Втім, у натурі Тараса, на перший погляд, не було нічого грізного чи суворого, у душі він був доброю людиною, можна навіть сказати, занадто доброю і м'якою. Однак у ньому була і присутня суто національна українська широта почуттів і, водночас, вгадувалася глибинна стійкість, міць і... навіть якась дивна архаїчна дикість.
Борщ у нього вийшов напрочуд вдалим, боюсь навіть описувати всю смакову гаму того неповторного червоного борщу з великою білою плямою сметани, що наповнював густими і п'янкими пахощами кухню, все помешкання, весь дім і... всю Україну, від краю до краю. Не менш смачними були й білі гриби, власноруч зібрані Тарасом цього літа в черкаських лісах і сьогодні засмажені у сметані з цибулею та перцем, спеціально до мого приїзду.
— Ти молодець, що приїхав, — сказала Наталя, його жінка. — Ми вже думали, що ти нас геть призабув, і більше ніколи ногою до Києва.
— Я теж так думав, — признався я. — Та клята війна все змінила.
— Що, совість загризла? — запитав Тарас у жартівливо-іронічній манері.
— Та гейби так.
— Бачиш, ти привіз нам світло. Бо нині цілий день є світло і зв'язок. Давно такого не пам'ятаю, — сказала Люда, дружина мого другого приятеля, Андрія, котрий також зараз сидів із нами за столом і щось розглядав у телефоні.
— Ти, Юрку, не поспішай, їж повільно. Харчів я наготував багато, не хвилюйся, голодним не залишишся. Зараз доїмо борщ і приступимо до індички. Чи не так? Може, ти думаєш, що ми тут лапу смокчимо? Не дочекаєтесь. Ось їм усім, — Тарас підняв руку із випростаним середнім пальцем.
— Татусь у нас кухар-профі. Ти бач', як я виглядаю? Через його страви я розтовстіла, що аж соромно за себе, — поскаржилася Наталка. Збентеження жаріло її обличчям. Вона й справді погладшала. А колись була в чудовій формі, правда, не худенька, не балерина з осиною талією, зате дуже добре скроєна і фігуриста.
Змінилася не лише Наталка. Змінився і Тарас, і Андрій, і Люда, — всі вони зараз виглядали смертельно втомленими чи навіть якимись постарілими, десь так. Втім, очікувати, що люди за двадцять п'ять років помолодшають, теж смішно, бо всім вже далеко за п'ятдесят, а Андрієві кілька місяців тому стукнуло шістдесят.
І все одно, незважаючи на вік, на двадцять п'ять років розлуки, мене зараз не полишало відчуття, що всі вони, за отим столом, постаріли зовсім недавно, за останні місяці, чи то пак, за останній рік.
— Наш татусь не тільки чудовий кухар, — продовжувала Наталя, ніжно потеребивши за щоку чоловіка. — Він у нас ще й справжній військовий стратег. Якби не він, то невідомо, що з нами було би! Знаєш, як ми зустріли війну?
— Як?
— Тарас напередодні напився із Владом у нас удома до поросячого вереску. Я викликала Владу таксі, запакувала його туди, потім повернулася додому. Опісля вклала татечка на диван, а він все ще горланив: "А де Влад? Ми з ним ще на коня не випили!" Одним словом, вклала його спати. Вночі раптом чую — ба-бах! ба-бах! Схопилася, підбігаю до вікна, — палає за багатоповерхівками. Ну ось, гадаю, піпець. Війна, бля. Біжу до Тараса, а він хропе собі на ліжку. Він, коли п'яний, завжди хропе так, що всі меблі вдома здригаються. Буджу його: "Тарасе! Любий! Вставай! Війна!" А він пручається, відштовхує мене і бурмоче: "Де Влад? Ми з ним на коня ще не випили". А я ним трушу і лементую: "Вставай! Вставай! Війна!" Заледве його привела до тями. Він сів, продер очі. А за вікнами знову гуркіт такий, що весь дім трясеться. Я йому говорю: "Гайда в Ірпінь". В мене там мама живе. "Або давай до Бучі, до твоєї тітки, подалі з Києва". Він помовчав, почухав потилицю, і каже: "Ні, кицю, залишаємося тут, у Києві. У Києві три мільйони жителів, місто просто так не здадуть. А Бучу або Ірпінь москалі можуть взяти значно легше, аніж Київ." Ти пам'ятаєш, як все було? — звернулася вона до чоловіка і, не дочекавшись відповіді, продовжувала. — І він мав рацію. Якби ми тоді поїхали в Бучу або Ірпінь, то там би й застрягли, коли туди ввійшли москалі. І нам був би гаплик. Татуся б вони замордували, а мене зґвалтували би. Я навіть не сумніваюся в тому.
