На дахах сніг — льодистий, блискучий і важкий. Сніг на вулицях, ганках, сходах. Сніг на оголених гілках дерев, з яких звисають тоненькі нитки паморозі. З вузьких коминів дим піднімається просто вгору — безвітря.
Нараз тишу порушують звуки. З боку Нової греблі з'являються чотири штандарти війська принца під командуванням Якоба Штейнбаха — німецькі найманці з маленькими мортирами, бронзові дула яких глухо стукають об мерзлу землю. На ганках будинків стоять жінки й дівчата; наймолодші зачудовано й розгублено дивляться на закутих у метал найманців; жінки пригортають до себе дітей, а найменшеньких, коли наближаються солдати, беруть на руки. В очах у них острах. Чоловіки стоять нерухомо, задумливо ховаючи руки під фуфайки. Тільки хлопчаки метушаться. Залишивши свої снігові фортеці, вони щодуху біжать за німцями, які прибули захищати місто. Над змиленими кіньми звисає тепла хмарка пари, білим вінком стоїть над їхніми головами. Військо — піхота й кіннота — стає на свої квартири. Полковник Якоб Штейнбах подається до Ріпперди. І в залі ополчення засідає військова рада.
Ополченці щодня вправляються, і Пітер Хасселар та Ніколас Наннінгс майже не бувають удома. Кенау розуміє, що так треба, але їй важко звикнути до думки, що все це лише вступ до облоги, офір і крові.
Коли Кенау дивиться у вікно на сніг, що вкрив геть усе товстим шаром, — у полудневій тиші звуки курантів витанцьовують, неначе відважні срібні вершнички, — їй здається, що нічого не змінилося. Булочник сурмить у ріжок, десь на вулиці катеринщик крутить свою катеринку, стара Агата з богадільні сестер-жалібниць уже цілісіньку годину цвенькає з глухим дзвонарем, котрий однаково нічого не тямить і слухає її лише з огляду на те, що невдовзі вона дасть йому жменю квасолі. Нічого не змінилося? Вечорами до укріплень їдуть вози з очеретом і мішками з піском. А коли пройти вздовж валу, видно, як, починаючи від брами Святого Яна аж до Стрілецької брами на південному заході, роблять своє діло ополченці. З боку Спарндама місто укріпили особливо старанно. На форті Рюстенбург, де зроду не бачили солдата, майорить прапор гезів, і в сонячні дні видно, як виблискують вістря списів. А коли віє південно-східний вітер, здаля долинає барабанний дроб.
Багато що змінилося. З дозволу Ріпперди прихильники принца вільно правлять службу у Великій церкві. Статуї святих розбито, вівтаря немає. А оце поспішають перефарбувати стіни: церква має бути строгою та білою, бо слово боже слід виголошувати в простоті.
Багато що змінилося. У день Сінтеркласа[3] з Амстердама повернулися юнкер Ван Схаген і пансіонарій Ван Ассенделфт. Вони попросили дозволити їм переговорити з Ріппердою та членами магістрату.
Ріпперда відмовився їх прийняти.
— Я знаю, що робити із зрадниками, — сказав він. — Я не хочу слухати про каверзи, які вони замишляють укупі з Альбою.
І він відрядив до них лейтенанта й кількох рядових, а ті й заарештували цих двох королівських посіпак. Того ж дня їх приставили в Делфт, де влаштував свою квартиру Оранський, — хай там ухвалять їм вирок. І навіть жебрака-посильного, котрий за один таляр приніс з Амстердама від бургомістра Дірка де Фріса листа, в якому старий знову заклинав гарлемців укласти мир з іспанцями та підкоритися, повісили люди Ріпперди. Труп і досі теліпається на шибениці, поставленій на укріпленнях…
Багато що змінилося, і одна подія йшла на зміну іншій, іспанці наближаються до Гарлема; Мартен Пройс з трьома сотнями піхотинців зайняв спарндамські укріплення, але всі знають, що він зможе стримати переважаючі сили дона Фредеріка щонайбільше кілька днів, бо іспанці схопили селян, які заходилися руйнувати греблю між Спарндамом і Спарнвауде, і заклали вже зроблений пролом…
А тим часом сонце стоїть у голубому зимовому небі, наче білий тьмяний світильник, і мирно піднімається вгору дим, і діти граються і їздять на гринджолятах по рівненькій, мов дзеркало, кризі ковзанки, і ніщо наче не віщує злигоднів Гарлему.
Одинадцятого грудня від імені принца до міста прибув Марнікс ван Сент-Алдегонде. Він змінив міське самоврядування. Обрано новий магістрат з ротмістрів ополчення. Вони триматимуться стійко і не пристануть на капітуляцію й поготів. Кенау бачила, як вели до в'язниці колишніх членів муніципалітету, які доводили, що краще підкоритися, аніж поривати з королем…
Їй страшно… Невже все це конче потрібно — знищення папських статуй, зміна магістрату, арешт прихильників замирення? Пітер і Ніколас раз у раз розтлумачують їй, що не можна захищати місто, поки не викрито зрадників і немає єдиної волі, яка все собі підкоряє. Але неспокій не залишає Кенау. Вночі їй привиділося страшне: на неї бурею налітають закривавлені люди з криваво-червоним прапором, з церкви шугає полум'я, іскри летять на солом'яні покрівлі, Гарлем палає, звідусіль зриваються потоки води, пливуть спотворені трупи, вода темніє від крові, на дзвіниці б'ють на сполох, б'ють, б'ють, — і вона прокидається, мокра від поту, у моторошній тиші ночі, а в голові все ще відлунюють церковні дзвони, і вона швиденько запалює світло, щоб не закричати, щоб Пітер і Ніколас не помітили, як вона тремтить, пойнята страхом… Війна!
