— Гаразд, давайте мерщій ключ, відкриємо валізку й дістанемо сукенки.
Поліанна, все ще схлипуючи, дістала ключа.
— Тут не так уже й багато речей, — нерішуче сказала вона.
— Тим швидше ми їх повиймаємо, — заспокоїла її Ненсі.
Обличчя Поліанни раптом осяяла усмішка.
— Ай справді! Я повинна радіти, що у мене так мало речей! — вигукнула вона.
Ненсі витріщила очі.
— Чом би й... ні, — невпевнено відповіла вона. Моторна Ненсі хутенько розпакували книжки,
латану білизну і кілька вбогих сукенок. Поліанна, вже сяючи усмішкою, літала по кімнаті, розвішуючи сукенки в шафі, складаючи книжки на столі та ховаючи білизну в шухляди. [29]
— Ну ось, тепер це... це просто чудова кімната. Ге ж, Ненсі? — пробелькотала вона незабаром.
Ненсі не відповіла. Вона удавала, що зосереджено щось шукає на дні валізки. А Поліанна зупинилася біля комода і пильно подивилася на голу стіну, де мало б висіти дзеркало.
— Ні, я маю радіти, що тут немає дзеркала, бо якщо тут немає дзеркала, я не бачитиму своїх веснянок.
У Ненсі з вуст зірвався незрозумілий вигук. Поліанна здивовано повернулася, але служниця ще з більшим завзяттям почала порпатися у валізі. За хвилину Поліанна підійшла до вікна і раптом радісно скрикнула й заплескала в долоні від захоплення.
— Ой, Ненсі, я такого ще не бачила, — видихнула вона. — Подивіться оно туди... дерева, будиночки, гарний шпиль церкви, сріблиться річечка. О, Ненсі, тут і картини не потрібні. Я рада, що вона мене тут оселила!
Але Ненсі зайшлася плачем, здивувавши і засмутивши Поліанну. Дівчинка кинулася до неї.
— Що сталося, Ненсі? Чому ви плачете? — допитувалася вона, а тоді з осторогою: Може... Може, це була ваша кімната?
— Моя кімната? — палко схопилася Ненсі, тамуючи сльози. — Ні, ви справді таки маленьке янголятко з неба. І скільки ж іще впокорюватися... Ой лишенько! Це вона дзвонить. — Після цих зворушливих слів Ненсі схопилася на рівні ноги, побігла комітьголов з кімнати і подріботіла сходами вниз.
Зоставшися сама, Поліанна повернулася до своєї "картини", як вона подумки назвала чудовий краєвид за вікном. Тоді спробувала торкнути віконницю: [ЗО] задуха ставала просто нестерпною. Віконниця напрочуд легко піддалася. Наступної миті вікно широко відчинилося, і Поліанна вихилилася з нього, спиваючи свіже духмяне повітря.
Відтак вона підбігла до другого вікна. І воно невдовзі теж відчинилося. Величезна муха пролетіла біля носа Поліанни і голосно загула по кімнаті. За нею залетіла іще одна, потім — ще, але Поліанна не звертала на це жодної уваги. Вона зробила дивовижне відкриття: просто під вікном росло величезне крислате дерево. Воно ніби вабило Поліанну.
Раптом дівчинка голосно засміялася:
— А чом би й ні, — пирснула вона і за мить уже стояла на підвіконні. Звідти легко ступила на найближчу гілку дерева, а тоді, наче мавпочка, по вітті швиденько спустилася на найнижчу гілку. Поліанна добре лазила по деревах, але зістрибувати на землю було трохи лячно. Та вона затамувала віддих, розгойдалася, тримаючись сильними ручками, і м'яко приземлилася навкарачки на траву. Тоді підвелася й роззирнулася довкола.
Вона була позаду великого будинку. Перед нею лежав садок, у якому, зігнувшись, працював дідусь. Поза садком стежинка бігла через широке поле до кручі, на якій самотня сосна стояла на сторожі величезної скелі. Поліанні наразі здалося, що їй понад усе хочеться бути саме там — на вершечку великої скелі.
