Тугіше запнувшись хусткою, вона тихо привіталася і хотіла вже пройти далі.
— Чи не небезпечне це місце для жінки без тилягів і зброї? — різко спитав командувач гарнізону й заступив Кенау дорогу. Він міцно тримав її за руку, як тримають шпигуна чи полоненого, і дивився на Штейнбаха та Пройса.
— Бачив хто-небудь з вас, як оця жінка сходила нагору?
Вони заперечливо похитали головою. Штейнбах щось похмуро пробурчав. Ріпперда оглянув її з голови до ніг.
— Ми не звикли до того, щоб жінки втручалися у військові справи, — кинув він сухо. — А як це ти опинилася тут на укріпленнях? Може, ти подаєш сигнали цією хусткою? — спитав він тихо й погрозливо.
Кенау згадала, що саме оцей чоловік з коротко підстриженим волоссям і квадратною бородою наказав повісити посланця Дірка де Фріса та передав Ассенделфта і Ван Схагена принцеві Оранському за те, що вони хотіли закликати до покори. Але їй не було страшно. Усмішка майнула на її обличчі.
— Ви помиляєтеся, підполковнику, — відказала вона. — Я не шпигунка і стою тут не для того, щоб подавати сигнали. Я вдова Наннінга Борста, і серед ваших ополченців мій брат і мій син — Пітер Хасселар та Ніколас Наннінгс.
Хватка Ріппердової руки ослабла.
І тоді втрутився Штейнбах:
— Шпигунка вона чи ні, — сказав він своєю грубою й ламаною голландською мовою, — нам зараз ніколи з'ясовувати, Ріппердо. Ми маємо йти на Круглу вежу.
Офіцер, про ім'я якого Кенау тільки догадувалася, швидко спустився з укріплення й подався до сторожових постів. Саме тоді далеко внизу, попід мурами, сурмачі з іспанського табору подали сигнал, їм відповіли в ар'єргарді. Ріпперда випустив руку жінки.
— Додому, голубонько, — сказав він нетерпеливо, наче Кенау надто довго його затримувала. — Полиш вали солдатам.
Вона кивнула з тією ж усмішкою, яку Ріпперда, мабуть, не дуже добре розумів, і пішла з укріплень. Позад неї глухо стукали об каміння й щебінь чоботи коменданта міста й німецького полковника.
Уже внизу, за високою обшивкою Круглої вежі, вона знов почула сигнал атаки іспанців. В цю мить солдатів на оборонних спорудах стояло більше, ніж будь-коли, і звуки сурм, що лунали звідусіль, сповіщали про серйозну небезпеку. Іспанці, видно, були вже зовсім близько. Кенау чула вигуки чужою мовою, що неначе перелітали через міський канал. Широко розкривши очі, вона ждала, що ж буде далі. Перше, що вона почула, була тріскотня гаркебузів. Стріляли гарлемці, і це означало, що ворог уже під валами та що йому так чи інакше вдалося переправитись через зовнішній канал. Коли після залпу Кенау знов розплющила очі, перший, кого вона побачила, був Штейнбах. Стоячи посередині Круглої вежі, він вимахував довгою шпагою, яку тримав у короткій важкій руці. Зненацька перед ним виринув шолом з червоним плюмажем. Це був іспанський офіцер-здоровило, який виліз на обшивку з мечем у зубах та з кавалерійським пістолем у руці. У Кенау аж перехопило дух. Вона хотіла закричати, попередити, та не могла й слова вимовити. Штейнбах, проте, вже побачив ворога. Він простромив шпагою його незахищену шию. Якусь мить іспанець хитався, неначе шукав ногами опору. Тоді Штейнбах підняв ногу, взуту в чобіт, і, вигукуючи своєю напівнімецькою мовою: "Ніхто тебе зюди не звайт!" — зіпхнув здоровила з вежі.
Штурм тривав понад дві години. Майже половина гарлемського гарнізону була на Круглій вежі, котру вороги, мабуть, вважали розбитою. Та вони не могли знати, що ще кілька годин тому виломи засипано.
Невпинно повзла людська змія з табору іспанців до міської брами; невпинно переправлялися іспанці на дошках і плотах через канал, сотнями водночас; сотні іспанців видиралися на больверки, проте всі ворожі атаки захлиналися. Сім маленьких гармат гарлемців випльовували шиплячі темні ядра просто в лави напасників. Кому вдавалося дістатись до краю Круглої вежі, того зустрічали пострілом з мушкета або ударом шпаги, як це зробив Штейнбах з отим офіцером-здоровилом.
Іспанці відійшли аж тоді, коли смеркло і небо заступили хмари пилюки й диму. Над мурами міста звисла тяжка, гнітюча тиша. Побоюючись пастки, оборонці не залишали своїх постів. Коли вже стемніло, вони зрозуміли, що перший приступ відбито.
Понад берегом зовнішнього каналу лежали вбиті й поранені іспанці. В останніх променях світла тьмяно поблискували кинуті шоломи, шаблі, гаркебузи та уламки тилягів.
VI
То було велике бойове випробування, і найближчої ж неділі, коли громада зійшлася в очищену для реформатів Велику церкву, пастор говорив про дітей Ізраїля в оточенні амалекітян і філістимлян та про їх чудесний порятунок од смерті й небезпек. Жінки голосили, сидячи на своїх лавочках; чоловіки, підвівшись під час молитви, були бліді й сповнені рішучості. Зі свого бічного місця Кенау глянула в неф церкви. Полковник Штейнбах стояв з перев'язаною рукою. Йому її прострелили. Переказували, що він посміявся з тієї рани і сказав: "Аби не серце!.."
