Якого, повторюю питання, біса (або іншого представника демонології) ти узявся за цю тему?
– Ну, якось от приспічило. Я ж у дитинстві, як і багато хлопчиськ, читав про пригоди Гайавати, Чинґачґука, Оцеоли… Дивився в кінотеатрах сосиско-вестерни…
– С… Це що за…
– Ну, бувають справжні фільми-вестерни, американські, а бувають спагеті-вестерни, названі так тому, що їх знімають італійці, які, як відомо, полюбляють їсти спагеті. А в радянських кінотеатрах крутили вестерни східнонімецького виробництва, а оскільки німці люблять сосиски, то я такі фільми називаю сосиско-вестернами. Головні ролі індіанців (Віннету, Чинґачґука, Оцеоли, Текумзе, Зіркого Сокола, Ульзани і т.д.) у цих сосиско-вестернах виконував мускулистий югославський актор Гойко Мітіч. Начитавшись отаких книг, надивившись отаких фільмів і беручи приклад із індіанця Мітіча, радянські хлопчаки встромляли у волосся пір'я (голубині – якщо жили в місті, або гусячі – якщо жили в селі), робили з підручних матеріалів настегнові пов'язки або інші елементи індіанського одягу, обов'язково з бахромою, озброювалися саморобними томагавками або рушницями й, так би мовити, індіанцювали. Я теж не уник у дитинстві таких ігор. І от тепер, будучи дорослим писакою, я раптом і подумав: а чи не написати щось про індіанців. А оскільки про індіанців я мало що знаю, навіть те, що читав у дитинстві, призабув, то й виходять от такі відсебеньки. Але це навіть смішніше. А сміх, як стверджують медики, дуже корисний для здоров'я. Тому буду продовжувати в тому ж дусі).
– Наш Борисич зовсім поганий зробився, – говорив Стріляний Горобець, потрошачи цигарку, щоб вилученим із неї тютюном набити індіанську люльку. – Заговорюється старий. Нещодавно бовкнув: "Мийте руки перед їдою". Уявляєш?! Споконвіків усі нормальні індіанці облизували руки після їжі, а він каже "перед". Будь-який пацан знає, що облизувати руки перед їжею немає жодного сенсу – це й не смачно й не поживно. Зовсім заплутався дід. Старість – не радість.
– Мені теж днями чаклун Борисич сказонув: "Зуби треба чистити". Я йому відповідаю, мовляв, чищу регулярно, дивися, як блищать. А він мені: "Це зуби койота, а чистити треба свої власні". Ну, як тобі? Свої власні! Маячня якась! Якщо я намисто зроблю зі своїх власних зубів, то чим же я буду кусати й жувати?!
– Я ж і кажу: заговорюється старий, плутає.
Поки ці двоє, по черзі присмоктуючи люльку й пускаючи зі правої ніздрі й інших отворів організму тютюновий дим, перемивали кісточки чаклунові, з вігвамів виколупувалися інші члени племені: пернаті мужики й баби; отроки і отроковиці що тільки-но оперилися; шмарката голозада дрібнота що поки не оперилася. Чоловіки приступилися до своїх чоловічих справ: нанесенню на обличчя макіяжу, заплетенню кісок, примірянню коралів, намист, браслетів й іншої біжутерії. А дами зосередилися на жіночих обов'язках: заходилися готувати печеню з бізона. Бізон на знак протесту з ревінням метався прерією, норовив брикатися й буцатися, але жінки, що мають досвід сімейного життя, без особливих турбот дали йому по рогах, тому парнокопитний рогоносець відкинув копита й став слухняно вертітися на рожні над багаттям, апетитно димлячись.
Коли аромат бізона просочився у вігвам № 1, почалося виверження вождя. Вождь вивергався з вігвама статечно, не метушливо, поважно, як і належить шановному індивідові. Спочатку із сутінків приміщення виплив його солідний ніс. Незабаром з'явилися мудрі очі із такими що на них наплинули бровами. Через нетривалий час стали прорисовуватися гофровані зморшками щоки. Потім проявилася розкішна корона з пір'я. І так далі.
Коли вождь цілком вилупився з вігвама, плем'я вітало його лементами: "Хай живе наш дорогий вождь!", "Вождь і плем'я – єдині!", "Наш вождь – розум, честь і совість нашої епохи!", "Ми говоримо "вождь" – маємо на увазі "плем'я", Ми говоримо "плем'я" – маємо на увазі "вождь"!", "Вождь – наш рульовий!"… Якийсь молодий і недосвідчений індіанець невлад ляпнув: "Вождем ти можеш і не бути, але людиною – повинен!", але йому відразу дали потиличник – не виголошуй несанкціоновані гасла!
Вождя кликали Едуардич, що в перекладі із цієї індіанської мови на українську означає Велика Шишка (мається на увазі шишка секвої; автор чув, що в Північній Америці ростуть гігантські хвойні дерева – секвої, і вважає, що, як і в інших хвойних рослин, у секвой повинні бути шишки, а оскільки секвої – рослини величезні, то й шишки в них мають бути великі). Кивком нігтя Едуардич дозволив одноплемінникам закінчити виречення гасел і продовжити початі справи. І вони, припинивши вивергати слова, таки продовжили займатися макіяжем (чоловіки), обертанням бізона (дами) і пусканням шмарклів (дрібнота).
Отут наш зіркий Стріляний Горобець, застромивши губи у вушну раковину Великої Шишки, нашептав відому читачеві інформацію.
– Блідолиці… – задумливо повторив вождь, ворушачи великий ніс всуненим у нього перстом. – Гм. Після сніданку пораджуся з народом.
(– Може, і індіанець Едуардич Велика Шишка носив пенсне? – посміхається презирливо внутрішній голос автора.