Перебіжками Поліанна проскочила повз дідуся, котрий схилився над роботою, промкнулася поміж рядками зелених рослин, і, засапавшись, досягла стежини, що бігла полем. Потім, не відступаючи, Поліанна почала свою мандрівку. Поволі вона починала розуміти, що до скелі не близький світ, хоча з вікна здавалося, буцім до неї рукою подати! [31]
За п'ятнадцять хвилин дзиґар у передпокої садиби Гаррінґтонів пробив шосту годину. Разом з останнім ударом годинника Ненсі задзвонила у дзвіночок, сповіщаючи про вечерю.
Минула хвилина, дві, три... Міс Полі насупилася й тупнула ногою, взутою в пантофлю. Тоді рвучко підвелася, пішла у коридор і нетерпляче подивилася вгору на сходи. Хвилину поприслухалася. Відтак повернулася і стрімко зайшла до щальні.
— Ненсі, — почала вона рішуче, щойно з'явилася маленька служниця, — моя небога запізнюється. Ні, кликати її не треба, — додала суворо, коли Ненсі хотіла піти до дверей. — Я її попередила, коли у нас вечеря. А тепер нехай нарікає на себе. Нехай вчиться пунктуальності. Коли вона спуститься, нагодуєш її на кухні хлібом і молоком.
— Так, мем.
На щастя, міс Полі не звернула уваги на вираз обличчя Ненсі.
Після вечері Ненсі при першій нагоді прокралася на горище до кімнатчини кухонними сходами.
— Хлібом і молоком, аякже, і це лише через те, що бщне маленьке ягнятко сплакалося і заснула, — люто бурмотіла вона сама до себе, тихенько прочи^ няючи двері до кімнати. І відразу зарепетувала: — Де ви? Де ви заховалися?! Та де ж ви поділися?
Ненсі зазирнула в шафу, під ліжко, навіть у валізку та глек з водою. Тоді притьмом збігла сходами вниз і — в садок до старого Тома.
— Містере Том, містере Том, нашої благословенної дитини немає, — кричала вона. — Вона повернулася на небо, звідки і прийшла до нас, бідолашне ягнятко... а мені треба нагодувати її хлібом з молоком на кухні... ту, котра зараз, певне, споживає янгольську їжу, їй-їй. [32]
Дідусь випростався.
— Янгольську їжу? — недовірливо перепитав він, озираючи при тому чудовий призахідній краєвид. Раптом зупинив погляд, придивився й сказав до Ненсі, лукаво усміхаючись: — Що ж, якщо вона вирішила видряпатися поближче до янголів, то їй це ще може вдатися, — погодився він, показуючи коцюрблим пальцем на тоненьку звійну фігурку на вершечку височенної скелі, що виднілася на тлі багрянистого неба.
— Ну, як на мене, так вона на небо сьогодні не потрапить, — рішуче заявила Ненсі і кинулася до стежинки, що вела через відкрите поле. — Якщо господиня питатиметься, скажіть, що я не забула про посуд, але просто пішла прогулятися, — гукнула вона через плече й помчала щодуху.
ГРА
— Овва, міс Поліанно, як же ви мене налякали, — Ненсі аж захекалася, прямуючи до скелі, з якої щойно знехотя спустилася Поліанна.
— Налякала? О, перепрошую. Але ви не повинні турбуватися про мене. Татко і Жіноча допомога теж раніше хвилювалися, доки не побачили, що я неодмінно поверталася.
— Але я навіть не знала, що ви пішли! — вигукнула Ненсі, беручи малу підруч і поспішаючи в долину. — Ніхто не бачив, як ви виходили з будинку, ніхто. Я гадаю, ви просто спурхнули з даху, ге?
Поліанна пустотливо підстрибнула:
— Атож, тільки не вгору, а по дереву вниз. Ненсі остовпіла:
— Що ви зробили? [33]
— Я злізла по дереву, що під вікном.
— Хай мені всячина! — видихнула Ненсі, наддавши ходи. — Цікаво, що сказала б ваша тітка на це.
— Справді цікаво? Тоді я усе розповім їй, і ви побачите, — весело пообіцяла Поліанна.
— Дякую красно, — мовила дівчина, — але не треба.