Багато чоловіків у військовому одязі, але без зброї, багатьох з них уже поранено. Кенау глянула на лавку, де сиділи Пітер і Ніколас. У Ніколаса перев'язано голову — в нього влучив камінь. У Пітера на щоці темнів шрам —його зачепила куля. їй здалося, що хлопці нараз стали доросліші, суворіші й серйозніші, так само як усе в церкві видалося їй ще більш урочистим і величним.
За високими вузькими вікнами був зимовий день. Світло недільного ранку кольором мало відрізнялось од нашвидкуруч повапнених сірувато-білих стін церкви. Зимове сонце однаково світило обложеному місту та іспанцям, котрі чигали за мурами на здобич.
Думки Кенау відірвалися від проповіді. Вона думала про облогу, але її благоговіння перед новою службою в церкві від того не зменшилося. Навпаки, вона набагато краще, ніж досі, усвідомлювала, що саме коїться зараз. Тут була нова свобода Нідерландів — у середині цього міста з його брамами й больверками та в середині цієї церкви з її білою строгою простотою, де більше не лунали ні спів меси, ні срібні звуки дзвіночка, ні музика органа і де не курився більше ладан. Людина стояла тут перед Всевишнім в усій своїй простоті й у всьому своєму благородстві, як діти Ізраїля, котрих бог вів, набираючи вигляду вогненного стовпа вночі й стовпа диму вдень. Між богом і громадою більше не було священиків, епіскопів, прелатів, не було більше папи. Людина тут перебувала у руках свого творця, і якщо він схоче поразити руками нідерландців короля в Мадріді, який знехтував законні права і який замість королівської милості дає людству бога з хліба в золотій скриньці[4], то можна не боятися переваги ворога, його мортир і штурмових драбин, його мін і укріплень і з жменькою хоробрих чинити опір натискові багатьох тисяч. І хіба не послав Господь нідерландському війську нового проводиря, хіба не робив Оранський все, що міг, аби зберегти й захистити нову свободу? Тільки вчора прибув з острова Валхерену командир Ієронімус Церардс з трьома штандартами валлонців. Він сказав, що принц робить усе для визволення міста. І хіба не з волі Всевишнього іспанці й досі облягають місто з боку рівнини, залишаючи відкритим доступ з моря, і до міста безперервно прибувають не тільки солдати, а й судна з провіантом?
Проповідь закінчено. Підвівшись із своєї лавочки, що стоїть під катедрою, регент заспівав псалом. Усі підхопили, вставши з лавок. В очах Кенау сльози, сльози розчулення. Ці сльози не розм'якшували й не розслабляли. Ніби краплини гарячого металу, вони котилися в неї по щоках, просто з серця, що саме наче перетворилося на гарячий метал.
VII
Іспанці вже й не намагалися взяти місто штурмом. Вони копали шанці в напрямку до Круглої вежі. Чим завзятіше вони рили землю, щоб підкласти міни під вали міста, тим рішучіше зміцнювали гарлемці свої позиції. Тепер на всіх укріпленнях було вдосталь людей; раз у раз прибувала підмога: англійці й шотландці Балфура, які стали на службу до принца з ненависті до іспанців і з прихильності до нової віри.
У Гарлемі й слова не мовили, коли дізналися про страту зрадників — представників влади, яких Ріпперда заарештував і відправив до Оранського. їх скарали на горло за наказом принца. Недобитки — прихильники іспанців — сховалися в свої шпарки, мов ті блощиці від світла. Здавалося, зрадники вже не зможуть чинити свою чорну справу. Обложене місто жило тепер новою надією. Всі знали, що Оранський доручив капітанові Філіппу Конінку, який саме був з військом гезів у Сассенгеймі, нишком підійти до Гарлема й відігнати іспанців од міста. Багато гарлемських городян замість тривоги й відчаю тепер відчували безтурботну впевненість. Їм уже ввижалося, що укріплення іспанців розбито, їхній табір палає, польові шанці взято, по відступаючих відкрито вогонь, і все, віддане папі й королеві, розтоптали ноги гезів.
їхні мрії не збулися. Зрада ще жила.
Була середина січня, і різкий зимовий вітер свистів над гарлемськими укріпленнями. Раптом вартові на брамі здригнулися з несподіванки: щось важке перелетіло через мур. Розгорнувши суверток, вони побачили закривавлену людську голову. Вони повідомили про свою знахідку чергового капітана. Пойнятий жахом, він упізнав голову воєначальника, якому доручили визволити місто з боку Сассенгейма. У задубілі губи було втиснуто листа. Капітан наказав однести голову Філіппа Конінка до залу ополчення, де саме були Ріпперда, Пройс, Ван Віттенберг та інші. У гнітючій тиші Ріпперда мовчки вийняв листа. Тихо почав він читати. Іспанці вимагали здатися, писали, щоб гарлемці й не думали про підмогу, бо будь-який конвой принца вони затримуватимуть і з заколотниками чинитимуть те саме, що й з Філіппом Конінком.
Коли листа було прочитано, в залі знову запала тиша. Потім, стиснувши руки в кулаки, підвівся Ріпперда і незвично тремтячим голосом наказав:
— Привести на майдан полонених!
Один з фенрихів вийшов виконати наказ. Капітани ополчення мовчки дивилися на Ріпперду, який гасав по кімнаті, як розлючений тигр. Його вилиці взялися темним рум'янцем, під квадратною бородою тремтіли губи.
Невдовзі комендантові доповіли, що на майдані стоять двадцять полонених іспанців. Кивнувши своєму штабові, Ріпперда збіг сходами на майдан. Нещасні, що стояли там під охороною гарлемських ополченців, навіть не всі були іспанцями.