На виборах дієвій зустрівся з Вронським, якого не бачив з того вечора, відколи так невдало освідчувався Кіті, і якого він досі ще ревнував до неї. Левін намагався уникнути стосунків із Вронським. Але його приятель Свіяжський, Степан Аркадійович Облонський, теж присутній на виборах, втягнули Левіна в розмову в присутності Вронського. Критичні погляди Левіна на земство і його діяльність здалися Вронському дивними. Сам Вронський, намагаючись виконувати свої обов'язки дворянина, вбачав у своїй діяльності сенс, хоча на вибори приїхав лише тому, що йому було нудно в селі, що необхідно було продемонструвати Анні свої права на свободу. Вибори захопили його, завдяки своєму багатству і родовитості він мав популярність серед дворян, і перемога нового голови губернського дворянства багато в чому стала можлива завдяки його, Вронського, підтримці. Вибори нагадували йому своїм азартом перегони, і він вирішив, що коли через три роки він буде одружений, то сам спробує балотуватися на виборах.
Під час обіду, влаштованого на честь перемоги свого кандидата, Вронському принесли листа від Анни, в якому вона сповіщала, що їхня маленька дочка захворіла, що Анна не знає, де він і коли повернеться, що мала намір приїхати у місто, але усвідомлює, що йому це буде неприємно. Вронського вразила ворожість, яка відчувалася у листі, суперечності в намірах Анни. Але першим же потягом він поїхав додому. Анна чекала на нього і, відчуваючи свою провину за того листа, нервувалася. Дочка справді трохи захворіла, але вже одужала на той час, коли Анна писала листа, що було їй навіть досадно. Почувши, що Вронський приїхав, вона забула всі свої переживання, їй важливо було тільки те, що він тут, поруч із нею. Вечір пройшов у присутності княжни Варвари жваво й невимушено, Анна розпитувала про вибори і своїми питаннями дала змогу Вронському розповідати про те, що було йому дуже приємно, — про свій успіх. Але пізно ввечері Анна запитала, як Вронський поставився до її листа, і він відповів, що йому прикро через те, що Анна не хоче зрозуміти, що у нього є справи, які неможливо вирішити, сидячи вдома, наприклад, незабаром йому треба їхати до Москви. Анна твердо вирішила їхати разом з ним. Вронський з приємною посмішкою запевняє її, що мріє тільки про те, щоб ніколи не розлучатися, але у його погляді Анна бачить зовсім інше: злість на неї, відчуженість і передчуття нещастя.
Анна погодилася написати листа чоловікові і просити його про розлучення. Щодня очікуючи відповіді від Кареніна, вони приїхали до Москви і оселилися, як подружжя, разом.
ЧАСТИНА СЬОМА
Левіни вже два місяці жили в Москві. Вже давно минули терміни очікуваних пологів, а Кіті ще носила, і ознак, що ця подія відбудеться скоро, було не більше, ніж два місяці тому. Усі непокоїлися, лише Кіті була спокійна й щаслива, бо всі, кого вона любила, були поруч з нею, опікувалися й турбувалися про неї. Вона відчувала в собі нове життя і вже любила майбутню дитину. Одне псувало їй відчуття щастя: її чоловік став зовсім не таким, як у селі, яким вона його знала і любила. Там, у селі, він був постійно чимось зайнятий, спокійний і лагідний у ставленні до всіх. Тут, у місті, він насторожений, неспокійний, увесь час кудись поспішав, наче боявся щось пропустити, але не мав заняття, що забирало б його душу. Світські розваги його не цікавили, та й Кіті, дивлячись на Облонського, не хотіла, щоб вони його приваблювали. Левін намагався писати свою книжку, але що більше він про неї говорив, то менше вона його цікавила. Дивно, але в місті між ними не було вже тих суперечок, які часто-густо виникали в селі, ревнощів, яких вони боялися. Одного разу, під час візиту до своєї хрещеної матері, вона зустрілася з Вронським. Лише в першу хвилину, коли вона впізнала його у цивільному костюмі, їй перехопило подих, але старий князь, що супроводжував Кіті, голосно заговорив до Вронського і дав дочці змогу опанувати себе. Вона сказала до нього кілька слів, навіть посміхнулася на його жарт про вибори, бо треба було посміхнутися, щоб показати, що жарт вона зрозуміла. Але під час цієї короткої розмови Кіті відчувала незриму присутність свого чоловіка, і їй здалося, що він залишився б задоволений її поведінкою. Коли вона розповіла чоловікові про свою зустріч із Вронським, Левін почервонів більше, ніж Кіті. Але він подивився у її правдиві очі і зрозумів, що вона задоволена собою, що повелася при цій зустрічі належно, що всі її почуття до Вронського залишились у минулому, що спогади про це минуле не завдають їй болю. Левін повеселішав і зізнався, що йому було прикро від почуття, що є людина, майже ворог, з якою тяжко зустрічатися, і пообіцяв Кіті надалі бути з Вронським більш люб'язним.
