Кажу ж тобі, що це невдячна роль.
ФРЕДЕРІК. Варто сказати, що ти нічого не робиш для неї. Виходиш на сцену, як у бальний зал, демонструєш свій чарівний голос, звабливі груди, струнку талію… ти зображуєш красуню, але ти не граєш.
У цей момент чути, як у коридорі помреж стукає палицею по підлозі.
ГОЛОС АНТУАНА. Панна Жорж! Панна Жорж!
Панна Жорж входить до гримерки Фредеріка.
ПАННА ЖОРЖ. Скажи мені, Фредеріку, чи ти подумав про те, що я тобі казала? Перечитав "Клеопатру"? (Помічає присутність Манірниці). Добривечір, Манірнице.
МАНІРНИЦЯ (стримано). Добривечір, пані.
ПАННА ЖОРЖ (Фредеріку). "Двадцять років, або Життя невдахи" — з такою п'єсою далеко не заїдеш. Треба репетирувати щось інше.
ФРЕДЕРІК. Мені прислали п'єсу про Карла ІІ.
ПАННА ЖОРЖ. Ммм… А як щодо "Клеопатри"?
МАНІРНИЦЯ. Із вами?
ПАННА ЖОРЖ. Авжеж.
МАНІРНИЦЯ. Публіка прагне бачити героїнь… юних…. І звабливих.
ПАННА ЖОРЖ. Крихітко, ви даремно носитесь із своєю юністю. Юність — минуща. Вона промайне. І що б ви не робили, все одно промайне. І навпаки, чим більше ви намагаєтесь її втримати, тим легше вона прослизне крізь ваші пальці. (Роздивляється її з апломбом). За кілька років ви станете патетичною, моя дорогенька Манірнице: ви станете старою, яка хоче здаватися молодою. (Фредеріку). Особисто я ніколи не боялася постаріти, бо ніколи не була юною дівчиною. Для мене молодість виявилася помилкою. (Манірниці). Натомість у мене було найголовніше: талант.
МАНІРНИЦЯ. Побачите… коли я заберу ваші ролі!
ФРЕДЕРІК. Манірнице, я тебе прошу!
ПАННА ЖОРЖ. Ні, не лай її. Це маля застосовує свої маленькі штучки. Коли вона виходить на сцену, публіка зітхає: "Яка гарна!", але вона каже так лише раз, а вже за десять хвилин зовсім про це забуває. Щодо мене, то коли я з'являюсь на сцені, усі мовчать, але коли я виходжу, публіка волає: "Яка вона гарна!", і ще довго про це згадує.
МАНІРНИЦЯ. Ви задихаєтесь від заздрості, бо я маю фіалкові очі.
ПАННА ЖОРЖ. Шкода, що у вас їх тільки два! (Кричить). Помреж!
Відразу з'являється Антуан і починає стукати по підлозі.
АНТУАН. Панна Жорж! Панна Жорж!
МАНІРНИЦЯ. Ви негарні!
ПАННА ЖОРЖ (по-королевськи). Я гарна, коли того схочу!
Вона виходить велично, лишаючи Манірницю у гніві. Та мстить, розкидаючи одяг, що лежав у ложі.
МАНІРНИЦЯ. Я її ненавиджу! Ненавиджу!
Фредерік, навряд чи усвідомлює, що у Манірниці істерика, йде за ширму перевдягатися.
ФРЕДЕРІК. Тобі не варто нападати на Жорж. Весь Париж біля її ніг, включно з Імператором.
МАНІРНИЦЯ. Включно з тобою?
Не отримавши відповіді, Манірниця стискає кулаки.
МАНІРНИЦЯ. Але ж вона ніколи не була навіть гарненькою!
ФРЕДЕРІК. Ні… вона не була гарненькою… вона була найгіршою…
МАНІРНИЦЯ. Я не терплю подібних розмов.
Різко виходить.
Піпле просовує голову у двері.
ПІПЛЕ. Пане Фредерік, тут прийшла та дівчина, якій ви нібито призначили зустріч.
ФРЕДЕРІК. Нехай вона зайде, Піпле.
Береніка входить до гримерки, оглядається довкола з цікавістю, і досі в її очах світло забави.
Фредерік одягається і гримується у частині гримерки, невидимої публікою, відділену від Береніки ширмою. Його не бачить ні публіка, ні Береніка. Вони починають свою розмову, ще не маючи можливості бачити один одного.
ФРЕДЕРІК. Ви тут?
БЕРЕНІКА. Так.
ФРЕДЕРІК. Нічого не кажіть, я вже знаю, хто ви така. Вам близько двадцяти років, вам здавалося, що ваше дитинство затягнулось нескінченно, що ваші батьки — ідіоти, життя похмуре, як зимові сутінки, і ви поспішили вирости, щоб мати стегна, груди, поставу, зухвалість, коротше кажучи, вам закортіло одержати владу, стати жінкою. Нарешті ви нею стали. Що, я помиляюсь?
