Буває, що мати пізно повернеться з ланки, шукає жар у купі попелу і не знаходить. А сірників нема, то вона каже тобі хутенько гайнути по жар до когось із сусідів.
Ти страх як любиш ходити по жар. Береш обсмалену бляшанку і надворі дивишся, з чийого комина по сусідах в'ється димок, де саме готують вечерю. У Тизунів так і валить із комина, можна йти. Але ти заходиш до тітки Ярини, хоч над її хатою димок не в'ється. Василинка теж іде з тобою по жар, прихопивши черепок. А ти радий, а тобі тільки того й треба! Знав, що в тітки Ярини не палиться, але ж хотілось побачити Василинку. Тітка Ярина назвала її так тому, що чекала хлопчика. Але народилася дівчинка, а ім'я вже було вибране. У Василинки сині очі, коси білі і м'які. І сама вона тоненька, гнучка, аж чудно дивитись, коли йде по вулиці.
Теплий весняний вечір, ви йдете по жар, а тобі так добре, ніби в грудях зайнявся вогник, який зогріває думки, освітлює почуття. Василинка розповідає, що в колгоспі у трьох корів народилися телятка. Їх доглядає її мама. В неї там багато корів, вона доярка. Йде з дому вдосвіта й повертається пізно. Руки в неї чорні, під тоненькою шкірою синіють жили. Василинка вдома спить сама, поки мами нема, але не боїться. Дівчинка міркує по-дорослому, і коли заплющити очі, то здається, що то говорить тітка Ярина, такі в них схожі голоси. Василинка радіє весні, бо взимку, коли вона йде з мамою до корів, їй хочеться плакати: корови голодні, телята замерзають. Дівчинка хоче працювати на короварні, коли підросте.
Заходите в хату до Тизунів. Стара Тизуниха саме відціджує картоплю з баняка. Вона дає жар, бо не скупа, інколи і пиріжком із капустою почастує, чи вареним яєчком. А сьогодні дістала з попелу по печеній картоплині, пригостила.
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
Ось уже й Василинчина хата, ось уже дівчинка звернула на подвір'я, а тобі так не хочеться, щоб вона йшла, хай би ще побула коло тебе.
Коли Кіндрат Музичук (отой, на кого жінка одержала похоронку, а він візьми й повернись додому) йде по селу, вітрець розвіває його порожній лівий рукав. Інші дядьки, що поприходили з фронту без руки, неодмінно запихають порожні рукави за ремінці або ж приколюють зверху, коло плеча, шпилькою. А в Музичука завжди розвівається, і часом здається, що то в нього ліва рука така метушлива, все літає та літає. Він чоловік веселий, коло нього завжди збираються дядьки, лунає сміх.
Тільки ти, коли бачиш Музичука, не можеш усміхнутись. Душа твоя затерпає, коли слухаєш Музичука, й довго потім не може відтерпнути. Бо чомусь і на хвилю не забуваєш, що слухаєш людину, котра начебто побувала на тому світі, на кого жінка Степанида одержала похоронку. Добре, що на твого батька не прийшла похоронка. І ти, як і мати, віриш, що він не загинув.
А якось ти навіть стежив за Кіндратом Музичуком. Назирці прийшов до самісінької дядькової хати, бо все здавалось, що він таки не дійде до рідного подвір'я, що зникне десь на цвинтарі, за яким була його садиба. Проте дядько Музичук поминув цвинтар, наблизився до своєї хати, і тут назустріч йому вибігла дівчинка років шести, кинулась до батька – і він, сміючись, підхопив її однією рукою, підняв догори. На серці незрозумілий тягар, ніби дядько Музичук завинив у чомусь перед тобою.
Мати мріяла повернути час назад, хотіла знову побувати в своєму молодому житті, ще довоєнному, коли батька ще не брали в армію, коли він їздив у колгоспі на конях, коли ще не думали про війну, про німців, коли ще не доводилось чекати батька з війни.
На стіні висів годинник – старенькі ходики, яким замість гирі правив залізний молоточок (звісно, без дерев'яного держална). Годинник мав звичку поспішати або відставати. Коли відставав, до молоточка підв'язували гаєчку. Коли поспішав, гаєчку знімали, і тоді годинник ішов так, як належало. І завжди, щоб довідатись точний час, ти бігав до колгоспної контори, де стояв обшарпаний радіоприймач "Рекорд", біля якого сидів артільний бухгалтер.
А може, час посувається тому, що існує оцей годинник? І ти замислив собі зупинити ходики, щоб зупинити час. Щоправда, для цього слід було влучити слушну мить – щоб і погода стояла гарна, щоб у матері добрий настрій був, щоб і іншим людям велось незгірше. І, спостерігши, що мати саджає грядку на городі і всміхається, що тітка Ярина мастить хату, щаслива та лагідна, ти, нарешті, зважився.
Відчуваючи в грудях дивну відвагу, став на ослін і затис у долоні залізний молоточок і зледва потягнув донизу. Ходики незвично мовчали, і в хаті стояла мертва тиша. Ти уже подумав, що час зупинився, але раптом зайшла мама і спитала: "А ти чого калічиш ходики?". Почепив молоточок – і ходики знову пішли, і час знову рушив уперед. Ти гайнув у колгоспну контору, щоб довідатися час.
Після зими, після холодів білити хати – найрадісніше свято у селі. Узимку довкола хат була загата з соломи або сухого бараболиння. А з весною, з теплом, люди обдирають загати, і тоді з-під них появляються облуплені, у підтьоках, стіни. Тому жінки причепурюють свої хати. По всенькому селу починають мастити хати. Хто раніше здере загату й помастить стіни, а хто пізніше. Рідко знайдеться яка жінка, що не захоче або не зможе навести лад ізнадвору.
