Та коли шофер поліційної машини спробував завести мотор, люди обступили її щільніше.
До пивщічки ввійшов прокурор. Він насилу пропхався крізь натовп мегендорфців— це видно було з його вбрання. Голова громади злякавсь. Як звичайний нормальний, чоловік, він не полюбляв людей цього фаху, та й загалом прокуророва поява в селі не віщувала нічого доброго.
— Пане голова,— сказав прокурор,— здається, ваші мегендорфці збираються чинити самосуд. Я не бачу іншої ради, як викликати підмогу. Тоді вони враз порозумнішають.
— Спробуймо ще поговорити з людьми,— запропонував Маттеї.
Прокурор підійшов до голови і, тицьнувши вказівним пальцем йому в груди, сердито застеріг:
— Коли ви не примусите їх слухатися, то начувайтесь!
А надворі вже били на сполох церковні дзвони. До мегендорфців звідусіль поспішали на допомогу люди. Примчала навіть пожежна машина і зупинилася навпроти поліції. Із натовпу почулися перші лайки — поодинокі пронизливі вигуки: "Гидотник! Паскуда!"
Поліцейські пильнували, чекаючи нападу юрби, що Дедалі більше вирувала, та вони були такі самі безпорадні, як і мегендорфці. їхня діяльність завжди обмежувалася тим, що вони дбали про лад, маючи до діла із звичайними, пересічними випадками; а тут сталося щось надзвичайне.
Та нараз натовп наче вгамувався, завмер. Із дверей "Оленя" БИЙШЛИ прокурор, голова громади та комісар і Стали на мурованому ґанку з залізним поруччям.
— Мегендорфці! — гукнув голова громади.— Я прошу вас вислухати пана прокурора Буркгарда.
Натовп вочевидь не реагував на його слова. Селяни та робітники й далі стояли нерухомо, як німе втілення погрози. Вони затялися розправитися з чоловіком, якого мали за вбивцю.
Останні промені призахідного сонця осяяли небо; немов бліді місяці, коливалися над майданом вуличні ліхтарі. Поліційні машини, як великі, темні звірі, стояли посеред людського припливу, вони знову й знову намагалися вибратися з нього, та, заревівши, мотори вмить безсило замовкали. Всі спроби були марні. Сьогодні злочин придавив важким почуттям безпорадності все — і темні будинки, і майдан, і натовп на ньому, наче вбивство отруїло весь світ. • ~
— Мегендорфці! — почав прокурор непевно й тихо, але чути було кожне слово.— Жахливий злочин тяжко вразив нас. Убито Грітлі Мозер... Ми не знаємо, хто злочинець...
Більше прокуророві не дали говорити.
— Віддайте його нам!
Угору звелися кулаки, почувся різкий посвист. Маттеї, мов заворожений, дивився на юрбу.
— Мерщій телефонуйте, Маттеї,— наказав прокурор.— Викликайте підмогу.
— Фон Гунтен — убивця! — крикнув довготелесий худорлявий селянин із засмаглим, давно не голеним обличчям.— Я бачив його в тій улоговині, більш ніхто туди не ходив.
Це був селянин, що працював у полі. Маттеї вийшов наперед.
— Люди! — гукнув він.— Я комісар Маттеї. Ми згодні видати вам крамаря.
З подиву натовп аж завмер.
— Чи ви з глузду з'їхали? — обурено прошипів прокурор.
— З давніх-давен,— вів далі Маттеї,— в нашій країні повелося так, що злочинці стають перед судом. Він карає їх, коли вони винні, й милує, коли вони не винні. А ви надумали самі вершити суд. Не будемо міркувати, чи маєте на це право, ви самі привласнили його.
Маттеї говорив зрозуміло, виразно. МегендорфШ пильно слухали, щоб не проґавити жодного слова. А ш°
мові Маттеї відчувалася повага до них, то вони й слухали його поважно.
' Одначе від вас,— сказав Маттеї далі,— я вимагаю —ого, чого вимагають од кожного суду: справедливості. Бо ми, звичайно, тільки тоді передамо вам крамаря, коли переконаємося, що ви прагнете справедливості. Авжеж, прагнемо! — почулося з юрби.