Удень, на кухні, вона, бліда й зажурена, уникає розмов з дівчиною-молочницею, котра, як завжди, цокоче, не вмовкаючи. Щоправда, вона розповідає про іспанців і про все, що коїться в місті, але від цього анітрохи не зблідли її повні, округлі щоки і жодна іскорка не згасла в її очах. Пораючись по хазяйству, Кенау злегка похитує головою. І як ото люди можуть бути такі спокійні?.. Кенау здається, наче її голова зараз літає в якійсь химерній порожнечі, і часом їй відбирає мову — так тривожно б'ється серце. І коли якось уранці Пітер Хасселар несподівано прийшов додому — погода перемінилася, і над землею стелеться гнилий туман — і сказав, що Спарндам впав та що ворог почав копати перші шанці під мурами Гарлема, їй здалося, що вона вмирає… Голос юного фенриха серйозніший, ніж досі, наче він уперше усвідомлює, що сутичка почнеться незабаром. І, похмурий та стурбований, він навіть не помічає, як Кенау виймає з мішечка для ключів флакончик з нюхальною сіллю і, полотніючи, сідає під високий камін.
III
Кожен тепер знає: іспанці під міськими мурами. Хоч як це дивно, вони стали табором не в лісі Хоут, поблизу Гарлема, де укріплення слабкі.
Підійшовши просто з боку Амстердама, вони зупинилися на рівному полі біля будинку Тер Клев, який юнкерам ван Бредероде довелося звільнити для дона Фредеріка, і поблизу будинку прокажених. Звідти долинають пісні німецьких найманців дона Фредеріка, брутальні в брутальних пельках, тим більш брутальні, що наближаються різдвяні свята:
Христос воскрес, Христос воскрес,
Нам благо явиться з небес:
Похід наш — Гарлему на згубу, —
Там загуляєм на всю губу,
Господи, помилуй.
Над землею повзе туман; тріумфуючий, напівприглушений спів чути з темряви, в якій лише вгадується невидимий ворог. Звідти долинають глухі удари молотів, скрегіт заступів об тверду землю, гуркіт підкочуваних гармат, стукіт кінських підків, ляскання віжок і нукання їздових. І усі ці хаотичні грізні звуки — грізні тому, що не видно, звідки вони, — покриває спів оплачених Іспанією найманців, що чигають на свою здобич:
Похід наш — Гарлему на згубу,—
Там загуляєм на всю губу,
Господи, помилуй.
На міських валах стоять гарлемці — біля Хрестової брами, біля брами Святого Яна, позад Круглої вежі. Вони стоять і прислухаються: там, поруч, — ненависний ворог.
Серед них Кенау.
Довгі дні залишалася вона вдома. З вікна і з порога свого житла вона прислухалася до чуток, страхів, напруження міста. Вона бачила, як мчали вершники в напрямку Хеймстеде, як вирушали загони ополчення, чула, як грали вранці зорю і як глухо били барабани під час зміни вартових. Кенау сподівалася, що Пітер і Ніколас знову прибіжать і розкажуть їй, що до чого. Та відколи Кенау дізналася, що іспанці під мурами міста, вона більше не може зносити своєї вимушеної пасивності.
Коли Кенау прийшла до брами Святого Яна й почула гомін ворога, в неї з остраху затрусилися ноги. Гнана страхом, вона бігла мимо укріплень, мостів, мимо вартових, що часом стояли втрьох чи вчотирьох із сигналістами й фенрихом. Вона поминула Пітера Хасселара, який саме розмовляв з капітаном Ван Віттенбергом. Кенау прикусила губу, щоб не заплакати. її брат і її син!.. Хлопчаки в тилягах, з пістолями й шаблями… А завтра? Кенау несила думати про те, що буде завтра.
Спотикаючись у грязюці укріплень, де сотні важких чобіт перемісили землю й сніг на брунатну твань, Кенау нараз уявила себе молодицею, матір'ю хлопчика, який тількитільки почав ходити. Люди кепкували з неї, що їй, як вони казали, закортіло родити дітей ще коли її рідна мати не облишила того діла. Та й справді — її брат Пітер був лише трохи старший за Ніколаса; він уже ходив і вмів розмовляти, а Ніколас ще лежав у своїй великій дерев'яній колисці, проте він був не набагато більшенький від немовляти. Як часто обидва хлопчики були в неї і вона дивилася в сад, де вони копирсалися дерев'яними лопаточками в піску й насипали формочки, і як малята однаково боялися чорного шолудивого собаки, що його придбав її чоловік того року, коли в містах з'явилося безліч бродячого люду… Кенау спинилася, згадавши давно минулі літа, маленький сад з похилою грушею, тичини для рослин уздовж сліпої стіни сусіднього будинку, маленьку латочку землі, сонце, що ненадовго заглядало опівдні в цей куточок двох безневинних, захоплених грою дітей…
А тепер вони на укріпленнях, юні ополченці, сповнені ненависті й завзяття, що притаманне лише недосвідченим юнакам і повертається вже до літніх людей, котрі, як оце Ріпперда, Ланселот ван Бредероде, Герріт Стойвер, беруться до зброї, щоб воювати не на життя, а на смерть. Життя і смерть, думала Кенау, життя і смерть… У хмурному тумані зими, сповненому глухими химерними звуками, никала вже смерть, чигаючи на Пітера Хасселара, Ніколаса, на всіх отих солдатів, беззахисних жінок і дітей у Гарлемі. Зненацька у неї знову запаморочилася голова; Кенау здалося, що все це страшний сон, кошмар.
Тяжко зітхнувши, вона швидко подалася далі, дорікаючи собі за те, що надто швидко піддалася страхові.