Тарас у цей час морщив пику, сидячи. Він то напружував чоло, то надував щоки, не зводячи ока з пляшки горілки на столі.
— Татусь — дуже раціональна людина. На перший погляд він ніби блазень гороховий, але коли доходить до справи і ситуація критична, то він дуже і дуже раціональний, вміє зібратися, зосередитися і виважено прийняти найправильніше рішення. Не те, що я! — сказала Наталка. Потім прискіпливо глипнула на чоловіка. — Ти що, знову наливаєш? Скільки можна? Ви вже вдули майже літрову пляшку. Доста! Я не дозволю тобі відкрити ще одну, перестань споювати Юрка, бо ж він втомлений, дві доби в дорозі.
Тарас закивав головою, та все одно розливав із пляшки залишки.
— Андрію більше не наливай, він за кермом.
Андрій відірвався від телефону, він щось там читав у Фейсбуці чи переглядав новини. Пригладив свої густі вуса. — Так, я за кермом. Під Бахмутом, пишуть, уночі точилися жорстокі бої. Зле.
Виникла нетривка пауза.
— Ну то, друзі, за перемогу над клятими московськими ворогами! — Тарас вихилив чарку і, підвівшись, почимчикував до плити, де в чавунці чекала свого "виходу" запечена індичка.
— А в мене, коли почалася війна, виникла якась незбагненна нудота, — несподівано зізнався Андрій. — Саме так, якась нудота. Як тільки я почув перший вибух за вікном і допетрав, що то війна, раптом так підступило аж до горла, що думав, зараз вирву. Сам не знаю, чому так. Отака дика нудота тривала декілька днів.
— Він і не спав тоді взагалі, ночами стогнав, вовтузився з боку на бік і хрипів так, ніби задихався, — підключилася Люда.
Всі замовкли, метнувши поглядом на Андрія.
— І як оте все минуло? — запитав я.
— Все минуло за один день, одразу. Я прибув до військкомату, аби вступити до Тероборони, але там була така черга охочих, що можна було стояти хоч місяць, і нічого не вистояти. Тоді я зателефонував Максимові (сину), він на той час уже був у ТРО. Син сказав: "Тату, приїжджай сюди до нас, у Голосіїв. Я поговорю з нашим ротним, попрошу за тебе". Одним словом, я приїхав до Голосієва, мені там спочатку відмовили, сказали, що я вже під 59, застарий. Мовляв, тут і молодим, часто-густо, місця нема, всі загони вже сформовані, та ще й зброї достатньо нема. Але я став просити отого ротного, сказав йому, що я з родини військових, що займався колись спортивним стрілянням, що мій син зараз у вашому відділі. Та й переконав його. Потім мені дали автомат і два ріжки патронів. Як тільки я взяв автомат до рук, вставив ріжок, пересмикнув затвор, тут же й одужав, нудоту як рукою зняло.
— А я в перші два тижні війни взагалі дулю що їв! Не хотів. Взагалі не їв ані тріски, навіть хліба, — зізнався Тарас. — Скинув, напевно, кілограмів п'ять.