— Чому? Ви гадаєте, вона хвилюватиметься? — занепокоїлася Поліанна.
— Ні. Тобто — так. Пусте... Насправді мені зовсім не цікаво знати, що вона скаже, — Ненсі почувалася ніяково, бо й сама ледве стримувалася, щоб не нагримати на дівчинку. — Та нам треба поспішати — на мене ще чекає гора посуду.
— Я допоможу, — охоче пообіцяла Поліанна.
— О, міс Поліанно! — розчулилася Ненсі.
З хвилину вони йшли мовчки. Небо швидко темніло. Поліанна міцно трималася за руку своєї подруги.
— Здається, я маю радіти з того, що трошки перелякала вас, бо інакше ви нізащо не пішли б мене шукати, — сказала дівчинка, тремтячи.
— Бідне ягнятко! Ви ж, певне, зголодніли. Але, боюся, що зможу запропонувати вам лише хліб з молоком, та й то разом зі мною на кухні. Ваша тітонька дуже розгнівалася, коли ви не спустилися до вечері.
— Але я ж не могла спуститися. Я була тут!
— Так, але вона ж про це не знала, — сухо пояснила Ненсі, стримуючи усмішку. — То вже вибачайте мене за хліб з молоком.
— Навпаки! Я маю радіти!
— Радіти? Чому? [35]
— Ну, я люблю хліб із молоком, і мені подобається вечеряти з вами. Тому я й радію.
— Ото вам аби тільки порадіти, — відповіла Ненсі, пригадавши, як Поліанна відважно намагалася полюбити свою вбогу кімнатчину на горищі.
Поліанна м'яко розсміялася.
— Ну, це така гра.
— Гра?
— Так, гра, що називається просто радіти.
— Що ви таке кажете?
— Ні, це гра така. Мене навчив гратися у неї тато, і мені подобається, — вела Поліанна. — Ми завжди гралися в неї, ще звідтоді, як я була малям. Я розповіла про неї Жіночій допомозі, й вони теж почали гратися в неї. Хоч і не всі...
— І що ж це за гра така? Щоправда, я не надто знаюся на іграх.
Поліанна знову засміялася, а потім ще й зітхнула, і в сутінках на її засмучене обличчя лягла задума.
— Все почалося з того, що якось разом із місіонерськими пожертвами надіслали милиці.
— Милиці?!
— Авжеж. Розумієте, я дуже хотіла ляльку, і тато їм так і написав. Але, коли надійшли чергові місіонерські пожертви, леді відписала, що ляльки там не виявилося. Тільки дитячі милиці. І ці милиці переслали до нас, бо вони колись можуть знагоди-тися якійсь дитині. З цього, власне, все і почалося.
— Щось я поки не бачу тут ніякої гри, — ледь не роздратувалася Ненсі.
— Суть гри в тому, щоб знайти щось таке, з чого можна радіти, не має значення, що саме, — щиро пояснювала Поліанна. — Ми почали гратися в цю гру саме з милиць. [36]
— Боже милий! Чому ж тут можна радіти, коли хочеш ляльку, а тобі дають милиці!
Поліанна заплескала в долоні.
— Отож-бо й воно! — вигукнула вона. — Спочатку я думала так, як ви. Але тато мені усе пояснив.
— Тоді, будьте ласкаві, поясніть і мені, — кинула Ненсі.
— Простісінько! Радійте з того, що ці милиці... вам не потрібні, — тріумфувала Поліанна. — Усе дуже просто, коли вмієш грати в цю гру.
— Отаке вигадали, — пробурмотіла Ненсі, майже з острахом подивившись на дівчинку.
— Це не вигадки. Насправді це — чудова гра, — із запалом наполягала Поліанна. — Відтоді ми завжди гралися в неї. І що складніше завдання, то цікавіша гра. Щоправда, іноді в неї буває дуже важко гратися... як-от коли тато відходить на небо і не лишається в житті нікого, крім Жіночої допомоги.
— Або коли тебе поселяють у затхлій маленькій та голій кімнатчині на горищі, — роздратовано докинула Ненсі.
Поліанна зітхнула.
— Це було складно лише на початку, — погодилася вона, — коли я почувалася дуже самотньою.