Я мушу категорично заявити, що це видається мені цілковитим нерозумінням самого сенсу теорії відносності.
Спробуємо вияснити це питання в кількох словах, але якомога зрозуміліше. Перспектива — це порядок і форма, яких прибирає реальність в очах спостерігача. Якщо змінюється місцепробування спостерігача, то змінюється і перспектива. Натомість, якщо замінити спостерігача, не міняючи самого місця спостереження, перспектива лишається ідентичною. Певна річ, за відсутності суб'єкта, який спостерігає, якому являється реальність, немає і перспективи. Чи не означає це, що вона суб'єктивна? Тут міститься двозначність, яка принаймні два століття заводила на манівці всю філософію, а з нею й поставу людини перед космосом. Щоб уникнути двозначності, досить зробити просте розрізнення.
Коли ми бачимо одну непорушну більярдову кулю, ми сприймаємо тільки такі її властивості, як колір та форму. Аж тут інша більярдова куля зударяється з першою. Вона відлітає із швидкістю, пропорційною ударові. Відтак ми помічаємо нову, досі приховувану властивість кулі — її пружність. Але нам можуть зауважити, що пружність не є властивістю першої кулі, оскільки вона виникає лише після зудару. Ми враз заперечимо, що це не так. Пружність є властивістю першої кулі, не менш ніж її колір та форма, але це реактивна властивість, або відповідь на дію іншого об'єкта. Так, те, що ми називаємо вдачею людини, є її манерою реагувати на зовнішні подразники — речі, особи, події.
Таким чином, заходячи у зіткнення з іншим об'єктом, який назвемо "свідомим суб'єктом", реальність відповідає, являючись йому. Видимість є об'єктивною властивістю реального, його відповіддю суб'єктові. До того ж ця відповідь може бути різною, залежно від позиції спостерігача; скажімо, залежно від місця, звідки він дивиться. Отже, ми бачимо, що перспектива, точка зору набуває об'єктивної вартості, [398] тимчасом як дотепер їх вважали деформаціями, які суб'єкт накидає реальності. Час і простір знову стають, усупереч кантіанській тезі, формами реального.
Якби серед безлічі точок зору існувала одна виняткова, найвідповідніша речам, усі інші довелося б визнати деформуючими або "чисто суб'єктивними". Так вважали Галілей і Ньютон, коли говорили про абсолютний простір, тобто про простір, що сприймається з якоїсь геть неконкретної точки зору. Ньютон називає абсолютний простір sensorium Dei, органом бачення Бога, так би мовити, божественною перспективою. Та варто нам осмислити дану ідею перспективи, що не сприймається з жодного визначеного і конкретного місця, як переконаємося в її суперечливій і абсурдній природі. Не існує абсолютного простору, оскільки не існує абсолютної перспективи. Для того щоб бути абсолютним, простір повинен перестати бути реальним — це заповнений речами простір! — і обернутись абстракцією.
Ейнштейнова теорія є прекрасним узасадненням гармонійної множинності всіх точок зору. Поширте цю ідею на моральне й естетичне і одержите новий спосіб відчування історії та життя.
Індивід, щоб здобути можливий максимум істини, не повинен буде, як йому століттями ставилося за обов'язок, змінювати свою спонтанну точку зору на іншу, взірцеву й нормативну, яку звичайно називали "бачення речей sub specie oeternitatis". Точка зору вічності є сліпа, вона нічого не бачить і не існує. Натомість індивід дбатиме про вірність одноособовому імперативу, який репрезентує його індивідуальність.
Те саме відбувається з народами. Ми вже не відкидаємо неєвропейські культури як варварські, а починаємо шанувати їх як стилі супротиву Космосові, рівнозначні нашому. Існує китайська перспектива, така ж виправдана, як перспектива західна. [399]
III
АНТИУТОПІЗМ, АБО АНТИРАЩОНАЛІЗМ
Та сама тенденція, що в своїй позитивній формі веде до перспективізму, в негативній формі означає непримиренність до утопізму.
Утопічна концепція створюється з "ніякого місця", а проте претендує на загальну вартісність. Світовідчуттю, характерному для теорії відносності, таке зневаження локалізації має видатися зухвальством. У космічному спектаклі немає глядача без свого певного місця. Хотіти щось бачити і відмовлятися бачити це з якогось певного місця є абсурдом. Ця дитинна непокора умовам, які нам накидає реальність, ця нездатність безжурно приймати долю, ця наївна віра в те, що вона залежить від наших забаганок, є рисами духу, що зараз конає, поступаючись місцем іншому, цілковито супротилежному.
Схильність до утопізму панувала в європейській ментальності протягом усієї новочасної епохи: в науці, моралі, релігії та мистецтві. Потрібна була неабияка противага, щоб специфічне європейцеві величезне прагнення опанувати реальність стало на перешкоді цілком імовірному гігантському краху західної цивілізації. Бо найнебезпечніше в утопізмі не те, що він намагається дати своє вирішення проблем, наукових чи політичних, а дещо гірше: те, що він приймає проблему, тобто реальність, не так, як вона постає на часі, a priori, він надає їй примхливої форми.
