Втім, боюся, що коли я вже почав, треба продовжувати. Вбивство було скоєне у маленькій спальні. Тіло, чи те, що від нього лишилось, усе ще лежало на підлозі. Воно лежало на виду, але я чомусь не одразу його помітив. Натомість, я побачив те, що розбризкалось і вилилось із горла жертви: палітра кольорів різнилася від кольору жовчі до кольору трави. Рідина увібралась у пошарпаний килим і заляпала шпалери. На мить я уявив, що це полотно одержимого злим духом художника, який вирішив написати етюд у смарагдових тонах.
Минула ціла вічність, поки я подивився на тіло, розпатране, мов кролик на столі м‘ясника, і спробував осмислити побачене. Я зняв капелюха, і мій друг зробив те ж саме.
Він опустився на коліна і оглянув тіло, роздивляючись рани й надрізи. Тоді він узяв збільшувальне скло і підійшов до стіни, щоб оглянути засохлі бризки рідини.
– Ми це вже зробили, – сказав інспектор Лестрейд.
– Справді? – сказав мій друг. – І що ви тоді тут прочитали? Я впевнений, що це слово.
Лестрейд підійшов до мого друга і подивився на стіну. Трохи вище Лестрейдової голови на пожовклих шпалерах зеленою кров'ю великими літерами було написане слово.
– Rache – прочитав Лестрейд по буквах. – Очевидно, він хотів написати "Рейчел", але щось йому завадило. Отож, треба шукати жінку…
Мій друг нічого не сказав. Він підійшов до тіла і оглянув руки, одну за однією. Пальці були чистими.
– Я думаю, можна не сумніватися, що це слово писала не його королівська високість…
– З чого, в дідька, ви…
– Мій любий Лестрейде! Будь ласка, скажіть, що ви не думаєте, буцімто моя голова порожня. Тіло явно не належало людині: колір крові, кількість кінцівок, очі, розташування обличчя – усе це видає особу королівської крові. Я поки не можу сказати, до якої сім‘ї він належав, але ризикну висунути здогад, що це, можливо, перший… ні, другий наслідник трону… котрогось із німецьких князівств.
– Вражаюче. – Лестрейд трохи подумав. – Це Франц Драго, принц Богемський. Він прибув на Альбіон у якості гостя її величності королеви Вікторії. Приїхав розвіятися, змінити оточення...
– Тобто, заради театрів, повій і азартних ігор.
– Якщо вам завгодно, – сказав Лестрейд роздратовано. – Як би там не було, ви вказали нам напрям, де шукати цю Рейчел. Хоча я не сумніваюся, що ми все одно знайшли б її.
– Поза всяким сумнівом, – сказав мій друг.
Він продовжив огляд кімнати, кілька разів ущипливо зауваживши, що поліцейські затоптали сліди і пересунули речі, які могли б допомогти відтворити події минулого вечора.
Втім, його зацікавила невеличка брудна пляма, яку він знайшов за дверима.
Біля каміну він також знайшов щось схоже на попіл чи землю.
– Ви бачили це? – спитав він у Лестрейда.
– Поліцейські її величності, – відповів Лестрейд, – зазвичай не звикли хвилюватися через попіл в каміні. Попіл переважно там і знаходять. – Він стиха засміявся над жартом.
Мій друг узяв пучку попелу, розтер між пальцями і понюхав його. Нарешті, він зібрав залишки, всипав їх у скляну баночку, закрив її і поклав до кишені.
Він підвівся.
– Як щодо тіла?
Лестрейд відповів:
– По нього прийдуть люди з палацу.
Мій друг кивнув мені, і ми разом пішли до виходу. Він позіхнув.
– Інспекторе, ваш пошук міс Рейчел може не принести користі. Окрім усього іншого, Rache – німецьке слово. Означає помсту. Зазирніть у словник, є ще й кілька інших значень.
Ми спустилися сходами і вийшли на вулицю.
– Ви до сьогоднішнього дня не бачили осіб королівського роду, чи не так? – спитав він.
Я похитав головою.
