Ви прийшли до черешень. Це були високі старі дерева, що пнулись до самісінького неба. Василинка, обнявши дебелу черешню, сквапно полізла догори. Ти підійшов до сусідньої, що була, мабуть, іще грубіша, і теж поліз. Коли, нарешті, здерся, то на очах засяяли сльози щастя. І зовсім близько навпроти побачив Василинку – сиділа на гілляці, однією рукою обійнявши черешню, а другою зриваючи ягоди. "Василинко!" — покликав, щоб хоч подивилась. Глянула – були очі в неї глибокі та темні, наче достиглі дикі черешні. І світилась на їхньому денці таємниця, ніби Василинка здогадувалась, навіщо ти покликав її в ліс, ось-ось візьме й скаже… І ти відвернувся, уникаючи її погляду.
Серед черешень були й достиглі, хоч і не багато. По гіллі ви здирались усе вище, зрідка перемовляючись. Раптом під деревом ви побачили стару сиву бабусю з в'язкою палива на плечах. Вона була зовсім не схожа на овечацьку, видно, з сусіднього села прийшла назбирати сушняку. Була схожа на бабу-ягу. Нічого не сказала вам і почимчикувала геть.
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
А може, ось зараз вийняти з кишені намисто, кинути додолу, а потім знайти й сказати Василинці, що загубив хтось? Зважившись, спритно кинув намисто на діл. І коли Василинка вже трохи підійшла, нагнувся над землею, взяв намисто і вдавано радісно закричав: "А йди-но сюди, хутчій, я знайшов щось!" І, поки Василинка підійшла, твоя відвага знову пропала, пальці самі зімкнулися в кулак, ховаючи намисто, й ти пробелькотів не своїм язиком, що тут була гадюка, а може й змія.
Знову хотів дати намисто, але не наважувався. Покликав Василинку, але нічого не говорив. Василинка лише стенула плечима, дивуючись, а ти йшов слідом за нею і подумки говорив-говорив… І яка вона славна товаришка, й що ні з ким ти ніколи не дружитимеш, тільки з нею, що намисто віддаси тільки їй… ну, ось зараз… а якщо не зараз, то завтра чи післязавтра. На сільській околиці Василинка сказала, що за тиждень дозріють усі черешні, і ви знову підете.
Та сталося так, що вдруге не пішли ви з Василинкою до лісу по черешні. І зосталося старовинне намисто лежати в прискринку, тривожачи твою уяву.
У Тизунів здохла корова. Звали Сорокою, бо ряба була. Ніхто не знав, чому здохла. Найбільше усіх дивувало, що не могла зарадити стара Тизуниха, яку в селі мали чи не за відьму. Ти надивився усякого лиха, але такого бачити не випадало. Не випадало ще бачити, як за коровою плачуть, мов за дорогим небіжчиком – батьком чи матір'ю. Максим Тизунь віз свою годувальницю на скотомогильник, а ззаду йшла Тизуниха і голосила. Страшно було слухати бабине голосіння по здохлій корові. Наче й справді по живому відрізали старій Тизунисі її зболену душу. Та, мабуть, кожне заплакало б по такій корові – кращої не знайдеш на все Овечаче. Одвозили дід і баба свою корову в ті глиняники, в які ще зовсім недавно хлоп'ячим гуртом ходили ви по вощину, а старий Максим прибіг, насварився, бо могли ж ви й підірватись там.
Ти ловив краплі дощу. Це був сліпий дощ, при ясному сонці. Не ховаєшся до хати, бо знаєш: коли намочить отакий теплий дощ, то добре ростимеш. На вигоні ловиш дощ, а він швидко і закінчився. А над селом зявилася веселка! Кажуть, що своїми крилами, опущеними донизу, веселка набирає воду з річок і ставів. "Нині день – як море", — каже мати, повернувшись увечері з поля. Лице її потемніло від спеки, а в очах, ніби степове марево, цвіте втома. Від неї пахне полином, чебрецем, а також волошками й маками та ще сокирками. Та й чому б не пахнути цим квітам, коли мати тримає в руках величезний сніпок і волошок, і маків, і сокирок.