А починають мастити хати перед Великоднем, неодмінно теплого дня, сонячного. Жінки не змовляються між собою, а дивись, повиходило багато, зашмаровують стіни жовтою глиною, де обвалилось, і ті жовті латки чудно темніють на білих сорочках, у яких простояли хати ще з минулого року. А потім жінки білять свої хати білою глиною, ледь-ледь підсиненою синькою. Другого дня уже мастить чи не все село! А вже назавтра майже всі хати в селі доглянуті, помазані та побілені, всі вродливі, усміхнені, вдоволені своєю красою. Лебедями білими пливуть хати – пливуть через твої спомини, через весни й осені, і ти й досі не перестаєш думати, що вони таки могли злетіти, могли!
А ваша хата у вишняку стояла, де кожна вишня – добре знана, мов рідна. За вишнями рядок осокорів, за осокорами садок: кілька яблунь старих, груші, теж немолоді, дебелі, а за ними по межі сливки, одна коло одної, аж на край города, і зрідка поміж них вишеньки.
Свою хату не міг би ти уявити без подвір'я, що навесні заростає споришем; без осокорів та вишень, без городу, гаптованого зеленню картоплі, буряків, гарбузів, соняшників, жита, конопель. Авжеж, конопель і жита, бо тоді, по війні, сіяло їх кожне, твоя мати сіяла теж.
Знав у своїй хаті кожну шпариночку, закуток знав кожен. Вікна були очима, якими хата дивилась у світ, бачила світ і, мабуть, розуміла його. І на печі був круглий шматок зеленкуватого скла, вмазаний у стіну. Лежачи на печі, ти в цю чародійну шибочку бачив город і поле за городом. Восени мати заставляла шибочку соняшничинням чи кукурудзинням, але ти неодмінно відхиляв загату вбік, бо хіба ж, лягаючи спати чи проснувшись, ти міг не дивитись на город, у поле? Взимку хуга заліплювала шибочку снігом – ти виходив надвір і прочищав, а коли замуровувало її морозом, то довго дихав у неї, а то й лизав язиком, поки утворювалась маленька дучка, в яку було видно хоч трохи білого, заметеного снігом городу і смертельно блідих, нескінченних полів.
Чорний сволок перетинав стелю – важкий, дубовий. Посередині сволок був підпертий стовпом. І хоч як мати завжди старанно білила його, проте за стовп усі чи руками брались, чи притулялись спинами, а тому посвічував він вичовганою жовтизною граба. Неподалік од стовпа було вбито у сволок залізний гак, на якому колись висіла колиска. У ній виросло не одне покоління.
Та найшанованішою в хаті була, звичайно, піч. І не тому, що взимку ви спали на печі удвох із матір'ю і піч гріла вас до самого ранку навіть тоді, коли надворі тріщав мороз. І не тому, що на печі лежала завжди якась сушня і добре було, сховавшись од негоди, знайти сушену грушку чи кружалок яблука з винним запахом. І не тому, що на комині лежали пучечки різних корінців, трав та бур'янів. А, мабуть, тому, що в печі горів огонь. І коли займався огонь, тоді, здається, все в хаті мінялось, і сама хата мінялась теж. Там була душа хати.
Одного дня мати змастила піч, стелю, стіни, а вже увечері змастила долівку, наказавши тобі сидіти на тапчані і не ступити босою ногою на свіжозмащене. Згодом розвела мати в печі вогонь – щоб ішов теплий дух на хату, щоб хутчіше сохла, а заодно й вечерю готувала. Та ти вже не дочекався вечері, заснув.
А другого дня мати взялась до мастіння знадвору. І прийшла помагати Василинка – свою щітку принесла, хусткою пов'язалась по-жіночому. Мати казала, що вона схожа на молодицю. А Василинка розповідала, що уже би й заміж вийшла, щоб мамі на шиї не сидіти. Ти слухав їхню балачку – і слова не міг докинути, бо вуста позмерзались. І соромно було, і чудно, бо не вірилось, що Василинка здатна говорити так. Ти відвертався, вдавав, що не слухаєш, а їхня розмова сама лізла у вуха і пекла – в серце пекла, у голову.
Стіни швидко висихали і, чисті та свіжі, ніби випромінювали ласку. Василинчині руки не стомлювались, були такі самі вправні, як і материні. Василинка казала, що її мати говорить, ніби дочка дармує, бо ходить до школи, а інші діти вже до колгоспу ходять. Дівчинка теж хотіли працювати, але таких малих не брали. "Василинко, ти як стара", — зітхнула мати.
Тебе поймали то смуток, то радість. І чого б то мінявся настрій, коли довкола все було щасливе, погідне, яскраве?
Нарешті стіни побілено, підведено призьбу, синьої фарби покладено на віконні рами – хата помолоділа, повеселішала, чисті вікна поглядали глибоко.
І коли дівчинка, помивши з корита заляпані глиною ноги та руки, освіживши обличчя, відвела долонею з чола пасемко волосся, що вибилося з-під хустки, тебе щось пронизало, й серце твоє забилось швидко-швидко. Що тебе вразило? Отой змах руки, як вона прибирала пасемко, відкриваючи ясне своє чоло? Василинка пішла, а ти ще довго був не годен зрозуміти: чому вела таку балачку з матір'ю?
Того ж таки вечора зайшов до вашої хати Павло Гречаний. Дядькове віспувате обличчя в сутінках напівосвітленої хати справді-таки схоже на соняшник, із якого метушливі горобці поспивали насіння і полетіли.