— Тобі ж бо легко все те розплутати. А я буду твоїм помічником.
Калле опинився в скруті. Не міг же він зрадити себе й признатися Андерсові, що легко дає собі раду тільки з уявними вбивцями, а справжні були йому відразні. Він плентався так повільно, що Андерсові вривався терпець. [191]
— Швидше-бо! — квапив він. — У таких справах дорога кожна секунда. Наче ти сам не знаєш!
— Мабуть, нехай краще поліція сама дошукується, — мовив Калле, щоб якось пояснити свою нехіть.
— І це ти кажеш таке! — обурився Андерс. — Наче не знаєш, що вона може все заплутати, сам не раз казав! Не будь дурний, ходи швидше!
Він схопив знаменитого детектива за руку й потяг за собою, хоч той аж ніяк не хотів іти.
Так вони нарешті досягли того місця, куди поліція нікого не пускала.
— Слухай, — похопився Андерс, — ми ж зовсім забули!
— Що забули?
— Адже Мумрика оточено! Якщо Червоні Троянди захочуть його взяти, то їм доведеться пробиватись крізь кордон поліції.
Калле задумливо кивнув головою. Мумрикові не одне довелось пережити, але це вперше його охороняла ПОЛІЦІЯ.
Серед патрульних був поліцай Б'єрк, і Андерс кинувся просто до нього. Він притяг із собою Калле й поставив його перед Б'єрком, достеменно як пес, що приніс своєму господареві загадану річ і чекає, аби його похвалили.
— Дядьку Б'єрку, ось Калле, — сказав Андерс, сповнений надії.
— Бачу, — відповів дядько Б'єрк. — А що він хоче?
— Пустіть його, нехай він піде й пошукає, — мовив Андерс. — Огляне місце злочину...
Та дядько Б'єрк похитав головою. Він був поважний, аж суворий. [192]
— Ідіть краще додому, хлопці, — сказав він. — Ідіть і скажіть спасибі, що ви ще такі малі й нічого не розумієте.
Калле почервонів. Він розумів усе дуже добре. Розумів чудово, що тут не місце знаменитому детективові Блюмквісту з мужнім обличчям і гучними словами. Але як це втовкмачити Андерсові?
— Завше те саме! — гірко сказав Андерс, коли вони рушили назад до міста. — Навіть якби ти розплутав усі вбивства, відколи Каїн замордував Авеля, то однаково поліція хоч плач, а не визнає, що приватний детектив чогось вартий.
Калле почувався ніяково. Щось таке він сам казав, і то не раз. Йому страх як хотілося, щоб Андерс змінив тему. Однак той вів далі:
— Звісно, рано чи пізно вони звернуться до тебе. Але ти обіцяй мені, що не візьмешся до цієї справи, поки вони не стануть перед тобою навколішки.
Калле охоче пообіцяв.
На кожному кроці їм зустрічалися купки принишклих людей. Люди дивилися в кущі, де слідчі пробували відгадати драму, що коштувала людського життя. Нині в Преріях було навдивовижу тихо. Калле відчував на серці якийсь тягар. Навіть на Андерса подіяв нарешті гнітючий настрій. Може, дядько Б'єрк правду казав? Може, це таки не для Калле завдання, хоч який він спритний детектив?
Хлопці сумно пленталися назад до міста.
Сікстен, Бенка і Йонте також поверталися додому. Сьогодні вони дозволили собі перерву у воєнних діях, як і сподівався Андерс, і чудово бавили час, гойдаючись на каруселі та стріляючи в тирі. Але годину тому туди докотилася жахлива звістка, і [193] парк швидко спорожнів. Сікстен, Бенка і Йонте разом з усіма помчали в Прерії — тільки на те, аби переконатися, що вони з таким самим успіхом могли податись додому. Якраз коли вони дійшли такого висновку, то побачили Андерса й Калле.
Нині Червоні й Білі Троянди не обмінялися взаємними образами. Відважні вояки зовсім занепали духом, аж носи їм побіліли. Вони всі п'ятеро купкою рушили до міста, а дорогою думали про смерть більше, ніж будь-коли за ціле своє хлоп'яче життя.
