У цей час він подивився на колеса тендера, і зовсім інший біль примусив його забути про теперішнє. Він пригадав, як побачив тіло Анни на столі залізничної казарми, вираз її обличчя, ніби вона й після смерті промовляла те страшне слово — "пожалкуєш". Він намагався пригадати її такою, якою зустрів уперше, теж на вокзалі, таємничою, люблячою, тою, що шукала і дарувала щастя, а не жорстоку у своїй помсті, якою вона пригадувалась в останні хвилини. Але він пам'ятав тільки її погрозу помститися, яку вона і здійснила. Вронський розридався і пішов по платформі, потім, опанувавши себе, повернувся до Кознишева і поговорив ще трохи про події сербської війни.
Кознишев не повідомляв брата про свій приїзд, тому, коли вони дісталися маєтку, Левіна вдома не було. Кіті послала по нього, попросила Доллі і старого князя Щербацького розважити гостей, а сама побігла годувати маленького сина Мітю. Поки годувала, думала про свого чоловіка, що його розрадить приїзд гостей, про те, що він змінився на краще останнім часом, думки його не так вже гнітять, як навесні, коли вона навіть побоювалась за нього. Кіті знала, що гнітить її чоловіка — його невіра. Кіті знала і любила його душу, але його сумніви і його невіра їй, глибоко і щиро відданій християнській вірі, не завдавали болю. Вона з посмішкою думала про його невіру і говорила сама собі, що він смішний. Вона раділа, що приїхав Катавасов, з яким Левін любив розмовляти й сперечатися. Думки її перекинулись на господарські справи, де покласти гостей спати, що стелити тощо. Потім вона пригадала, що не додумала щось важливе стосовно свого чоловіка, і знову з посмішкою згадала, що він невіруючий, і подумала, що краще нехай він буде завжди таким, ніж віруючим так, як мадам Шталь.
Новий доказ його доброти і шляхетності душі Кіті мала недавно: два тижні тому Доллі отримала листа від Степана Аркадійовича, в якому він каявся і просив продати її маєток, щоб заплатити його борги; Доллі була у відчаї, ненавиділа чоловіка, хотіла з ним розлучитися, але врешті погодилась продати частину маєтку; Левін, ніяковіючи, з острахом образити Доллі, запропонував відати Кітіну частину маєтку сестрі, сама Кіті цього не здогадалась зробити. Тому всім серцем вона хотіла, щоб син був таким, як його батько.
Від того часу, коли Левін побачив смерть улюбленого брата, його справді мучили страшні сумніви. Матеріалістичні погляди, прибічником яких він став у студентські роки і дотримувався на той час, не давали відповіді на найважливіші питання життя і смерті. Він відчув себе, як людина, що обміняла теплу шубу на тоненьку одежину, вийшла у ній на мороз і переконалась, що тепер має неминуче загинути. Одруження, його радощі і нові турботи приспали трохи ці думки, але народження сина стало новим поштовхом для них. Левін спостерігав людей, і тих, хто вірив, і тих, хто не вірив, і дійшов дивного висновку. Ті, хто не вірив, не мучились такими питаннями, вони просто відкидали їх, шукали відповіді на питання, які його не цікавили. Серед тих, хто вірив, були найближчі йому люди, яких він любив: вірили і старий князь Щербацький, і Сергій Іванович, і Львов. Вірила Кіті так, як він сам колись у дитинстві, вірили дев'яносто дев'ять відсотків російського народу, життя якого викликало у Левіна таку повагу. Під час пологів дружини він, невіруючий, молився і в ту хвилину вірив, але все минулося, і сумніви знову охопили його. Він читав філософів, читав богословів, але і в них не знаходив відповіді. Левін не міг жити без знання, хто він, навіщо прийшов у цей світ. Але знати цього він не міг і впадав у відчай. Тому, щасливий у сім'ї, здоровий чоловік, Левін кілька разів був на межі самогубства, сховав мотузку, щоб не повіситись на ній, не ходив із рушницею, щоб не застрелитись. Проте нічого цього не сталося, він продовжував жити.
Коли він переставав ставити собі всі ці питання, він наче знав, і хто він, і задля чого живе. Після повернення у село в Левіна було стільки турбот і клопоту, що він облишив свої проекти господарства для загальної користі, а робив те, що вважав за необхідне. Господарював так, щоб його син подякував йому, як він подякував своєму дідові. Не кидав Сергій Іванович і справ сестри, і всіх селян, які ходили до нього радитися, як не кинув би напризволяще дитину, дбав про сестру дружини, яку з дітьми запросили на літо, тощо. Все це наповнювало життя Левіна, яке не мало ніякого сенсу, коли він про нього думав. Він мучився сумнівами, але твердо йшов життєвим шляхом.
