* Руперт кивнув головою.
— Мабуть, що так,— погодився нібито знехотя.
І я зрозумів, що добре розрахований удар Лілл а таки досяг мети.
Та за всім цим ховалося ще щось, чого я так і не дізнався. Трохи ближче познайомившись з їхньою сім'єю, я почав підозрювати, що між Ліллом та матір'ю Руперта колись щось було і що в Руперта тепер пробивалася назовні чи то давня дитяча неприязнь (недарма ж він завжди так рішуче відкидав Ліллові намагання бути йому "другим батьком"), чи то якась довго тамована незгода в чомусь важливому, що тільки тепер знайшла свій вихід. Але що воно було, я так і не дізнався, бо Руперт ніколи не хотів про це говорити.
Так чи інакше, а Лілл мав усі козирі, бо його рука сягала . скрізь.
Навіть коли ми пішли до Фредді, щоб позпайомитися "з хлопцями з міністерствам й 'поговорити відносно нафти, то й там зіткнулися з одним вірних помічників Лілла.
і
Розділ дев'ятий
Фредді жив у модерному бетонованому особняку, спорудженому славнозвісним австрійсько-американським архітектором. Як і в його конторі, в будинку не було нічого зайвого: у просторих кімнатах з подвійними вікнами й великими, мов галявини, килимами стояли лише найнеобхідніші меблі, вишукано прості й зручні. Фредді любив новочасне життя й добре знався на ньому. І'хоч мої враження від Фредді та його дружини Пеггі не дуже глибокі, проте зі слів самої Пеггі я дізнався, що досить точні.
П'ятнадцять років тому Фредді одружився з милою добропорядною дівчиною з аристократичної родини й жив з нею щасливо аж до останнього часу. Вона була бліда сухорлява блондинка й завжди видавалася Фредді дуже привабливою. Він завжди милувався й пишався нею, аж поки не так давно збагнув, що в їхнє життя втрутилося щось стороннє. Проживши з дружиною в любові й злагоді п'ятнадцять років, він підсвідомо відчував, що Пеггі завела якийсь роман і хоч це, мабуть, щось скороминуще й неглибоке, проте реальний факт.
Він не ставив під сумнів свої суто чоловічі достоїнства, бо знав, що не в цьому річ, хоча й було цілком ясно, що дружина знайшла з кимось іншим те, чого, як видно, не міг дати їй він сам, хай би навіть вони прожили разом і двадцять років. А згодом випадково побачив і того чоловіка, якого вважав за свого суперника. Якось йому довелося о незвичній годині проїжджати по Джермін-стріт, і* раптом Джексон, його шофер, постукавши в скляну переділку машини, сказав:
— Он іде місіс Ройс, сер. Зупинитися? •
Фредді лише мигцем побачив супутника Пеггі, але встиг помітити й вираз обличчя дружини. І саме воно вразило його куди дужче, ніж отой чоловік. Обличчя Пеггі було радісно збуджене, сповнене жіночої спокуси й любовного поклику, знадливе й покірливе,— він сам ніколи не бачив його таким, чи принаймні давно вже не бачив.
— Ні, ні,— квапливо відповів він шоферові.^— Не турбуйтеся. Вона зайнята.
Вони поїхали далі в потоці вуличного руху, і Фредді, перед очима якого все ще стояло збуджене обличчя дружини, так і не роздивився її супутника.
Увечері, коли вони одягалися до обіду, він сказав Пеггі, що бачив її на Джермін-стріт.
— Он як? А з ким я була? — озвалася вона.
— З якимсь чоловіком.
Він саме застібав їй на спині сукню. Пеггі обернулась, подивилася на нього своїми глибокими правдивими очима й промовила:
— А, то це мій коханець.
Вона завжди була правдива, але правда, сказана жартома, часом не менш прикра, ніж брехня.
— Чи не надто він гладкий для такої ролі? — зауважив Фредді.
На цьому розмова й скінчилась, але тепер він уже знав напевне те, про що раніше тільки підсвідомо здогадувався, і хоч йому неважко було б з'ясувати, хто той чоловік, робити цього не хотів. Якби дізнався, довелося б вживати якихось рішучих заходів, а розривати шлюб після п'ятнадцяти років щасливого подружнього життя йому зовсім не хотілося. Отож він ні про що не розпитував Пеггі, не дошукувався правди, але тепер майже щоразу відчував, коли вона віддавала данину коханню десь поза домом.
Щодо Пеггі, то вона не була певна, чи він щось знає. В усякому разі, перший час поводилася так, ніби й гадки не мала, що він може здогадуватись. Твердо постановила собі нічого не давати взнаки. Не вносила в їхнє життя ані сліду своїх таємних пригод, не ходила на побачення в незвичний час, намагалася зайвий раз не обманювати. Запитуючи себе, чи менше вона тепер любить Фредді й чи менше цінує його (а вона його таки дуже любила й цінувала), мусила визнати, що її ставлення до нього анітрохи не змінилося.
Чому ж тоді вона завела роман на стороні?