Та ще співчували щиро Єві-Лотті.
— Справді шкода її, — мовив Сікстен. — Кажуть, що вона геть розкисла. Лежить і плаче.
З усіх звісток ця найдужче вразила Андерса. Він проковтнув клубок у горлі. Адже це через нього Єва-Лотта лежить і плаче...
— Треба було б якось показати, що ми її жаліємо, — сказав він. — Передати квітки, чи що...
Решта четверо витріщили на нього очі. Хіба їй аж так погано? Посилати дівчині квітки? Невже Андерс гадає, що Єві-Лотті скоро кінець?
Та що більше вони міркували, то шляхетнішою здавалась їм Андерсова пропозиція. Єва-Лотта повинна дістати квітку, вона її чесно заробила. Зворушений до глибини душі, Сікстен пішов додому й поцупив у мами один вазон — червоні калачики, і всі п'ятеро лицарів рушили до пекаревого будинку.
Єва-Лотта спала, і її не можна було турбувати. Але мама взяла вазон і поставила коло ліжка, щоб Єва-Лотта побачила його, як тільки прокинеться.
То був не останній подарунок Єві-Лотті за її участь у драмі...
9
На ґанку чекали комісар кримінальної поліції, поліцай Б'єрк і ще один із тих, що прибули з округи. Важливо, щоб дівчинка не хвилювалася на допиті, вважав комісар. Вона вже й так знервована. Дуже добре, що з ними сидить поліцай Б'єрк, він працює в містечку й знає дівчинку. А щоб допит скидався на звичайну приятельську розмову, то його влаштовано в неї вдома, на сонячному ґанку, а не в поліційній дільниці. Незнайоме оточення завше нервує дітей, запевняв комісар. Щоб не дуже втомлювати дівчинку, її свідчення запишуть на магнітофонну стрічку, тож їй не доведеться відповідати на одне запитання по кілька разів. їй легше буде потім забути все, коли вона розповість те, що знає. Забути, що на світі є такий жах.
Так думав комісар. І ось вони сиділи й чекали на дівчинку. Був ранок, і вона тільки-но встала. Поки поліція чекала, пані Лісандер подала каву зі свіжими булочками. І якраз до речі, бо сердешні поліцаї працювали майже цілу ніч і не мали часу ані поїсти, ані поспати.
Ранок видався чудовий. Після вчорашньої бурі повітря було свіже й чисте, троянди й півонії в пекаревому садку аж сяяли, такі були вмиті, а на старій яблуні, що росла на причілку, весело видзвонювали берестянки та синички. На ґанку приємно пахло кавою. Було справді затишно, аж не вірилося, що ці люди за столом — поліцаї, що вони прийшли сюди зі службового обов'язку і мають викрити вбивство. Такого чудового ранку не хотілося вірити, що злочини взагалі бувають на світі.
Комісар сягнув по третю булочку й сказав:
— Щиро мовити, я не дуже вірю, що дівчинка — здається, її звуть Єва-Лотта? — зможе розповісти [195] нам багато. Не вірю, що її свідчення хоч трохи допоможуть справі. Діти не вміють розважно стежити за всім, що відбувається. В них надто розвинена уява.
— Єва-Лотта вельми розважна дівчинка, — сказав поліцай Б'єрк.
На ґанок вийшов пекар Лісандер. На чолі в нього з'явилася зморшка, що її звичайно не було. Він дуже вболівав за свою улюблену одиначку, а тут ще й довелось дозволити, щоб її мучила поліція.
— Вона зараз прийде, — сказав пекар. — Можна мені бути присутньому?
Подумавши, комісар погодився. З умовою, що пекар не озветься жадним словом.
— Гаразд, залишайтеся. Може й краще, що Єва-Лотта бачитиме коло себе тата, — мовив комісар. — Буде почувати себе спокійніше. А то ще злякається мене.
— Чого б я мала вас лякатися? — почувся від дверей спокійний голос, і Єва-Лотта вийшла на сонце.