– Що ж, таке видовище легко може позбавити духу того, хто до нього не звик. Любий мій друже, та ви ж тремтите!
– Вибачте, через хвилинку мені стане краще.
– Чи не хочете трохи прогулятись? – запропонував він, і я погодився, певний того, що як не прогуляюсь просто зараз, то почну кричати.
– Тоді підемо на захід, – сказав мій друг, вказуючи на темну башту Палацу. І ми пішли.
– Отож, – сказав мій друг через деякий час. – З коронованими особами Європи ви ніколи не зустрічались?
– Ні, – сказав я.
– Гадаю, я можу запевнити вас у тому, що скоро зустрінетесь, – сказав він мені. – І цього разу не з трупом. Дуже скоро.
– Дорогий друже, з чого ви робите такий...
Замість відповіді він показав чорну карету, що стояла ярдах у п'ятдесяти попереду. Чоловік у пальто і в чорному циліндрі мовчки чекав поруч із її відкритими дверцятами. На них був зображений золотий герб, знайомий на Альбіоні кожній дитині.
– Такі запрошення не відхиляють, – сказав мій друг. Він привітав лакея, припіднявши капелюха, і мені здалося, що він усміхався, залазячи у коробку карети і вмощуючись на м‘яких шкіряних сидіннях.
Коли під час поїздки до Палацу я спробував заговорити, він приклав пальця до губ. Потім він закрив очі і, здавалось, поринув у думки. В свою чергу, я спробував пригадати усе, що знав про королівську сім‘ю Німеччини, але, окрім того, що консорт королеви, принц Альберт – німець, я знав дуже мало.
Я витяг із кишені жменю монет: коричневих, сріблястих, чорних і мідно-зелених. Я вдивлявся у викарбуваний на кожній з них портрет нашої королеви і одночасно відчував патріотичну гордість і смертельний жах. Я нагадав собі, що колись був військовим і не знав страху. Я пам‘ятав, що колись це була чиста правда. На хвилину я згадав, як був вправним стрільцем, навіть, снайпером, як я любив думати, але тепер моя права рука трусилась, мов у пропасниці, монетки стрибали і дзенькали, і я відчував один тільки смуток.
3. Палац.
Доктор Генрі Джекіл радий оголосити про довгоочікуваний початок випуску відомого всьому світові "Порошка Джекіла" для широкого вжитку! Відтепер не тільки для обраних. Відкрийте заново своє друге "Я"! Для внутрішньої і зовнішньої Гармонії! НАДТО БАГАТО ЛЮДЕЙ, чоловіків і жінок, страждають від ДУШЕВНОГО ЗАПОРУ! "Порошок Джекіла" принесе негайне і недороге полегшення! (Доступний з ванільним і оригінальним ментоловим смаком).
Консорт королеви, принц Альберт, виявився повним чоловіком із залисинами і вражаючими, закрученими вгору вусами. Беззаперечно і поза всяким сумнівом, він був людиною. Він зустрів нас у коридорі, кивнув моєму другові й мені, не спитавши наших імен і не подавши руки.
– Королева дуже засмучена, – сказав він з акцентом. Душе. Зазмучена. – Франц був одним з її улюбленців. У неї багато племінників, але він так її смішив. Ви знайдете тих, хто зробив це з ним.
– Я зроблю все, що від мене залежить, – сказав мій друг.
– Я читав ваші монографії, – сказав принц Альберт. – Саме я запропонував звернутися до вас по консультацію. Сподіваюсь, я не помилився.
– Я теж, – сказав мій друг.
А тоді парадні двері відчинились і нас запросили до темної зали, де на нас чекала королева.
Її звали Вікторією, бо вона перемогла нас у бою сімсот років тому, її звали Глоріаною, тобто славетною, і ще її звали королевою, тому що будова людського рота не дозволяла вимовити її справжнє ім‘я. Вона була величезна, більша, ніж я вважав це можливим. Лежачи на підлозі, вона дивилася на нас згори вниз і не рухалась.
– Зссправу потрібно розсскрити, – долинули до нас із тіні її слова.