Так за цілий день скучиш за материним голосом, що зараз він звучить тобі, як пісня. Ти береш квіти, які принесла мати, і плетеш вінок. Покрадьки підійшов до матері, наклав їй на голову і засміявся. А мати у вінку була і краща, і молодша.
Мати зняла вінок з голови. Ти попросив матір походити у вінку, і вона наклала вінок на голову. А наклавши, позирнула на тебе і винувато, і сором'язливо. Й тобі здалося, що вона зараз ось-таки передумає, зніме. Проте зосталась у вінку, так і поралась. Забула чи передумала знімати. Гарно їй було, наче веселка зійшла довкола голови. А ти ходив слідом за матір'ю, дивувався з її вроди, не міг надивитись! Згодом мати почепила вінок на цвяшку коло вікна. І ще довго висів, нагадуючи щасливий, незвичайний вечір, коли неньчина голова мовби увібралась у веселку, в якій живими барвами сяяли волошки, сокирки, маки.
Якось у сінях зловив ластівку. "Та не бійся, — казав до неї, — не бійся, ластівонько". Ти хотів відпустити її, але щось тобі заважало отак зразу взяти й відпустити пташку. Хотів надивитись на неї. Хотів потримати в долонях. А може, звикне? Побачить, що не замишляєш лихого, та й звикне? Пішов із нею на город, наче показував, яка то росте картопля, цибуля, морква, які соняшники попідростали. У садок із нею навідався. Василинка поверталася зі школи, й ти зрадів, що маєш чим похвастатись. Василинка вислухала, як ластівка потрапила до твоїх рук, і насварилася, щоб ти відпустив. Вона раптово смикнула тебе за руку, долоні розімкнулись – і ластівка полетіла. "Ех ти, — докірливо сказала Василинка, — пташок мучиш!". І пішла додому. Й коли зникла, то занепокоївся: це ж вона розгнівалась, бо думає, що неспроста зловив ластівку, неспроста не відпускав. І як довести, що помиляється? Просто хотів заприятелювати з ластівкою, а може, й приручити.
По шляху никав, очікуючи, щоб Василинка вийшла у двір. А вона, видно, стежила за тобою у вікно, бо довго не появлялась. Нарешті вийшла, і ви пішли до ставу по воду.
Уночі наснилося, що літаєш із ластівками. І ще наснилось, що прилетів до своєї хати, сів на яблуню, сидиш. І так тобі кортить на людину знову обернутись, а не можеш, бо не знаєш чарівного слова. І тут вийшла мати на подвір'я, ти защебетав до неї, а вона стала, слухає, тільки нічого, видно, не тямить. Бо що втямиш у ластів'яному співі! Гірко стало уві сні, бо здалося, що тебе назавжди обернуто на ластівку. Хотілось тобі заплакати. Ти насилу простогнав: "Мамо!". І прокинувся.
Пригадай – неподалік синіє ліс. У лузі, що прослався коло боліт, стелеться синенький димок. А під прозорими хвильками синього диму прослались непорушні хвилі покосів. Хто з косарів додому подався, до родини, а деякі й позоставались. Бо ж принесли з собою трохи картоплі, цибулі, крупи, шматок сала лишився в когось після обіду – чом не зварити юшки? Ти з матір'ю теж тут. Спостерігаєш за лелекою, який знявся у небо, коли ти підійшов ближче. Сонце зайшло, і дядьки вечеряють, а поміж них дві молодиці та твоя мати – жінки теж за косарів. Мати похапцем доїдає зі своєї миски, хутенько насипає і дає поїсти тобі, адже ти – теж молодий косар.
Коли збираєтесь додому, ще раз дивишся на болото – нема лелек. Мабуть, поки вечеряв, то познімались і полетіли на лісові озера. З матір'ю повертаєтесь до села. Намагаєшся ступати босими ногами по стежці, бо трава постуденіла, наче від роси. На небі уже є зірки, і ти питаєш маму, чи там теж є життя. Мати не знає, але ти кажеш, що Василинці в школі вчителька розповідала, що там є життя.
