Це сповнювало нас, пам'ятаю, врочистою пихою; невдовзі по тому лопнула задня шина. Ніколи не забуду пустелі!
Я сиджу в своїй камері, дивлюся на стіну і бачу
Мехіко, пливучі садки Мехіко, гондоли на рудуватій воді, що виблискує віддзеркаленою блакиттю, гондоли, що пливуть майже нечутно, всі прикрашені свіжими квітами, корсо на каналах, а навколо садки, сповнені вічної весни,— Аркадія, тільки індіянська. В одному вузенькому човнику, що його краї ледве вистають над рудуватою, під веслами побриженою водою, пливе стара індіянка з немовлям, прив'язаним за плечима. Вона пропонує лагідним тихим голосом букетик орхідей. Я таких ще зроду не бачив. Вони складені з надзвичайним смаком, успадкованим від давніх поколінь..Ацтеки не визнавали свята без квітів. А ось якийсь метис продає пульке — мексіканську горілку, зроблену з соку агави; він набирає в келих каламутного питва й подає мені. Воно відгонить брагою, липкою задухою і солодкістю тропіків. А навколо в гондолах сидять індіяни, цілими родинами. Бо саме неділя (як і сьогодні), всі їдять і п'ють, усі задоволені. Ось пара закоханих, що недавно ще тільки спізналися. Вони сидять рівненько одне коло одного й тримаються за руки. Вони найняли повну гондолу музик — з гітарами, у величезних мексі-канських капелюхах. Темні, розбійницькі обличчя, а голоси солодкі, як мед. Це народне корсо, наполовину правдива краса, а наполовину несмак. І я вертаюсь думкою до пустелі: ось що роблять люди на землі! Молода дівчина лежить долілиць на носі гондоли, занурила руки в ліниву течію, мовчазна й щаслива, а тим часом десь поблизу вибухає гучний регіт. Та здебільшого вони, як я вже сказав, сидять-тихо, майже отупілі чи принаймні сонні. Я бачу обличчя гарні, наче з утраченого раю, чужі обличчя, останні рештки великого міста ацтеків. Воно було оточене озером і сполучене з суходолом тільки двома греблями, індіянська Венеція, як називали його іспанські літописці. Для індіян, що не знали колеса, вода була найліпшою дорогою, і озеро здавалося їм, мабуть, справжнім раєм. Кажуть, що подекуди його береги відривалися й плавали, як заквітчані острови. Індіяни, що понад усе люблять квіти, плели з очерету плоти, насипали на них землі й баговиння, садовили там навіть деревця й плавали собі по озері на тих квітучих острівцях. Згодом озеро замулилося, а далі й висохло, зосталася лише невелика калюжа, що на ній тепер святкові гондоли, в яких поєдналися краса й
несмак, нагадують ще про занепад дивовижного народу, а сучасне Мехіко, місто з поганими й гарними хмарочосами, стоїть достотно на болоті, видно, як його будівлі западають у землю, невпинно, по кілька сантиметрів щороку... Я бачу руду землю довкола, піраміди, загуслу лаву, мертву змію на дорозі, роздавлену машиною, стерв'ятників, що чекають на здобич, бачу буйні орхідеї, що обліпили телефонні дроти, і великі, схожі на гриби капелюхи мексіканців, їхні білі бавовняні сорочки й червонясті обличчя. Ярмарок у Мексіці! Він нагадує кольорові фільми. Такий самий мальовничий, а все ж насправді— бувають хвилини, коли людину нагло посідає страх. Смердить здохлою собакою. Діти сидять голими задками на купах покидьків, на гнилих овочах. На землі розкладено товар на продаж, я ще й нині його бачу: квасоля й горох, горіхи, якісь не відомі мені овочі, а поміж ними солодощі, обліплені роями мух, і риба, що починає тхнути на палючому сонці. Побіч тесля майструє дитячі труни, вони стоять цілими