– Так, мадам, – сказав мій друг.
Її кінцівка, звиваючись, вказала на мене.
– Зсступіть уперед.
Я хотів зробити крок, але ноги відмовили мені.
На допомогу прийшов мій друг. Він узяв мене за лікоть і підвів до її величності.
– Не бійзсся. Будежш коризссним. Будежш товарижшем.
Ось що вона мені сказала. В її вельми приємному контральто чулося легке дзижчання. Її кінцівка розвернулась, витяглась і торкнулась мого плеча. На секунду, лише на секунду, мене прошив біль сильніший і глибший, ніж я будь-коли відчував, а тоді мене наповнило відчуття легкості. Я відчув, як м‘язи плеча розслабляються, і, вперше після Афганістану, біль покинув мене.
Тоді уперед ступив мій друг. Вікторія звернулася до нього, але слів я не чув; я подумав, чи не передає вона їх зі свого мозку прямо в його? Певно, це була та сама Королівська Рада, про яку я читав у хроніках. Він відповів уголос:
– Звісно, мадам. Я стверджую, що у тій кімнаті в Шордічі з вашим племінником було ще двоє людей. Сліди, хоч і затоптані, не залишають місця сумнівам.
А потім:
– Так, я розумію. Думаю, що так… Так…
Коли ми вийшли з палацу, він мовчав і не зронив у кебі ані слова аж до самої Бейкер-стріт.
Було вже темно. Скільки ж часу ми провели в палаці?
Кіптявий туман вився під ногами й над головою.
Після нашого повернення на Бейкер-стріт, у дзеркалі в себе в кімнаті я побачив, що бліда шкіра на плечі стала рожевою. Я сподівався, що це мені не привиділося в оманливому місячному сяйві.
4. Вистава
СКАРЖИТЕСЬ НА ПЕЧІНКУ?! РОЗЛИВАЄТЬСЯ ЖОВЧ?! ПРИСТУПИ НЕВРАСТЕНІЇ?! ТОНЗИЛІТ?! АРТРИТ?! Недугам немає кінця, але від усіх допоможе професійне КРОВОПУСКАННЯ. У наші відділення оберемками приходять ПОДЯКИ І РЕКОМЕНДАЦІЇ, з якими можна ознайомитися коли завгодно. Не довіряйте здоров‘я аматорам! Ми займаємося цією справою вже дуже давно. В. ЦЕПЕШ, ПРОФЕСІЙНІ КРОВОПУСКАННЯ (Увага! Наголос на перший склад – ЦЕ-пеш). Румунія, Париж, Лондон, Вітбі. Надія остання – КРОВОПУСКАННЯ!
Те, що мій друг виявився майстром перевтілень, не мало б мене дивувати, але таки здивувало. Наступні десять днів до нашого будинку на Бейкер-стріт ходила на диво різноманітна публіка: підстаркуватий китаєць, молодий гуляка, гладка руда жінка, колишня професія котрої ні в кого не могла викликати сумніву, поважний дідуган з розпухлою, враженою подагрою перев‘язаною ногою. Усі вони заходили до кімнати мого друга, а потім звідти виходив він сам, перевдягнувшись зі швидкістю, що зробила б честь театральному актору, який грає кілька ролей.
Він не розповідав, що робив у такі дні, а натомість відпочивав, дивився в нікуди, зрідка роблячи помітки, в яких я, чесно кажучи, не зміг розібратися, на будь-якому шматку паперу, що був під рукою. Здавалось, що думки повністю поглинули його, він зосереджувався настільки сильно, що я почав хвилюватися за його здоров‘я. А тоді, якось надвечір, він повернувся не в чужій личині, а у власному одязі, і з легкою посмішкою спитав, чи подобається мені театр.
– Як і всім, – відповів я йому.
– Тоді шукайте свій бінокль, – сказав він. – Ми їдемо на Друрі-лейн.
Я думав, що ми дивитимемось оперету чи щось подібне, але натомість ми опинились, напевне, у найгіршому на Друрі-лейн театрі, хоч і називався він "Королівським двором".