Вона поважно дивилася на комісара. Чого б вона мала його боятися? Єва-Лотта не боїться людей, їй завше траплялися приязні, ласкаві люди. Тільки вчора вона збагнула до кінця, що серед них можуть бути й погані. Але ж вона не бачила причини зараховувати до поганих людей комісара. Вона знала, що він сидить тут у службових справах. Знала, що повинна розповісти йому все про ту жахливу подію в Преріях, і приготувалась розповідати. Чого ж тоді їй боятися?
Голова в неї була важка після плачу й глибокого сну. Де й ділася її веселість. Але тепер вона була спокійна, цілком спокійна.
— Доброго ранку, Лізо-Лотточко, — сказав комісар. [196]
— Єво-Лотто, — поправила його дівчинка. — Доброго ранку!
— Еге ж, Єво-Лотточко! Ходи сюди, Єво-Лотточко, сідай, трішки поговоримо. Не довго, а тоді знову підеш гратися своїми ляльками.
І він казав таке Єві-Лотті, що почувала себе страх якою старою, майже п'ятнадцятирічною!
— Я перестала гратися ляльками десять років тому, — заявила Єва-Лотта.
Поліцай Б'єрк мав слушність — очевидно, вона таки розважна дитина! Комісар збагнув, що з Євою-Лоттою треба розмовляти, як з дорослою.
— Ну, розповідай усе, — мовив комісар. — Ти ж була на місці вбив... була вчора в Преріях. Як це сталося, що ти пішла туди сама?
Єва-Лотта стулила губи.
— Цього... цього я не можу сказати, — заявила вона. — Це таємниця. Я була там із таємним дорученням.
— Дитино моя, — сказав комісар, — ми дошукуємося до вбивства і не визнаємо ніяких таємниць. Що тобі треба було вчора коло Садиби?
— Я мала забрати Великого Мумрика, — невдоволено сказала Єва-Лотта.
Довгенько довелося пояснювати, поки комісар утямив, що воно за Мумрик. У поліційному протоколі, складеному після допиту, писалося дуже коротко: "Про себе Лісандер розповідала, що після полудня 28 липня вирушила на громадський вигін на західній околиці містечка забрати так званого Мумрика".
— Ти бачила там кого-небудь? — запитав комісар, коли з'ясував таємницю з Мумриком.
— Так, — відповіла Єва-Лотта, — бачила Ґрена... і ще одного. [197]
Комісар пожвавішав.
— Розкажи докладно, як і де ти їх бачила.
І Єва-Лотта розказала. Як помітила в спину Ґрена, що йшов поперед неї десь метрів за сто...
— Стривай, — перебив її комісар. — Як же ти з такої відстані побачила, що то Ґрен?
— Видно, що ви нетутешній, — сказала Єва-Лотта. — Кожен у містечку впізнав би Ґрена з ходи. Правда, дядьку Б'єрку?
Б'єрк потвердив, що правда.
Єва-Лотта розповідала далі. Як Ґрен звернув на стежку і зник у кущах. І як потім з другого боку надійшов той тип у зелених штанях і теж зник у кущах...
— Ти випадком не пригадуєш, котра була година? — спитав комісар, хоч він був певний, що діти рідко можуть докладно визначити час.
— Пів на другу, — відповіла Єва-Лотта.
— А як ти знаєш? Ти дивилась на годинника?
— Ні, — мовила Єва-Лотта й зблідла. — Але я спитала вби... вбивцю десь через п'ятнадцять хвилин.
Комісар позирнув на своїх колег. Чи хто бачив таке? Очевидно, цей допит дасть більше, ніж він сподівався.
Комісар нахилився вперед і пильно глянув Єві-Лотті у вічі.
— Кажеш, спитала вбивцю. І ти зважуєшся назвати когось убивцею? Може, ти бачила, як це сталося?
— Ні, —мовила Єва-Лотта. — Але як бачиш одного чоловіка, що зникає в кущах, а тоді другого, що кидається за ним, і як через кілька хвилин перший із них виявляється мертвий, то мимоволі починаєш підозрювати того, хто був із ним.