Але тобі здалось, наче Василинка зраділа, що прийшли по неї, що додому женуть. І знову ти не міг зрозуміти її.
Пішли, а в вашій хаті ще довго стояла тиша. Мати думала про віщось, уникаючи дивитись у твій бік. Блимав на припічку каганець, і світло його було таке саме непевне, як і ваш настрій.
Ти щойно виходив од Павла Гречаного – забирав материні чоботи, які вона все-таки віддала дядькові, щоб полагодив. Чоботи були як нові.
Павло Гречаний побачив, що по сільському шляху пастух їде на червоному коні. Дядько покликав пастуха і вмовив його дати покататися на коні. Адже колись не було такого коня, щоб Гречаний його не об'їздив. Звісивши ногу й протез на один бік, дядько нокнув, і кінь зрушив. Проїхавши в кінець вулички, повернув назад. Милицю свою тримав у руці. Потім він вдарив милицею коня. Ще раз ударив, і кінь, спершу пустившись риссю, перейшов на галоп. І побіг не у вуличку, а по схилу горбка до шляху. І якось так сталось, що Павло Гречаний не втримався на коневі, умить звалився з гнідого разом із милицею, а кінь трохи відбіг і спинився. І поки ви підбігли, то дядько вже звівся і, спершись на милицю, стояв. Пастух сказав дядькові, що покарає коня. Але Гречаний спинив його і сказав, що все сталося тому, що він не має ноги, а протез. І вогко заблищали в дядька очі, і їхній несподіваний блиск шпигнув тебе гостро та болісно. А й справді, це вже він верхи не наїздиться, як колись. І згадався тобі сон, як серед будяків та бур'яну сама-самісінька йде відтята дядькова нога. Чого ж вона досі не прийшла в Овечаче, не здибала дядька? Шкода було дядька Гречаного, а чим зарадиш? Він пішов угору до своєї хати, припадаючи на протез. Похитувався, наче великий птах із покаліченим крилом, і голову звісив на груди.
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
Материні пісні снуються і снуються в твоїй свідомості, і чомусь серед них не було веселих, а самі тільки тужливі. Мелодія материної пісні завжди була третьою, бажаною істотою у вашому товаристві.
Прилетіла зозуленька
З темного лісочку,
Сіла, впала, закувала
В зеленім садочку.
Тобі яскраво уявлялась ота зозуля, її весняний голос, зелений садочок, схожий на ваш, і єство твоє поймалось хвилюванням, і ти розчулювався й ладен був слухати і слухати материнську пісню:
Вийшла дівчинонька
В неї запитати:
— Скажи мені, чи ще довго
Судженого ждати?
Й ти чомусь думав, що то не якась незнайома дівчинонька виходить побалакати з зозулею, а твоя мати і питає вона в зозулі про судженого, про батька твого…
А то почув, балакали між собою молодиці, начебто впав грім за селом. Бо гроза ниньки вергала блискавицями. І тобі заманулось піти за село, подивитись, де ж той грім упав… Ти бігав і шукав, де ж той грім упав. І спинився, бо не знав, де шукати. От наступного разу треба самому уважно стежити, самому вислідити, де він упаде. А коли не грім, то блискавка. Бо кажуть, що блискавки теж падають із неба.
Уночі прокинувся. Може, тому, що відчув: не спить мати. Їй здалося, що хтось ходить біля хати. Вона навіть вийшла надвір, але нікого не було.
Тітка Ярина повертається з ярмарку додому, проте, забачивши на городі твою матір, що шарує картоплю, звертає до вас і вітається. Тітка показує, яку гарну хустину купила для Василинки. Мати питає, чи продавали на ярмарку корови і які ціни. Тітка розповідає, що корови тепер дорогі.
Згодом з хати вискочила Василинка у новій хустці. Ніколи, здається, ти ще не бачив її такою красивою, як у тій хустці. Начебто у Василинці відкрилось раптово те її чисто дівоче єство, котре ти раніше тільки вгадував, одкрилось – і тепер сяяло, вабило, дивувало.
Пригадай – зібрався хлоп'ячий гурт по вощину. Мовляв, у полях, де глиняники старі, бджоли дикі повиточували й нори, а в тих норах можна вощини навидирати, в тій вощині меду повнісінько, тільки пий. Хлопців побачив старий Тизунь, що віз саме воду у поле, і насварив їх. Адже там у полі ще могли бути німецькі снаряди. І в глиняниках у війну кінь підірвався. Хлоп'ячий гурт повертається до села. І шкода було, що так-таки й не надерли вощини, не скуштували меду диких бджіл.
Не так і часто навідувалась у вашу хату Секлета Воропай, та ніколи не приходила з порожніми руками. Чи молока в глечику принесе, чи грудочку сиру, а то й кавалочок жовтого масла. Жовтого, бо в Секлети славна була корова, гарно доїлась. І ніколи тітка нічого не брала за свої гостинці, а мати твоя не відала, чим і віддячити їй. Чоловіка Секлети вбило на фронті. Була в тітки дочка Галя, та забрали в Німеччину. Зосталась тітка сама в своїй старій хаті, коло якої росте висока тополя, що заглядає в криницю. Тітка Секлета Воропай любить ходити по чужих хатах – кортить побути коло людей, побалакати. Вона ніколи не скаже лихого слова ні про кого. Приходить не тільки по добре слово, а й сама неодмінно принесе добре слово. А то посидить тихенько, помовчить, і ніхто й не помітить, коли піде з господи.