Якщо порівняти життя Заходу з життям азійських народів — індійців, китайців, нас відразу прикро вражає духова нестабільність європейця, уважаючи на глибоку врівноваженість східної душі. Ця врівноваженість показує, що принаймні в найважливіших життьових проблемах людина Сходу віднайшла досконаліші способи пристосування до реальності. Натомість європеєць легковажить елементарні фактори життя, змислює їх химерні тлумачення, які змушений періодично міняти на інші.
Утопістське збочення людського інтелекту починається в Греції і призводить скрізь до роз'ятрення раціоналізму. Чистий розум вибудовує взірцевий світ — фізичний космос і політичний космос, вірячи, що він [400] і є істинною реальністю, а відтак мусить витрутити дійсність. Така значна розбіжність між речами та чистими ідеями неминуче призводить до конфлікту. Але раціоналізм не сумнівається, що в ньому мусить скоритися реальне. Це переконання є характерним для раціоналістської вдачі.
Ясна річ, реальність має досить міцності, щоб встояти перед ударами ідей. Тож раціоналізм шукає ради: визнає, що на часі ідея не може реалізуватись, але вона доможеться цього в "нескінченному процесі" (Лейбніц, Кант). Утопізм прибирає форми ucronismo. Протягом двох з половиною останніх століть для залагодження цього конфлікту звичайно вдавались до нескінченного або принаймні до періодів невизначеної тривалості. У дарвінізмі формування нової відміни потребує кількох тисячоліть. Немовби час, спектральна плинність, простим своїм перебігом може стати причиною нічого і зробити ймовірним те, що на разі є незбагненним.
Наука, єдина втіха якої полягає в осягненні достовірного образу речей, не повинна живитися ілюзіями. Пригадую, який великий вплив справила на мене одна деталь. Багато років тому я читав лекцію фізіолога Лоеба про тропізми. За допомогою цього поняття він намагався відкрити і пояснити закон, який керує елементарними рухами інфузорій. Так чи інак, з певними поправками та додатками, це поняття служить для розуміння деяких феноменів. Але наприкінці своєї лекції він додає: "Настане час, коли те, що ми нині називаємо моральними вчинками людини, пояснюватиметься просто, як тропізми". Таке сміливе твердження мене дуже збентежило, бо відкрило мені очі на багато інших суджень новочасної науки, які, хоча й меншою мірою, повторюють ту саму помилку. Отож, думав я, одного такого поняття, як тропізм, ледь спроможного пояснити такі прості феномени, як стрибки інфузорій, може вистачити в туманному майбутньому для тлумачення такого таємничого складного явища, як етичні вчинки людини! Чи є в цьому сенс? Наука повинна вирішувати свої проблеми сьогодні, а не відкладати їх до грецьких календ. Якщо її нинішніх методів недостатньо для негайної розгадки загадок всесвіту, було б доцільно замінити їх іншими, дійовішими. Але перед сучасною наукою стоїть безліч проблем, які лишаються [401] неторканими через їхню несумісність з методами. Немов перші мусять коритися другим, а не навпаки! Наука переповнена укронізмами, грецькими календами.
Коли ми виступаємо з цього наукового святенництва, яке підкоряє ідольський культ заздалегідь установленим методам, і прилучаємось до Ейнштейнової думки, то відчуваємо немов повів свіжого ранкового вітерця. Позиція Ейнштейна цілковито відмінна від традиційної. Ми бачимо, як він з енергійністю молодого атлета підходить прямцем до проблем і буквально хапає їх за роги. Позірні вади та обмеження в науці у нього обертаються чеснотою і дійовою тактикою.
Тож розглянемо побіжно це питання.
Із спадщини Канта назавжди залишиться велике відкриття: досвід це не тільки багатство даних, одержаних через відчуття, а й продукт двох факторів. Чуттєві дані можуть бути зібрані, описані, зорганізовані в певну упорядковану систему. Цей порядок дає суб'єкт, він є a priori. Іншими словами, фізичний досвід є поєднанням спостереження і геометрії. Геометрія — це розграфлена чистим розумом сітка, а спостереження — робота відчуттів. Всяка описова наука фізичних феноменів містила, містить і міститиме ці два інгредієнти.
Ця ідентичність композиції, притаманна новочасній фізиці упродовж усієї своєї історії, не виключає, проте, найглибших внутрішніх змін. І справді, зв'язок, що зберігають між собою її два інгредієнти, дозволяє на дуже відмінні тлумачення. То котрий з них має коритися іншому? Чи спостереження має коритися вимогам геометрії, чи геометрія — спостереженню? Обрати перше чи друге означало б належність до котрогось із супротилежних типів інтелектуальної тенденції. В одній і тій самій фізиці існують дві супротилежні касти людей.
Відомо, що експеримент Майкельсона зробив справжній переверт у мисленні фізика, його загнано в глухий кут — між шпагою і стіною. Геометричний закон, що проголошує незмінну однорідність простору, хоч би які процеси в ньому відбувалися, заходить у гострий конфлікт із спостереженням, з фактом, з матерією. Одне з двох: або матерія кориться геометрії, або навпаки. [402]
У цій гострій дилемі ми виявляємо дві інтелектуальні вдачі і спостерігаємо їх реакцію. З одного й того ж питання Лоренц і Ейнштейн приймають протилежні рішення. Лоренц, бувши переконаним раціоналістом, вимушений визнати, що це матерія підкорюється і стискується.