Тупіт копит попід хатою, ніби скаче не один кінь, а табун. Гнідий кінь довго мріє перед твоїми очима, і постать верхівця не зникає. Усі в Овечачому добре знають і коня гнідого, і верхівця. Гнідого коня звати Диким, він справді злий, норовистий. А їздить на гнідому коні сам голова колгоспу Семен Сухорада. І вже помічено: коли повільно тюпає, то, значить, добрий настрій, бо діла гарні. А коли полетів, прикусивши нижню губу, то, знайте, гнів його погнав, якісь нелади. Сухорада завжди в галіфе – пішки чи на коні. Й до зеленої гімнастерки приколото безліч медалей, бо чимало заробив нагород на фронті.
Є один чоловік у селі, що заздро дивиться на Сухораду, коли той хвацько женеться на коні. І той чоловік – Павло Гречаний. Віспуватий соняшник його лиця тоді тьмяніє, наче в кожній віспинці гніздиться сутінок. І стискує пальці в кулаки, ніби сам ухопився за гриву чи за вуздечку, ніби то він сам летить по овечацькій дорозі. Зітхає, отямлюючись, бо стоїть коло ворітцят, лише дивиться вслід верхівцю.
Буває, не тільки з хати вискочиш, а й услід кинешся, ніби хочеш не тільки наздогнати, а й випередити гнідого. Та куди тобі догнати Семена Сухораду, коли в нього не кінь, а грім. Повертаєшся додому, а на горбку, біля своєї хати, стоїть і досі Павло Гречаний, дивиться на село, на дорогу… Що він бачить сумними своїми очима?
Ніде, мабуть, не буває так добре, як на городі. Ляжеш коло грядок на гарячу землю горілиць, лежиш, дивлячись у небо, і така довкола тиша, наче ти зостався сам-самісінький на все Овечаче, на всю землю. Вдихаєш запах землі, прислухаєшся до її звуків. Притулився вухом до землі. І напружуєш слух, аж заплющуєшся – жодного звуку. Стоїш посеред городу, задумався. І вже не просто серед городньої зелені, а у вирі таємниць, що оточують тебе своїми стеблами, листям, чутливими вусиками, гудинням, цвітом, розмаїтими запахами. І коли підносиш ногу, щоб вийти з городу, то пильно дивишся вниз, щоб не наступити на живу рослину.
Пополудні завітала Василинка. Закуталась у свою святкову хустку. Тобі дивно, що вона так вирядилася. А Василинка дає тобі червоноармійську зірочку п'ятикутну. Один її ріжок був ледь-ледь надщерблений, червона емаль потріскалась. Це зірочка її батька. Дівчинка говорить: "Я берегла-берегла, а тепер віддаю тобі. Тільки ж дивися бережи. Гаразд?". Слухняно взяв червону зірочку, усвідомлюючи, який цінний подарунок дає тобі Василинка. А потім Василинка розповідає, що виїздить з мамою з села. Мати заміж віддається, на сусіднє село. То й Василинку забирає з собою. Дівчинка обіцяє навідуватись в Овечаче. А коли прийде, ти їй показуватимеш зірочку.
Ти здогадувався, чому Василинка дарує таку цінність, а не бере з собою на чуже село. Мабуть, не хоче, щоб вітчим бачив. Або чужі хлопці не відібрали. А тому ще глибше починав усвідомлювати, що конче мусиш узяти цей п'ятикутний вогник із надщербленим ріжком, мусиш свято шанувати.
Василинка пішла, а ти все ще розглядав зірочку. І почувався так, наче тобі довірено найбільшу святиню.
А виїжджала Василинка днів за два, суботнього вечора.Тітка Ярина з тим чоловіком, за якого виходила на сусіднє село, виносили з хати й складали на воза всяке домашнє начиння.