стосами, грубі й дешеві. А селянки, сидячи просто на бруці, продають горщики, якийсь натяк на давні індіянські взірці, але грубі й дешеві. Всюди безліч прекрасних квітів, проте запаху їхнього не чути: там, де не смердить жахливо м'ясом, що гниє на сонці, смердить клоакою, і треба добре владати собою, щоб не перенести своєї огиди на людей. То не якесь там приміщення, напаковане людом, а ярмарок під голим небом, місце те звуть, здається, Амекамеа, гарний ярмарок, не сумний, тільки моторошний. У тій тліні є щось демонічне, наче прокляття, яке все, що тільки може цвісти* й пахнути, обертає на сморід, на розпад і гнилизну. І людина вже не борониться: ніхто не відкидає вбік здохлої собаки, лиш часом стомлено віджене мух, перше ніж засунути до рота тортілью. До того ж усюди повно клишоногих і калік,— сонце й небесна блакить здаються чистим глумом. Я не можу позбутися дивного почуття: що сталося? . Проте нічого не сталося! Все дуже мальовниче, лагідне бурштинове світло великих платин, під ним обличчя чужих жінок, над ним облупане барокко іспанської церкви, позеленілий мідяний хрест і всюди орхідеї. А крізь зелене листя бананових пальм, що висить, як великі обтріпані корогви, я бачу вічні сніги Попокатепетля, Курної гори, що вже не куриться, дивовижне біле шатро. Від чого ж мені стає моторошно? Хоч би де ми спинилися набрати бензину я неодмінно побачу сліпого з простягненою рукою. На кавових плантаціях е така муха, що як укусить, то спершу набігає гнійний прищик. Його треба вичистити, та немає лікаря й немає грошей на лікаря. Далі личинки попадають у кров, а звідти в очі, й вони розпливаються, мов розбите яйце, в жовтаву масу. І люди, старі й малі, стоять осліплені з простягненою порожньою рукою. Один співає з катеринкою. А на дахах сидять грифи, великі смердючі птахи, що часом, коли їдеш відлюдними дорогами, цілими зграями здіймаються з якогось падла: з роздавленої змії, з гнилого віслюка чи з убитої людини, якої ще ніхто не знайшов. Тих птахів видно всюди; чорні й брид" кі, вони обсідають дахи навколо мальовничого ярмарку. Стерв'ятники, птахи Мексіки.
І все-таки там було гарно!
Чого я не лишився там?..
На щастя, мій прокурор (чи слідчий — я не розуміюсь на таких речах) — симпатична людина, скептик, що й собі самому не завше вірить. Між іншим, він єдиний такий чемний, що стукає, перше ніж зайти до камери.
— Ви, мабуть, знаєте, хто я такий,— усміхається він.
— Пан прокурор?
Я не розумію, чого він усміхається. Руки він тримає в кишенях піджака, сам якийсь наче збентежений. Моє перше враження таке, що цей чоловік хоче мені в чомусь признатися. Він довго приглядається до мене, наче заглиблений у якісь потаємні думки, що стосуються його самого. Мені навіть якусь хвилю здається, що він глухий. Він відверто роздивляється на йене —дорослі рідко так роблять, принаймні пристойність не дозволяє когось так довго вивчати,— і, похопившись, аж трохи червоніє.
— Ви курите? — питає він. Я кажу, що не курю, і він, шукаючи запальнички, аби прикурити цигарку, додає: — Я, власне, прийшов до вас цілком приватно. Тож не подумайте, що я хочу вас допитувати. Мені кортіло познайомитися з вами... Пауза.
Ви справді не курите? ~— питає він.
— Тільки сигари.
— Моя дружина передавала вам вїтання,= каже він, сідаючи на ліжко, як давній знайомий, і шукаючи очима попільнички — мені здається, все задля того, аби не дивитися на мене.— Звісно, якщо ви справді пан Штіл-лер!