Секлета Воропай мала очі сиві-сиві і, здавалось, дивилась тобі прямісінько в душу, бачила все там. Під її поглядом ставало неспокійно, ніби ти завинив у чомусь чи перед нею, чи перед своєю матір'ю. Під її поглядом не можна було думати щось зле, замишляти лихе. Секлета Воропай вважала, що треба жити не для себе. Тільки для дітей своїх. Вона мріяла мати їх цілу копу. Як ото квочка. Щоб позбирались разом, та заспівали, та розрадили. Тітка говорила: "Як здумаю за чужу дитину, поможу чимось – тоді легшає, зсувається камінь із грудей… Як дам комусь хліба кусень, чи молока, чи грушку – добре стає. Здається, що і я комусь потрібна, хочеться ще походити по цій землі, подихати".
Чи було що смачніше від житнього хліба з молоком? Коли вранці випадало снідати або увечері вечеряти молоком, ти почувався на сьомому небі. Мабуть, найсолодше молоко приносила Секлета Воропай, ти смакував по крапелинці, якомога довше затримуючи в роті, не поспішаючи ковтнути. А коли в горщику чи в глечику давали Тизуні молоко від своєї корови, то воно вже мало начебто інший смак і пахощі від нього йшли відмінні. Було не таке солодке і, густе, жовтувате, завжди чомусь нагадувало молозиво.
І любив ти ходити по весіллях. Коли восени чи взимку на далекому сільському кутку чувся гупітливий гуркіт бубона, коли по-жіночому озивалась гармошка, тоді ти вже не міг усидіти в хаті. На весіллях найперше кортіло побачити молоду. Тільки й балачок було, що про молоду, та як вона зодягнута, та які в неї бинди, який вінець на голові. І вже звичайна овечацька дівчина, яку доводилось бачити не раз, у твоїй уяві та в уяві інших дітей ставала красунею, зовсім не такою, як була досі. Ви тулились попід вікнами, намагаючися зазирнути в шибку, ловили кожне слово, сказане про молоду та молодого. Мати любила розпитувати тебе вдома про молоду. Розпитувала, і в очах її світилась радість, змішана зі смутком. Наче мати тішилася з чужого щастя – і водночас журилася за чимось своїм, давнім. Той погляд материних очей ранив твоє серце, і ти не знав – розказувати про весілля, щоб матері полегшало, — чи змовчати, щоб не ятрити прихованого її болю… Мати сама чомусь ніколи не ходила на такі гульбища, завжди сиділа в хаті. І, здавалося, з нетерпінням чекала твого повернення.
Розповідав матері про ті овечацькі весілля, про молодих, про боярів та світилок, про музикантів і шпаркі танці, та все-таки про один танок не розказав, хоч уразив він найдужче. А чому не розказав? І сам не відаєш про причину, а тільки змовчав.
Пізнє було те весілля, вже й садки повідцвітали, хоч у колгоспі ще не всі польові роботи й закінчились. Людей посходилось небагато, і молодий з молодою почувалися, здається, так, наче не на своєму, а на чужому весіллі гуляли. Уже немолода дівка віддавалася за вдівця з трьома дітьми на сусіднє село.
Андрій Музичук, отой, на кого прийшла жінці похоронка, стояв під повіткою, намагався розсмішити весільчан дотепами, проте вони не сміялись. Тоді він смикнув тітку, що огиналась, не хотіла танцювати, — і вже скоро вони повільно ходили в танці, й дядьків порожній рукав теліпався та розгойдувався так, ніби теж танцював, тільки танцював по-своєму. А потім закортіло танцювати Павлу Гречаному, який теж опинився на весіллі. Ну, Музичуку ще можна, бо в нього тільки руки нема, а як танцювати Гречаному, коли в нього замість ноги протез? Ніхто з жінок не пішов із ним, то дядько Павло сам надумався. Став посеред подвір'я і, переставляючи протез, крутиться навколо своєї живої ноги, наче заведений, а то протезом притупує завзято, мовби когось б'є, мститься, зло зганяє.
Молодиця, яку ото підхопив Андрій Музичук, за віщось розгнівалась на дядька, таки облишила, він сам зостався і танцював зі своїм рукавом. Молодий з молодою дивились-дивились, а потім до хати подались, похнюплено, важко, й тоді хтось із жінок крикнув, щоб гармоніст грати перестав, а дядьки перестали танцювати.
Пригадай – у старій, поточеній шашелем скрині лежало намисто. У прискринку лежало, серед різного мотлоху. І коли мати відчиняла віко скрині, коли починала порпатися серед різного непотребу, то часто, траплялось, діставала оте старовинне намисто, котре залишилося від її матері, а тій – ще від когось. Мати крадькома приміряла намисто перед шматочком дзеркала і, застерігши твою увагу, ніяковіла. Ти просив маму носити намисто. Мати не хотіла, а ти почав здогадуватись, кому саме годилося б його подарувати.
І, коли матері не було вдома, відчинив скриню, дістав із прискринка старовинне намисто, котре враз наче обпекло твої долоні, і хутенько сховав до кишені. Перебіг дорогу, вскочив на обійстя тітки Ярини – і відчув, що вже нема недавньої відваги. З сіней вийшла Василинка, побачила тебе – і всміхнулася, зрадівши. Підійшов до неї, поліз рукою до кишені, й пальці, торкнувшись намиста, вогнем зайнялись. Чомусь не міг витягнути, не міг віддати Василинці, хоч недавно здавалося, що це так просто. Ти запропонував іти в ліс по черешні. І ви подались до лісу отією самою дорогою, по якій колись ходили до ставу дивитись на розквітлі вишні. Ти раз у раз торкався разків, що лежали в кишені, й намистинки вже не пекли, не жалили в пучки, а наче ласкаво обігрівали.
Ліс дихнув на вас прохолодою, пахощами свіжого листя на деревах, задзвенів-защебетав пташиними голосами.