто з-під ніг коня смугло-золоті вальдшнепи… Чим була для нього вся ця весна і особливо цей день, коли так свіжо дуло назустріч йому в полі, а кінь, що долав насичену вологою стерню і чорну ріллю, так шумно дихав широкими ніздрями, хрипів і ревів нутром з дикою силою? Здавалось тоді, що саме ця весна і була його першою справжньою любов'ю, днями цілковитої закоханості в когось і у щось, коли він любив усіх гімназисток і всіх дівок у світі. Але яким далеким здавався йому цей час тепер! Наскільки він був тоді ще зовсім хлопчиком, цнотливим, щиросердим, бідним своїми скромними печалями, радощами і мріями! Сном або, швидше, спомином про якийсь чудесний сон була тоді його безпредметна, безплотна любов. Тепер же в світі була Катя, була душа, що втілила в собі цей світ і взяла гору над ним.
X
Тільки раз за цей перший час нагадала про себе Катя зловісно.
Якось, пізно ввечері, Митя вийшов на задній ганок. Було дуже темно, тихо, пахло вологим полем. З-поза нічних хмар, над невиразними обрисами саду, сльозились дрібні зірки. І раптом десь оддалік щось дико диявольськи гукнуло і зайшлося гавканням, виском. Митя здригнувся, заціпенів, потім обережно зійшов з ганку, ввійшов у темну алею, яка нібито з усіх боків вороже сторожила його, знову зупинився і став чекати, дослухатися: що це таке, де воно, — те, що так несподівано і страшно сповнило сад? І раптом знову пролунало гучне виття, що потрясло всю Митіну душу, десь близько, у верхівках алеї, затріщало, зашуміло – і диявол безшумно перенісся кудись у інше місце саду. Там він спочатку загавкав, потім став жалібно, як дитина, нити, плакати, лопотіти крилами і клекотати з болісною насолодою, став верещати, заливатися таким вар'ятським сміхом, ніби його лоскотали і катували. Митя, весь тремтячи, впився у темряву і очима і слухом. Та диявол раптом зірвався, похлинувся і, прорізавши темний сад передсмертно-знеможеним зойком, ніби крізь землю провалився. Даремно почекавши поновлення цього любовного жаху ще декілька хвилин, Митя тихо повернувся додому – і всю ніч мучився крізь сон усіма тими болісними і огидними думками і почуттями, у які перетворилася в березні в Москві його любов.
Одначе вранці, при сонці, його нічні гризоти швидко розсіялись. Він згадав, як заплакала Катя, коли вони твердо вирішили, що він повинен тимчасово поїхати з Москви, згадав, з яким захопленням вона ухопилась за думку, що він теж приїде в Крим на початку червня, і як зворушливо допомагала вона йому в його готуваннях до від'їзду, як проводжала вона його на вокзалі… Він дістав її фотознімок, довго, довго вдивлявся у її маленьку чепурну голівку, дивуючись чистоті і ясності її прямого, відкритого (трохи круглого) погляду. Потім написав їй особливо довгого і особливо сердечного листа, повного віри в їх любов, і знову повернувся до безперервного відчуття її любовного і світлого перебування у всьому, чим він жив і радів.
Він пам'ятав, що він витримав, коли помер батько, дев'ять років тому. Це було теж весною. На другий день після цієї смерті, боязко, з подивом та жахом пройшовши по залі, де з високо піднятими грудьми і складеними на ній великими блідими руками лежав на столі, чорнів своєю ріденькою бородою і білів носом наряджений у дворянський мундир батько, Митя вийшов на ганок, глянув на довгу, оббиту золотою парчею, кришку гробу, що стояла біля дверей, — і раптом відчув: у світі смерть! Вона була у всьому: в сонячному світлі, у весняній траві на дворі, в небі, в саду… Він пішов у сад, у строкату від світла липову алею, потім у бічні алеї, ще більш сонячні, дивився на дерева і на перших білих метеликів, слухав перших пташок, що солодко заливалися, — і нічого не впізнавав: у всьому була смерть, страшний стіл у залі і довга парчева кришка на ганку! Якось не так світило сонце, не так зеленіла трава, не так завмирали на весняній, ще тільки зверху гарячій траві метелики, — все було не так, як добу тому, все змінилося немов би від наближення кінця світу, і жалюгідна, гірка стала чарівність весни, її вічної юності! І це тягнулося довго і потім, тягнулося всю весну, як ще довго відчувався – чи здавався – у вимитому і багато раз провітреному домі страшний, мерзотний, солодкуватий запах…
Таку ж ману, — тільки зовсім іншого порядку, — переживав Митя і тепер: ця весна, весна його першого кохання, теж була зовсім інша, ніж усі попередні весни. Світ знову перетворився, знову був наповнений чимось стороннім, та тільки не ворожим, не жахливим, а навпаки, — дивно поєднаним з радістю і молодістю весни. І це стороннє була Катя чи, вірніше, те найчарівніше в світі, чого від неї бажав, вимагав Митя. Тепер, доки йшли весняні дні, він вимагав від неї все більше і більше. І тепер, коли її не було, був тільки її образ, образ не існуючий, а тільки бажаний, вона, здавалось, нічим не порушувала того непорочного і прекрасного, чого від неї вимагали, і з кожним днем все живіше і живіше відчувалась у всьому, хоч би на що поглянув Митя.