БЕРЕНІКА. Жінкою? Це правда.
ФРЕДЕРІК (розважається, продовжуючи готуватись до показу вистави). Вам двадцять років, грошей немає, ви хочете покласти цьому край, і тут є три рішення: самогубство, заміжжя, або театр. Самогубство — це ризиковано; шлюб — річ надійна, але повільна. Лишається театр. І ви пригадали народну приказку: "Актриса — більше жінка, ніж інші жінки, актор — менше чоловік, ніж інші чоловіки". До речі, ліпше я не буду казати про те, що думаю відносно другої частини. Отже, ви сказали обличчям до дзеркала: "Чом би мені не стати актрисою? Зрештою, у мене добрий голос, а виглядаю я не гірше за інших". (Міняючи тон). То як, дотепер я маю рацію?
БЕРЕНІКА (їй весело). Вас би це потішило?
ФРЕДЕРІК. Що?
БЕРЕНІКА. Якби ви мали рацію?
ФРЕДЕРІК. Страшенно.
БЕРЕНІКА. Не хочу відмовляти вам у цій радості.
ФРЕДЕРІК (радісно). Тоді я продовжую. (Протягом цього часу він одягається в костюм давнього генерала Імперії для вистави). І от ви вже бачите, як носите найгарніші паризькі сукні — як на сцені, так і в житті, вам дарують квіти, коштовності, компліменти, ви катаєтесь у відкритій колясці під овації натовпу. Я помиляюсь?
БЕРЕНІКА. Вас би це так само потішило?
ФРЕДЕРІК. Так само.
БЕРЕНІКА. Тоді все вірно.
ФРЕДЕРІК. Але тут раптово ви починаєте сумніватися: адже за все доводиться платити; ви станете здобиччю для чоловіків, інтриг, ревнощів; ви ризикуєте спіткнутися, перш ніж розпочнете ваше сходження. І ви подумали мудро: мені потрібен покровитель, піду-но я до Фредеріка Леметра.
БЕРЕНІКА. До нього першого?
ФРЕДЕРІК. Перепрошую?
БЕРЕНІКА. Я б могла сказати собі: піду-но я до Бокажа, Мелінга чи Дебюро.
ФРЕДЕРІК (сміється). От нахаба…
БЕРЕНІКА. У Парижі є чимало інших великих талантів.
ФРЕДЕРІК. Так, але саме я маю найгіршу репутацію відносно жінок.
БЕРЕНІКА. Це правда. Отже я сказала собі: піду-но я до Фредеріка Леметра.
ФРЕДЕРІК. "Піду-но я до Фредеріка Леметра, і якщо я йому сподобаюсь, може, він щось і зробить для мене", і звісно, ви не уявляли, що подібна ідея приходить у голову двадцяти дівчатам щоденно, і щонайменше десяток її здійснюють.
БЕРЕНІКА. У цьому я не сумнівалася, це я знала.
ФРЕДЕРІК. Неважливо, ви вигадуєте призначену зустріч і вриваєтеся в мою гримерку. І тут я кричу вам: зупиніться!
БЕРЕНІКА. Перепрошую?
ФРЕДЕРІК. І не мрійте. В актрисі ви бачите лише повію. Але театр — це не тротуар, по якому швендяє розряджена жінка, щоб бути купленою клієнтом. Щоб вам аплодували, треба мати талант.
Фредерік збирається продовжувати, вже у гримі і костюмі минулої Імперії, але коли посуває ширму, бачить Береніку.
ФРЕДЕРІК (скрикує). Лебедина шийка.
БЕРЕНІКА (повертаючись до нього). Перепрошую?
ФРЕДЕРІК (бачить обличчя Береніки). Очі кольору яшми…
БЕРЕНІКА. Не розумію.
Фредерік, не усвідомлюючи цього, по-справжньому вражений, як ударом блискавки.
ФРЕДЕРІК (поволі оговтується). Ні, нічого… ви схожі на… один спогад.
БЕРЕНІКА (усміхається). Приємний?
ФРЕДЕРІК. Побачимо. (Раптово). Ви абсолютно не пасуєте до жодного амплуа.
БЕРЕНІКА. Якого амплуа?
ФРЕДЕРІК. Амплуа відсутності амплуа. (Пауза. Він намагається оговтатись). Що я казав?
БЕРЕНІКА. Щоб бути актрисою, перш за все, треба мати талант. Я гадаю, що ви надто категоричні, якщо не припускаєте в мені жодного. Звідки ви знаєте?
ФРЕДЕРІК (розглядає її). В кожному разі, у вас талант жіночності.