Чи була то просто жага пригод, властива нашому часу? Чи викликане буденністю подружнього життя бажання чогось нового, незвіданого: літа ін бо минають, то чом би не дозволити собі одну-дві невеличкі пригоди, перше ніж постарієш і станеш нікому не потрібна як жінка? Чи, може, їй бракувало якоїсь іГерчинки, що її не знаходила в стосунках з чоловіком, часом надто неуважним, заглибленим у свої справи, а то й надто впевненим у собі? Вона й сама не знала. її мучили докори сумління, але вона легко тамувала їх. Вона не була піддатлива чи зрадлива й відчувала. Що не в цьому річ: просто 8 отим чужим могла робити те, на що ніколи не зважилася б з> власним чоловіком. Віддаватися любощам серед дня була для Фредді нечувана, навіть неможлива річ, а з тим, другим, якого й подумки не навивала своїм коханцем, вона могла лягати в ліжко хоч би й о десятій годині раЬку й навіть не стереглася завагіт-. ніти, як це завжди було з Фредді, незважаючи на страх прижити дитину поза домом. Спочатку вона думала, що Фредді ні про що не Здогадується, але згодом переконалася, що її надійна система конспірації десь дала тріщину. Вона й гадки не мала, де саме схибила, але Фредді явно знав щооь істотніше, ніж могла йому відкрити ота випадкова зустріч на вулиці.
— Отже, для нього це вже не таємниця,— з філософським спокоєм сказала собі Пеггі.— Ну що ж, нічого тепер не вдієш, чи не так?
їй дуже хотілося довідатись, що саме він знає, але й без того вона мала напохваті скільки завгодно пояснень, а якщо вони не допоможуть — тисячу.видравдань чи навіть і зустрічних звинувачень, щоб примусити боронитися його самого.
Отак вони й жили, дотримуючись тонкого взаємного нейтралітету. Не сварилися, нічого не пояснювали одне одному, але їхнє подружнє життя'дедалі втрачало зміст, і вони навчилися задовольнятись тільки його видимістю. Стосунки між ними стали такі ж поверхові, як і слова, що їх вони казали одне одному. Вони, як і раніш, виявляли ніжність, навіть щось наче любов, але та ніжність походила тепер лише від бажання зберегти звичний плин життя, прожити день до вечора, не заглядаючи далі. Обоє розуміли: якщо вони порушать цей повсякденний розмірений уклад, все полетить у безодню.
І все ж Фредді було приємно повертатися додому, приймати ванну і слухати, як дружина незворушним, суто англійським тоном повчає його не пити більше одного коктейлю до приходу гостей. Звичайно він брав склянку з собою в ванну й чверть години лежав там, розслабившись, потягуючи холодний мартіні з горілкою і відчуваючи, як його залишають денні турботи й напруження. Все Аоно неначе змивалося з нього разом з брудом. IjHj? аж очам своїм не вірив, скільки того бруду набиралося tía ньому за день у чисто виливаному кабінеті.
~~ Мабуть, я дуже пітнію,— казав він ПеггЬ
— Забагато споживаєш цукру,— відказувала вона. Він витирався, надягав чисту білизну — то була одна
з найбільших утіх його життя,— свіжу сорочку, костюм і черевики, які зашнуровував на ньому камердинер Пітер, родом із Вест-Індії, а сам тим часом допивав коктейль. Потім ішов до кухні подивитися, що там готують до прийому гостей — урочистого чи у вузькому колі. Там його радісно вітав собака, іноді чекали листи від дітей з пансіону, Пеггі розказувала про їхні новини або ж про якийсь світський скандал (обоє це полюбляли), а потім він переглядав вечірню газету, аж поки чувся дввінок і одна з покоївок ішла відчиняти двері першим гостям.
— З Рупертом ти знайдеш спільну мову,— сказав він Пеггі. Вона підбивала на дивані подушки перед тим, як сісти; була ще в золочених пантофельках, що їх скидала лиш в останню мить і взувала ненависні туфлі.— А загалом він великий дивак.
— Я завжди вважала його одним в найсимпатичніших Ройсів,— озвалася вона.
Хіба не всі ми симпатичні?
— Я рада, що він тобі так подобається,— мовила Пеггі, відпивши трохи коктейлю з його склянки.— Це в тесе щось цо£е — прихильно ставитись до інших Ройсів. Руперт і Джек для тебе добра знахідка.
— Зроби собі сама,—сказав він, забираючи у неї свій коктейль.
— Це ти п'єш уже третій сьогодні От я й допомагаю тобі, щоб менше вливав у себе цукру.
Не третій, а другий. Я ж цілими днями й краплі до рота не беру, а після роботи це добра розрядка. Нині модно гбворити про запрацьованих адміністраторів. Це добра рекламна вигадка, але часом таке можна сказати й про мене. А Руперт, здається, таки стане мені в добрій пригоді,— провадив далі.— Можливо, він ще й покаже себе як найкращий у нашій родині. Інші, включаючи й моїх дурноверхих братів, усі скроєні наче на замовлення фірми "Ройс", але насправді не мають хисту до нашого діла, Пег. Жоден. А цей, здається, має. Джек теж хлопець путящий, але не ставиться до справи серйозно.
— Але ні той, ні другий не ділки старого гарту,— зауважила Пеггі.
Фредді зітхнув і поклав ногу на ногу.
— Я завжди кажу, і це таки правда: таких ділків, як були колись у Сіті, більше не лишилося, принаймні у впдцих сферах. Дні людей типу старого Рендолфа минули. Тепер у Сіті повно старих незд&р, так само як і в уряді. Нам потрібні не вони, а такі, як мій кузен Руперт і отой морячок Джек. Диваки і вперткЬхи, по-своєму честолюбні, що живуть сьогоднішнім днем.1 Коли мене питають, що таке добрий працівник на своєму місці, я завжди відповідаю одне: це тямуща сучасна людина. Мені начхати на те, що він напочатку не обізнаний з ділом,— не в цьому суть. Головне — що він собою являє. Врятувати нас від хаосу може тільки сильна особа. Нам потрібна людина заповзятлива, наполеглива, така, що не відступиться від свого, що вміє бачити в перспективі не тільки гроші й комерції?) задля комерції.
— Одне слово, така, як ти, любий.
— Ні. Мене надто поглинула гонитва за грішми.