XI
Він з радістю переконався в цьому вже на першому тижні свого перебування вдома. Тоді весна була нібито напередодні. Він сидів з книгою біля відкритого вікна вітальні, дивився поміж стовбурів сосен і піхт у палісаднику на брудну річку в лугах, на село на косогорах за річкою: ще з ранку до вечора, безперестанку, знемагаючи від блаженної діловитості, так, як горлають вони тільки ранньою весною, кричали граки в голих вікових березах у сусідньому поміщицькому саду, і ще диким і сірим був вигляд села на косогорах, і тільки ще одні лозини вкривались там жовтуватою зеленню… Він ішов у сад: і сад був ще низький і голий, прозорий, — тільки зеленіли галявини, всі поцятковані дрібними бірюзовими квіточками, і так само дрібно цвіли вишні у вибалку, в південній, нижній частині саду… Він виходив у поле: ще порожньо, сіро було у полі, ще щіткою стирчала стерня, ще грудкуваті і фіолетові були висохлі польові дороги… І все це була голизна молодості, пори чекання – і все це була Катя. І це тільки так здавалось, що відволікають дівки-поденщиці, які робили то те, то інше в садибі, робітники у людській, читання, прогулянки, ходіння у село до знайомих мужиків, розмови з мамою, поїздки зі старостою (високим, грубим відставним солдатом) в поле на бігових дрожках…
Потім пройшов ще тиждень. Раз уночі був сильний дощ, а потім гаряче сонце якось відразу набрало сили, весна втратила свою смиренність і блідість, і все довкола на очах стало змінюватись не по днях, а по годинах. Стали орати, перетворювати на чорний оксамит стерню, зазеленіли польові межі, соковитіші стали моріжки у дворі, густіше і яскравіше засиніло небо, швидко став одягатися сад свіжою, м'якою навіть на вигляд зеленню, заліловіли і запахли сірі китиці бузку, і вже з'явилось багато чорних, металічних великих мух, що виблискували синявою на його темно-зеленому глянцюватому листі і на гарячих плямах світла на доріжках. На яблунях, грушах ще були видні гілки, їх ледве вкрило дрібне, сірувате і особливо м'яке листя, але ці яблуні і груші, що всюди простирали свої криві гілки під іншими деревами, всі вже закучерявились молочним снігом, і з кожним днем цей квіт ставав усе білішим, усе густішим і все пахучішим. У цей чудовий час радісно і пильно спостерігав Митя за усіма весняними змінами, що відбувались круг нього. Але Катя не тільки не відступала, не губилась поміж них, а навпаки, — брала участь у них і всьому надавала себе, свою красу, що розквітала разом з розквітом весни, з цією розкішною білизною саду і все темнішою синявою неба.
XII
І от одного разу, вийшовши до чаю у залу, повну передвечірнього сонця, Митя несподівано побачив біля самовара пошту, на яку він даремно чекав увесь ранок. Він швидко підійшов до столу, – вже давно повинна була Катя відповісти хоч на один із листів, які відіслав їй він, — і яскраво і моторошно сяйнув йому в очі невеликий вишуканий конверт з написом на ньому знайомим почерком. Він схопив його і закрокував геть із дому, потім по саду, по головній алеї. Він зайшов у найдальшу частину саду, туди, де через нього проходила лощина, і, зупинившись і озирнувшись, швидко розірвав конверт. Лист був короткий, всього декілька рядків, але Миті потрібно було разів зо п'ять прочитати їх, щоб нарешті зрозуміти, — так тріпотіло його серце.