БЕРЕНІКА (розчулена). Дякую.
ФРЕДЕРІК. Я навіть не запитав, як вас звати.
БЕРЕНІКА. Уявляю, що ви знаєте і це. Маріон, Ірма, Марго? Так, Марго!
ФРЕДЕРІК. Так я сказав би за ширмою, до того, як вас побачив. Тепер я думаю, що потрібне більш рідкісне ім'я. Будь ласка, назвіть мені його.
БЕРЕНІКА. А якщо у свою чергу, я його вигадаю?
ФРЕДЕРІК. Тоді воно пасуватиме вам ще більше.
Вона опускає очі, зітхає, потім вимовляє з усмішкою.
БЕРЕНІКА. Береніка.
ФРЕДЕРІК. Чарівно. (Дивлячись на неї, бурмоче з Расіна).
Чи зможемо чекати тиждень, місяць, рік,
Коли між нами неозорість моря й рік.
І день народиться і знов у вічність кане
Та святом зустрічі ніколи він не стане.
БЕРЕНІКА (ніжно закінчує цитату).
І поєднати нас не зможе вже ніколи?
ФРЕДЕРІК (спокусливо). Я так шкодую, що звуся Фредеріком. (Оговтується). Ви знаєте трагедію Расіна?
БЕРЕНІКА. Щойно ви назвали мене бідною, але не уточнили, що я маю бути ще й неосвіченою.
ФРЕДЕРІК. Хто ви?
БЕРЕНІКА. Береніка.
ФРЕДЕРІК. Це зрозуміло: Расін мав надихатися вами, щоб написати свою п'єсу.
БЕРЕНІКА. Мама аплодувала йому в Комеді-Франсез; вона була така вражена, що вирішила дати мені це ім'я.
ФРЕДЕРІК. Я бачу цю сцену: мама, прачка, або кравчиха, яка підіймається нагору, на галерку Комеді-Франсез, на жорсткі дерев'яні лавки, яка ридає над олександринськими строфами Расіна і вирішує дати своїй бідній крихітці ім'я принцеси. Отже, ви — дитя раю?
БЕРЕНІКА (ніжно). Хіба бувають інші діти?
Він дуже схвильований. Вона також. Вони дивляться один на одного. Раптово хтось нервово стукає у двері, і, перш ніж Фредерік встигає відповісти, входить вкрай стривожений охоронець.
ПІПЛЕ. Пане Фредерік! Пане Фредерік, врятуйте, допоможіть мені!
Чути шум від падаючого тіла. Молодий чоловік, весь у крові, вислизає з рук Піпле і падає на порозі гримерки.
ФРЕДЕРІК. Що таке? Максиміліан?
ПІПЛЕ. Вони вб'ють його.
ФРЕДЕРІК. Про що ти кажеш?
Він зачиняє двері і за допомогою Береніки і Піпле втягує Максиміліана до кімнати і кладе на диван. Молодий чоловік розплющує очі.
ФРЕДЕРІК (обмиваючи його вологою ганчіркою). Нічого, він просто знепритомнів. (Оглядає плече). А це що таке?
ПІПЛЕ. Куля потрапила в плече.
ФРЕДЕРІК (Береніці). Будь ласка, пошукайте, чим промити рану.
ПІПЛЕ. Запитайте у моєї дружини, у ложі!
Береніка швидко виходить. Фредерік замикає за нею двері гримерки на ключ. Повертається до Піпле.
ФРЕДЕРІК. Тобі не здається, що ти маєш мені це пояснити?
ПІПЛЕ. Ви чудово знаєте, пане Фредерік, що в нашій сім'ї всі — республіканці.
ФРЕДЕРІК. Я це знаю.
ПІПЛЕ. Так от, Максиміліан із друзями готували замах на Луї-Філіпа. Але їх зрадили. Поліція спустилася в підвал, де вони збирались. Максиміліану вдалося втекти. Але, переслідуючи, поліцейські його поранили.
ФРЕДЕРІК. Він втратив багато крові.
У цю мить грубо постукали у двері.
ГОЛОСИ. Відчиніть! Поліція!
ПІПЛЕ. Чорт забирай, вони вже тут!
ФРЕДЕРІК. Тихо!
ГОЛОСИ. Відчиніть! Поліція! Відчиніть!
ФРЕДЕРІК. Одну хвилину, панове, я голий.
ГОЛОСИ. Нам на це начхати.
ФРЕДЕРІК. Але не мені.
ГОЛОСИ. Відчиніть! Поліція!
ФРЕДЕРІК (пошепки). Покладемо його до скрині.
Піпле і Фредерік кладуть Максиміліана у скриню.
ГОЛОСИ. Відчиніть!
ФРЕДЕРІК. Дайте мені бодай сорочку вдіти.
Швидко знімає штани і взуття.