Того дня, коли приїхав Сергій Іванович, Левін був саме у тому настрої, коли все піддавалося сумніву. Він виконував свої звичні господарські обов'язки, але не хотів думати про марність усіх зусиль людини перед обличчям смерті. Він побачив, що один із працівників не так порається біля молотарки, як треба, і сам став до роботи. Потім він розговорився із цим працівником і запитав його, чи не візьметься вправний господар Фокатич обробляти землю Левіна у тому селі, звідки був цей найманець. Той відповів, що, напевне, не візьметься, бо не виручить з цього грошей. Левін здивувався, чому ж теперішній орендатор, Кирилов, має вигоду. Відповідь працівника вразила Левіна: Фокатич живе для Бога, жаліє людей, а не думає тільки про свій живіт, як Кирилов. Левіна здивувало, що він, який не міг уявити собі Бога, як і ніхто не міг, зрозумів, про що хотів сказати і сказав цей робітник. Життя Кирилова зрозуміле і розумне, бо всі розумні істоти живуть для "живота", але таке життя погане, бо треба жити для душі. З точки зору логіки, це була нісенітниця, але Левін душею зрозумів ці слова. Його вразило саме те, що він зміг зрозуміти і погодитись із тим, що не підлягало логічному тлумаченню. І коли він запитав себе, чому він зміг зрозуміти, відповідь у нього знайшлась одна: добро існує за межами розуму, воно одвічне, у нього вірять, бо відчувають у душі потребу любити людей. Розум відкрив боротьбу за існування, але він не міг відкрити, що треба любити людей, бо це нерозумно.
Левін відчув, що побачив нарешті те чудо, якого потребував, щоб повірити в існування Бога. У душі його все перевернулось, він відчув, що може повірити, і дякував Богу за цю віру. Він був у такому схвильованому і піднесеному настрої, коли побачив свого візка і кучера, що Кіті послала по нього, бо приїхав брат. Левін довго не міг прийти до тями від тих переживань, що піднесли його душу. Йому здавалося, що тепер всі стосунки з людьми будуть зовсім іншими, осяяні добром. Він сів у візок, став сам правити. Коли кучер хотів йому допомогти обминути пень на дорозі і потягнув віжку, Левін розсердився. Йому стало дуже сумно, що його душевний настрій не змінив його у ставленні до дійсності.
Гостей у супроводі Доллі та старого князя Левін зустрів дорогою, вони йшли на пасіку, думаючи, що він перебуває саме там.
Левін намагається подолати відчуженість у стосунках із братом, але не владний цього зробити. Розмова заходить про сербську війну, і Сергій Іванович вбачає в участі в ній добровольців прояв народного духу. Левін, який тільки-но відкрив для себе духовну опору народу в добрі, зауважує, що війна, вбивство не можуть бути проявом духу. Його підтримує старий князь Щербацький. Але Сергій Іванович і Катавасов наводять аргументи, яких Левін не може спростувати, хоча ще менше може погодитися з ними. Він говорить, що на війну йдуть ці, хто втратив гідний громадський стан, яким нікуди більше дітися, і люди у всі часи є в суспільстві, яким байдуже — чи до Пугачова, чи в Сербію. А Сергій Іванович називає їх кращими синами народу, які болісно сприймають страждання братів-слов'ян, наводить ще й вислів з Євангелія, що Ісус приніс у цей світ не мир, а меч. Левін досадував на себе, що знову не втримався і почав суперечити брату. Він бачив, що Сергію Івановичу ця суперечка неприємна, наче він захищає останнє, що в нього залишилось, тому Левін припинив її.
Всі саме поверталися з пасіки, коли розпочалася гроза. Діти і Доллі ледве встигли добігти додому, як упали перші краплини. Кіті з дитиною пішла в ліс, бо у домі було дуже жарко, і до дощу не встигла повернутися. Левін, схопивши простирадла, кинувся до лісу. Йому здалося, що він вже бачить їх, як блискавиця засліпила його, а коли він знову міг бачити, то із жахом побачив, що великий дуб падає, і почув тріскіт. Він біг щодуху і молився Богу, щоб дерево впало не на них. І хоча за звичкою встиг подумати, що молитися тепер, коли дерево вже впало, безглуздо, він не міг придумати нічого кращого. Левін знайшов їх на іншому кінці лісу і накинувся на дружину, дорікаючи їй за необережність. Кіті і мамка тримали парасольку над візком дитини, Мітя був сухий, неушкоджений і проспав всю грозу. Повертаючись додому, Левін, пам'ятаючи свою досаду, винувато стискав руку дружини.
По обіді всі перебували в гарному настрої і більше не сперечалися. Катавасов смішив усіх своїми розповідями, Сергій Іванович так просто і цікаво викладав складні питання, що всі заслухались його. Тільки Кіті мусила залишити приємне товариство, бо її покликали купати сина. Потім Кіті покликала туди й Левіна подивитися, порадіти успіхам сина — він почав упізнавати своїх і особливо радісно сприймав Кіті. Це викликало захват не тільки в матері, а й несподівано в Левіна. Кіті зауважила, що вона дуже рада тому, що чоловік починає любити сина. Левін зізнався, що тільки під час грози, коли синові загрожувала небезпека, він зрозумів, як сильно він його любить.
Вийшовши з дитячої, Левін не поспішив приєднуватися до загального гурту, де було весело. Він зупинився під зоряним небом і знову віддався своїм міркуванням. Але тепер не було болісних сумнівів душі, хоча багато питань поставало перед ним. Тепер для нього очевидним свідченням явлення Бога було існування законів добра. Він зрозумів, що всього не скажеш словами, потрібно просто вірити. Підійшла Кіті, він хотів сказати, що трапилось з його душею, але подумав, що ця таємниця його віри залишиться в ньому, її не треба вимовляти словами. Нове почуття не змінило його водночас, як він очікував, але, як і любов до сина, воно стражданнями твердо увійшло у його душу. Життя набувало для Левіна нового прекрасного сенсу — добра.