— А коли ви прагнете справедливого суду, то повинні дотримуватись однієї неодмінної умови. Ось вона: нізащо не допустити несправедливості. Цій умові ваш суд кояче мусить коритися.
— Згодні! — гукнув якийсь цегельник.
— Тож ви повинні ретельно перевірити, справедливо чи несправедливо звинувачуєте фон Гунтена в убивстві. Власне, як виникла ця підозра?
— Він уже колись сидів! — голосно зауважив якийсь селянин.
— Це, звісно, кидає тінь на фон Гунтена,— погодився Маттеї,— але не доводить, що він — убивця.
— Я бачив його там, в улоговині! — крикнув знову селянин із засмаглим, неголеним обличчям.
— А йдіть-но сюди, до нас,— звелів йому комісар. Селянин зволікав.
— Іди, Гайрі! — гукнули з натовпу.— Не бійся! Селянин нерішуче піднявся сходами. Голова громади
і прокурор відступили до сіней, тож на ґанку "Оленя" стояли тепер тільки Маттеї та селянин.
— Чого вам треба від мене? — спитав той.— Звати мене Бенц Гайрі.
Мегендорфці втупили в них очі. Поліцейські знову сховали свої гумові палиці й теж дивилися на ґанок, затамувавши подих. Сільські хлопчаки вилізли на драбину, Що стриміла з пожежної машини.
— Пане Бенц, ви кажете, що бачили в улоговині мандрівного крамаря фон Гунтена,— почав комісар.— Чи він був сам-один?
— Сам-один.
— А що ви робили, пане Бенц?
— Ми садовили картоплю всією родиною.
— Коли ви почали?
~— О десятій. Ми й обідали всі в полі.
— І ви нікого не бачили, крім мандрівного крамаря? Нікого, я можу заприсягтися.
— Казна-що плетеш, Бенц! — крикнув якийсь робіт, ник.— Я ж проходив о другій годині повз твоє поле.
Озвалося ще двоє робітників. Вони теж проїздили на велосипедах тією улоговиною десь о другій годині.
— А я їхав возом, щоб ти знав, дурню! — вигукнув якийсь селянин.— Ти, скнарюго, працюєш сам як віл і родину так до роботи силуєш, що всі вже погорбатіли. Повз тебе сто голих жінок пройде, а ти й не глянеш.
В юрбі засміялися.
— Отже, не тільки крамар проходив тією улоговиною,— підсумував Маттеї.— Тепер далі. Уздовж лісу йде дорога до міста. Чи сьогодні хтось проїздив нею?
— Гербер Фріц проїздив,— почулося з натовпу.
— Еге,— озвався незграбний парубок, що сидів на пожежній помпі.— Я проїздив кіньми.
— Коли саме?
— Десь о другій.
— Від тієї дороги в ліс веде стежка до місця злочину,— казав далі комісар.— Ви кого-небудь бачили там, пане Гербер?
— Ні,— промовив парубок.
— А може, в кущах стояла автомашина? Парубок розгубився.
— Здається, стояла,— непевно пробелькотів він.
— Ви переконані?
— Та щось там стояло.
— Може, спортивний червоний "мерседес"?
— Еге.
— Або сірий "фольксваген"?
— Може, й сірий.
— Ваші відповіді дуже непевні,— сказав Маттеї.
— Та я трохи закуняв був на возі,— признався парубок.— Така спека хоч кого зморить.
— Мушу принагідно зауважити вам,— суворо відказав Маттеї,— що візникам на дорозі спати заборонено.
— Та коні самі дороги пильнують!.. Усі засміялися.
— Тепер ви пересвідчилися,— звернувся Маттеї до юрби,— які труднощі постануть перед вами як перед суддями. Злочин стався не в безлюдному місці. За п'ятдесят метрів звідти працювала на полі ціла родина. Якби ці люди були уважніші, нещастя могло б і не статися. Та вони не звертали ні на що уваги, бо і в голову не покладали, буцім хтось може вчинити таке лиходійство.