Левін довго звикав до життя у місті, йому було незрозуміло, навіщо ходити з візитами до людей, які байдужі тобі й до тебе, навіщо запрягати у важку карету пару коней, коли йти було зовсім недалеко, навіщо наймати візника, коли є свої коні, тощо. Якось Кіті сказала, що в неї залишилось дуже мало грошей, і пошкодувала, що послухалась матері й переїхала до Москви. Левін дивився на неї невдоволено, але вона знала, що це невдоволення стосується не її, а самого себе. Левін не очікував, що життя в Москві потребуватиме таких грошей. Коли він розміняв перші сто рублів, він підрахував, скільки корисного можна було придбати на ці гроші для свого сільського господарства, працю скількох працівників ними оплатити. Коли ж пішли другі сто рублів, а за ними треті й далі, Левін вже нічого не підраховував. Тепер він знав, що гроші потрібні, але не знав, де їх брати. Цього разу Кіті заговорила ще й про грошові справи своєї сестри Доллі і передала Левіну прохання матері насісти на Стіву разом із чоловіком сестри Надії, Львовим.
Левін їхав до свого університетського товариша, тепер професора Катавасова, що обіцяв познайомити його з відомим ученим Метровим, соціологічна стаття якого дуже сподобалась Левіну. У ній він відчув багато спільного з тим, що цікавило його самого. Але коли Левін спробував викласти свою теорію Метрову, той не дав йому договорити, не вислухав аргументів, що, на думку Левіна, підтверджували її, а почав викладати свої думки як останню істину, що не підлягає сумніву. Спочатку Левін хотів договорити своє, але потім зрозумів, що вони з Метровим зовсім по-різному бачать один і той самий предмет, тому не зможуть зрозуміти один одного. Тепер він лише слухав, йому було приємно, що такий відомий учений говорить з ним як з фахівцем у таких наукових питаннях. Він не знав, що Метров переговорив вже з усіма, хто міг слухати його про це, не зовсім зрозуміле йому самому.
Потім Левін разом з Катавасовим і Метровим поїхав на засідання наукового товариства, на яке ті поспішали, а після того знову запросив Метрова — поговорити про книгу, над якою Левін працював. Але засідання, розмови, що точилися навколо, справили на Левіна дивне враження: йому здавалося, що все це він багато разів чув, і сам міг лише повторювати те, що вже говорив. Він відмовився їхати до Метрова, а поїхав до чоловіка старшої сестри своєї дружини Арсенія Львова, колишнього дипломата, який усе життя прожив за кордоном, тепер же вийшов у відставку, аби дати належну освіту своїм дітям. Левін мало знав його раніше, але в цей приїзд близько познайомився і здружився з Арсенієм, незважаючи на різницю у віці. Левін схиляв голову перед Львовим, бо щиро вважав його синів взірцем правильного морального виховання і бажав, щоб його власні діти мали такі чесноти. Про це він відверто і сказав Львову в розмові. Тому приємно було почути таку оцінку своєї праці, але він також відверто говорить, що роботи ще дуже і дуже багато. Дружина Львова не погоджується з ним, вона впевнена, що досягти ідеалу неможливо, що не можна присвятити себе тільки дітям, що врешті-решт це шкодить їм самим. Левін розуміє, що ця розмова між подружжям виникає вже не вперше, і йому дуже цікаво її слухати, спілкуватися з дітьми Львових. Але Надія нагадує, що Левін збирався їхати разом з нею слухати концерт. Тільки прощаючись із Львовим, він пригадав доручення, яке дала йому Кіті стосовно Стіви. І Львову, і Левіну ніяково від того, що вони повинні говорити про гроші і, напевне, завдати болю Стіві. Все, що робив Левін цього дня, викликало у нього почуття, ніби він нічого не розуміє в цьому їхньому міському житті. А щоб зрозуміти, йому треба було перестати бути собою.
Він поїхав із сестрою дружини на концерт і хотів скласти власну думку про музику, яку слухав, але не зміг цього зробити, він почувався, "як глухий, що дивиться на тих, хто танцює". Він вирішив звернутися до знавців музики, але вони тільки тлумачили написане у програмі концерту і не могли пояснити Левіну того, що він не зрозумів. Левін теж висловив кілька тривіальних думок, йому було трохи соромно від цього, тим більше, що деякі з них він говорив раніше. Потім він пригадав про візит, який просила його зробити Кіті і про який він зовсім забув, аж поки не побачив графа, якому й належало зробити цей візит. Сестра Кіті порадила їхати тепер, висловивши надію, що вони вже не приймають. Але Левіна прийняли, він відмучився належний час у чужій вітальні, не знаючи добре, про що говорити, кілька разів вставав, пориваючись іти, але очі господині красномовно говорили, що ще не час. Потім Левін відвіз Львова на обід до Кіті, застав її веселою та поїхав у клуб, куди його записав на обід старий князь Щербацький.
Обстановка клубу так відрізнялась від усіх вражень цього дня, що Левін піддався їй і дістав справжню насолоду від приємного товариства задоволених життям людей. Степан Аркадійович сидів поруч з ним, вони з насолодою їли і пили. Після обіду Левін побачив Вронського, якого поздоровляли з перемогою його коня на імператорських перегонах. Облонський вирішив за необхідне цього ж дня познайомити Левіна з Анною. Вронський зауважив, що Анна, безперечно, буде дуже рада бачитись і говорити з Левіним, що він, Вронський, і сам би поїхав зараз із ними, але мусить залишитись тут, щоб стримати свого приятеля, не дати йому програти багато в карти. Левін і Стіва потім ще грали на більярді, у карти. Левін радів відпочинку від ранкової напруженої розумової праці; заплативши сорок рублів, що програв у карти, за обід у клубі, він поїхав зі Стівою до Анни.
Відчуття спокою, задоволення життям і добропорядності усього, що відбувається, залишило Левіна, коли екіпаж затрусило на поганій дорозі, а у вікно він побачив кабаки, крамнички.