— А я навпаки, погладшала. З початку війни їм, як не своя. На мене іноді находить такий панічний страх, що не можу впоратися зі собою і починаю наминати все, що є. Повний пипець, — поскаржилася Наталка. — До того ж татусь розбещує мене своїми стравами. Змій-спокусник, — пожартувала вона, дивлячись, як на стіл осідає велика тарілка із запеченою індичкою, що приніс Тарас.
У кухні духмяніло, пахощі борщу, поволі розчинившись у повітрі, поступились місцем запаху запеченої індички в яблуках та чорносливі.
— Ну що, друзі, ще по чарці? За перемогу. Щоб усі москалі виздихали.
Ворони Берковецького цвинтаря
— Вибухи чув? — запитала Наталка, коли я розплющив очі і потягнувся, випроставши руки з-під ковдри.
— Ні. А що, були вибухи?
— Жартуєш? Два прильоти у Шевченківському районі, розбило ТЕЦ. Ти що, справді не чув, як свистіли ракети?
— Нє, я чув лиш, як хропів Тарас у сусідній кімнаті. Бо я заліз із головою під ковдру. Тому й не чув нічого.
— Поїдеш додому, так і не почувши жодного вибуху.
— Не хвилюйся так, почує, ще бабахне, — сказав Тарас, увійшовши до кімнати. — Ну що, синку, вставай. Я розігрів вареників. Козак зраночку мусить добротно поїсти, щоби бути готовим товкти москалів. Ти не змерз? У нас тут не Африка, батареї ледь гріють.
— Ні. Не замерз. Адже я спав в одязі і під двома ковдрами.
— Тоді гаразд! Добре, вже вставай. Ти ж хотів зранку на цвинтар поїхати, а по обіді нам треба буде Влада з лікарні забрати. Він самотужки, без нас, додому не добереться.
Десь за годину ми з Тарасом під'їхали до широкої арки старого Берковецького цвинтаря. Я купив у продавчині великий букет троянд, розрахувався із таксистом, і ми пішли цвинтарними доріжками до могили моєї бабусі, котра померла сорок п'ять років тому.
Дрібно сніжило, покриваючи суцільним м'яким килимом стежки, гранітні плити, хрести, чаші скорботи, кущі та старі дерева. Обабіч входу на цвинтар ще стояло декілька відвідувачів і працівників контори. Але в міру нашого віддаляння вглиб відвідувачі цілковито зникли. Лиш зрідка дорогою проїжджало якесь там авто, а потім знову все завмирало, поринаючи у вічний спокій та нерухомість. Тільки повільно падав сніг, та ще й, налякані чимось чи невдоволені, з дерева на дерево перелітали ворони.
Другий день поспіль я їздив Києвом, маючи змогу спостерігати (наразі лише з машини) за змінами у міській архітектурі. Зміни були приголомшливі. Місто було забудоване новими модерновими проектами, цілими розкішними архітектурними комплексами. Іноді мені було навіть важко зрозуміти, в якому районі я зараз перебуваю, настільки все було невпізнанним.
Зате тут, на старому Берковецькому цвинтарі, час, насправді, зупинився. Тут все було так само, як і чверть століття тому.
— Ти знаєш, де могила? Впевнений, що знайдеш? — уточнював Тарас.
— Я знаю номер ділянки, 113-та. Це, здається, недалеко звідси. Ми завжди заходили до неї з боку старих воріт, звідти я знайшов би дорогу із заплющеними очима, а ось від нових воріт я туди ніколи не ходив. Не біда, знайдемо. Місця знайомі, дуже знайомі, — запевнював я Тараса, хоча, правду кажучи, вже тьмяно здогадувався, що блукаю, заледве орієнтуючись, де саме на цвинтарі ми є. Нумерація ділянок була абсолютно заплутаною і позбавленою будь-якої логіки.
Підсвідомо я засунув руку в кишеню джинсів і намацав там холодну бронзову шестикутну зірку на ланцюжку — талісман від сина, на дорогу.