— Моє прізвище Байт,— кажу я.
■— Я не хочу випереджати слідство,— каже він так, наче просить вибачення чи відчуває полегкість, і затягається цигаркою. Він, очевидно, не зразу знаходить, що в цій ситуації казати далі. І тільки по кількох хвилинах порожньої балачки, млявої через його неуважність,— про те, який тепер на вулицях панує гамір, особливо від моторолерів, про те, що віскі, і взагалі алкоголь, під час попереднього ув'язнення, "на жаль", суворо заборонені,— він раптом заявляє: — Сам я ніколи не бачив Штіллера. Принаймні свідомо не бачив. Раз нам випало розмовляти по телефону, як вам, мабуть, відомо,— то був виклик з Парижа, але не знаю, чи то були ви.
Нараз його тон змінюється — стає добродушний:
— То ви вбили свою дружину, містере Байте?
Я відчуваю, що він також мені не вірить. Він усміхається, та, коли ми мовчки ззираємося, усмішка гасне. Він питає, навіщо я вбив дружину.
— Бо кохав її,— кажу я.
— Хіба це причина?
— Бачите,— пояснюю я,— вона робила велику жертву тим, що жила зі мною. Всі мої знайомі так вважали, вже не кажучи про її знайомих. Сама вона, звісно, й словом не промовилась, як їй тяжко жити зі мною. Вона була дуже шляхетна людина, ви могли б запитати, кого хочете, дане прокуроре, всі так вважали. Такої шляхетної, казали всі, такої гарної людини, як моя дружина, ще світ не бачив. А ми ж бували майже тільки серед освіченого товариства. Врешті я й сам так гадав, я захоплювався нею, щоб ви знали. Мене вабила шляхетність. Оце й було її нещастя. Не можу вам навіть сказати, як часто мені та жінка пробачала. Ох, як часто!
— Що пробачала?
— Що я такий, як є.
Він часом докидає якесь запитання, наприклад:
— Ви часто сварилися?
— Ніколи не сварилися.
— Навіть перед убивством?
— Ані разу,— кажу я,— а то б не дійшло до вбивства. Ви, мабуть, не можете собі уявити мою небіжку, пане прокуроре. Кожне голосне слово було для неї чимось таким дивним, що я ніколи на нього не зважувався. Я ж вам кажу: вона була така шляхетна людина, що ніхто з наших знайомих ще такої не бачив. І з такою шляхетною жінкою бути одруженим — ви собі уявляєте, пане прокуроре? Я дев'ять років місця собі не знаходив через докори сумління. А як раз на тиждень не витримував тих докорів і, наприклад, шпурляв тарілкою об стіну, то здавався сам собі вбивцею перед своєю дружиною, атож, убивцею! Так тяжко було жити зі мною тій делікатній жінці.
— Гм,— гмукає він.
— Нема чого всміхатися,— кажу.— Мені потрібні були цілі роки, аби зрозуміти, що я її вбивця, й зробити з того відповідні висновки.
— Гм,— знову гмукає він.
— Я ні від чого не відпираюсь,— кажу я.— Але не сподівайтесь, що мене мучить сумління, пане прокуроре, я вже не маю його. Просто якось його зужив. Мене стільки мучило сумління, поки вона була жива. Так, для неї життя зі мною було жахливе, просто жахливе.
— І через те ви її... вбили? Я киваю головою.
— Розумію,— каже він.
— Такого ніхто не витримає. Не можна роками терпіти муки сумління, пане прокуроре, не знаючи, через що воно тебе мучитьі
І т. д.
Не знаю, чи він мене зрозумів.
Раз на тиждень, щоп'ятниці, нам дозволено купатися під душем, по десять хвилин, по десять в'язнів разом. Тільки тоді я й бачу своїх сусідів, ї то голих-голісінь-ких, серед пари й хлюпоту води, тож поговорити між собою майже не можна.