– Ні, Велика Шишка пенсне не носив, – відповідає своєму внутрішньому голосу автор.
– Так отож, – схвально зауважує внутрішній голос.
– Велика Шишка носив монокль.
– Тьху!)
Мужики на чолі з Едуардичем сіли в коло, і баби заходилися їх пригощати, відрубуючи й підносячи їм фрагменти бізона, що розточували звабні аромати.
Наситившись свіжою бізонятиною, кавалери помили руки язиками й, гучно відригуючи та попукуючи, підвелися й розбрелися стійбищем, а баби приступилися до годівлі себе й потомства.
Нарешті, бачачи, що всі його одноплемінники вжили корм, вождь кивком нігтя підкликав до себе жилавого нервозного суб'єкта на ймення Леонідич – Банний Лист і неголосно вимовив:
– Ану ж бо, любчику, простукай збір на племюм.
Любчик, то пак Банний Лист, заходився дубасити кулаками по барабану, який являв собою видовбаний шматок колоди з напнутою на торець шкірою бізона, не того, свіжоз'їденого, а його прапрапрапрапрадідуся. Індіанець Леонідич був ударником виробництва… Тобто, тьху, навпаки: виробником ударів. Він виробляв удари по барабану, сигналізуючи в такий спосіб одноплемінникам про важливі події. От тепер він сигналізував, що всі члени племені, крім дітей, повинні зійтися на загальні збори. Оскільки в таких зборах брало участь усе плем'я (діти не беруться до уваги), то й називалося воно відповідно – племюм.
– Оголошую двадцять шостий племюм відкритим! – урочисто оголосив вождь, коли всі зібралися й розсілися на ґрунті. – Слово для доповіді надається товаришеві Стріляному Горобцеві, який завдяки своїй пильності відкрив небезпеку, що нам загрожує. Починай, любчику.
(– Товаришеві Стріляному Горобцеві? – знову гарчить внутрішній голос автора. – Це нагадує радянську фразеологію. Це ж, здається, більшовики придумали використовувати слово "товариш" у якості звертання, замість "пан", або там "добродій". Сумніваюся я, щоб індіанці…
– Дружба й товариство властиві всім народам, – огризається автор, – і, отже, у всіх мовах, у тому числі й індіанських, є слова, що означають "товариш". Тому немає нічого незвичайного в тому, що один індіанець іншого назвав товаришем. І взагалі, попрошу не перебивати мою брех… гм, мою прозу всякими причіпками!)
Отже, любчик, себто цього разу Стріляний Горобець почав:
– Товариші! За минулий від сходу сонця період мною була пророблена наступна робота: я вчинив огляд гір, що мають місце на західному обрії. У результаті цього заходу мною був виявлений кричущий факт. А саме: підступні задуми блідолицих ворогів, що спускаються з вищезгаданих височин. Те, що дані особини мають задуми й саме підступні, я визначив за їхньою розмовою, якої, звичайно, не чув через величезну відстань, але їхня міміка й жести говорили самі за себе. Коротше кажучи, ці койоти пархаті задумали… – Ну й далі доповідач виклав одноплемінникам уже відомі читачеві результати спостереження.
Плем'я загомоніло. З гулу голосів витикалися фрази на зразок "кепські індивідууми", "негативні суб'єкти", "нехороші особистості", "недосконалі істоти", "персони невисокого інтелектуального й морального рівня" і т.д. Кивком нігтя вождь Едуардич відновив тишу.
– Те, що ці койоти пархаті не є зразками чесноти, саме собою зрозуміло, і не варто із цього приводу видавати звуки, – неспішно звучав Велика Шишка. – Давайте краще видавати звуки за темою: що робити.
– Можна мені? – підняв руку індіанець Геннадьїч, що в перекладі означає Вістря Коржа.
– Можна, якщо обережно, – вимовив улюблену індіанську приказку Едуардич.
– Я пропоную без метушні й нервозності зібратися з духом і із усіх своїх сил із усього розмаху послухати, що скаже із цього приводу наш мудрий вождь.
Спочатку пролунали звичайні оплески всіх членів племені, потім вони (не члени, а оплески) переросли в бурхливі й тривалі, а незабаром взагалі перетворилися на овації. Вождь намагався осадити такий ентузіазм кивком нігтя, але публіка, що називається, шаленіла в захопленні від настільки своєчасної й розумної пропозиції Вістря Коржа, так що заради відновлення тиші Едуардичу довелося постукати томагавком по найближчому предмету, яким виявилася голова індіанця Васильїча, тобто по-нашому Влучного Глиста. Вид крові утішив шаленство й відродив тишу.
– Я, звичайно, скажу своє слово, – зазвучав знову вождь і, помітивши, що Лапчастий Гусак розсовує долоні, явно наміряючись знову зааплодувати, втупився в нього суворими зіницями й поворухнув томагавком, що той натяк змусив Ілліча стриматися від хлопка. – Скажу. Але спочатку послухаю думку народу. Одна голова, як то кажуть, добре, а не одна – краще. Висловлюйтеся, пропонуйте, радьте, рекомендуйте, а потім я підведу риску.
– А давайте із блідолицих знімемо… – заговорив Васильїч Влучний Глист, голову якого забинтовував чаклун Борисич, але, не договоривши, засичав від болю.
– Так, давайте з них знімемо штани! – закінчила фразу індіанка Матвіївна, що в перекладі значить Мокра Курка.
– Скальпи, дурепо, скальпи, а не штани, – перемагаючи біль, закричав індіанець Васильїч.
(– Навіщо ж щоразу повідомляти, що той або інший член племені був індіанцем? – знову чіпляється внутрішній голос автора.