Вони не завважили ні дівчинки, ні інших, хто проходив дорогою. Випадком помітили тільки крамаря, та й годі. Пан Гербер, що куняв на своєму возі, теж не може сказати нам чогось певного. Отака справа. Чи це все доводить крамареву провину? Спитайте самих себе. На його користь свідчить те, що він перший повідомив поліцію. Я не знаю, що ви чинитимете як судді, я тільки хочу пояснити вам; що чинила б поліція.
Комісар на мить урвав мову. Тепер він стояв знову сам перед мегендорфцями. Бенц непомітно гулькнув у натовп.
— Ми старанно перевірили б кожного непевного чоловіка, незважаючи на те, хто він такий,— розповідав далі комісар,— ми пішли б по всіх підозрілих слідах, ба навіть, при потребі, ми залучили б до цього поліцію інших країн. Тепер ви бачите різницю: у вас немає ніяких засобів з'ясувати правду, а ми послуговуємося для цього величезним апаратом. Тож вирішуйте далі самі.
Тиша. Мегендорфці замислилися.
— А ви справді віддасте нам крамаря? — спитав артільник.
— Слово честі, віддамо, якщо ви й далі наполягатимете на цьому.
Мегендорфці вагалися. Комісарові слова вочевидь вплинули на них. Прокурор нервував, не знаючи, чим усе кінчиться.
— Забирайте крамаря з собою! — крикнув якийсь селянин.
Юрба мовчки розступилася. Прокурор полегшено віді-тхнув і закурив свою "Брісарго".
— Ви діяли ризиковано, Маттеї,— сказав він.— Уявіть, що вам довелося б дотримати слова.
— Я знав, що до такого не дійде,— спокійно відказав комісар.
— Сподіваюся, ви не даєте необачно обіцянок, які потім довелося б виконувати,— мовив прокурор, запалив Ще раз пригаслу сигару, попрощався з головою громади і пішов до машини, яку вже не заступали люди.
Назад Маттеї поїхав не з прокурором, а сів у машину До крамаря. Поліцейські посунулися, даючи комісарові місце. У великій машині було задушно — і досі ніхто не зважувався опустити шибки. Селяни дали машинам дорогу, але не розходилися. Фон Гунтен причаївся за шофером, Маттеї сів поруч.
— Я не винен,— пошепки почав запевняти крамар.
— Авжеж,— підтакнув Маттеї.
— Ніхто мені не вірить,— шепотів фон Гунтен,— поліція теж не вірить.
Комісар похитав головою:
— Це вам тільки здається. Та крамар не заспокоювався:
— Ви мені теж не вірите, пане доктор.
Машини рушили. Поліцейські сиділи мовчки. Надворі вже зовсім споночіло, від вуличних ліхтарів лягали золоті відблиски на незрушні обличчя. Маттеї збагнув, що крамар викликає у всіх недовіру й підозру, і йому стало шкода бідолахи.
— Я вам вірю, фон Гунтен,— сказав Маттеї, відчувши, що він і сам не дуже впевнений у цьому.— Я знаю, ви не винні.
Назустріч бігли перші міські будівлі.
— Вас, фон Гунтен, іще поведуть до нашого начальника,— мовив комісар.— Ви наш головний свідок.
— Я розумію,— промурмотів крамар.— Ви теж мені не вірите.
— Дурниці кажете. Крамар затявся на своєму.
— Я знаю,— тихо, майже нечутно сказав він, дивлячись на червоні й зелені вогні реклами, що, наче примарні зірки, спалахували за вікнами машини, яка тепер спокійно мчала вперед.
Про ці події й доповіли мені' на Казарменій вулиці, коли я повернувся восьмигодинним швидким поїздом із Берна. Це вже втретє вбивали дитину в такий спосіб. Два роки тому вбили дівчинку в кантоні Швіц, а п'ять років тому — в кантоні Санкт-Галлен, обох так само зарізали бритвою. Убивців не знайшли і досі.
Я наказав привести крамаря. То був сорокавосьми-літній опецькуватий, але хирлявий чоловічок, завжди, мабуть, балакучий і зухвалий, а тепер до краю настраханий.