Він бачив, що Жульєн відрізняється від інших провінціалів, які заполонили Париж, і поводився з ним як із сипом, навіть прив'язався до нього.
За дорученням патрона Жульєн поїхав на два місяці до Лондона. Там він зблизився з молодими російськими та англійськими сановниками і раз на тиждень обідав у посла Його величності.
Після Лондона маркіз вручив Жульєну орден, який заспокоїв врешті-решт гордість юнака; він став більш говірким, не так часто відчував себе ображеним і не сприймав на свій рахунок різні слівця, якщо розібратися, дійсно не зовсім чемні, але ж у жвавій розмові вони можуть вирватися у будь-кого!
Завдяки цьому ордену Жульєн удостоївся честі вельми незвичайного відвідання: до нього прийшов з візитом пап барон де Вально, який приїхав до Парижа подякувати міністру за свій титул. Тепер Вально націлювався на посаду мера міста Вер'єра замість де Реналя і прохав Жульєна представити його пану де Ла-Молю. Жульєн розповів маркізу про Вально і всі його витівки і фокуси. "Ви не лише представите мені завтра ж цього нового барона,— сказав йому де Ла-Моль,— але й запросите його обідати. Це буде один з наших нових префектів".— "У такому випадку,— холодно вимовив Жульєн,— я прошу у вас місце директора будинку піклування для мого батька".— "Чудово,— відповів маркіз, раптово розвеселившись,— згоден. Бачу, що ви виправляєтеся".
Одного разу, зайшовши до їдальні, Жульєн побачив Матильду де Ла-Моль у глибокій жалобі, хоча ніхто з родини не був у чорному. Ось що розповіли Жульєну про "манію мадемуазель де Ла-Моль".
30 квітня 1574 року найвродливішого юнака того часу, Боніфаса де Ла-Моля, коханого королеви Маргарити Наваррської, було обезголовлено на Гревській площі в Парижі. Легенда говорить, що Маргарита Наваррська потай забрала голову свого страченого коханця, опівночі відправилася до підніжжя Монмартрського пагорба і власноруч поховала її у каплиці.
Мадемуазель де Ла-Моль, яку, до речі, звали Матильда-Маргарита, щороку 30 квітня одягалася в жалобу на честь предка своєї родини. Жульєн був вражений і розчулений цією романтичною історією. Звикнувши до цілковитої природності пані де Реналь, він не знаходив у паризьких жінках анічого, окрім манірності, і не знав, про що розмовляти з ними. Мадемуазель де Ла-Моль виявилася винятком.
Тепер він довго розмовляв з нею, гуляючи ясними весняними днями садом. Та й сама Матильда, яка крутила всіма в домі, ставилася поблажливо до розмов з ним, майже в дружньому тоні. Він з'ясував, що вона є вельми начитаною, думки, які Матильда виголошувала під час-прогулянок, дуже відрізнялися від того, що вона говорила у вітальні. Іноді вона так запалювалася і говорила з такою щирістю, що зовсім не нагадувала колишню зарозумілу й холодну Матильду.
Минув місяць. Жульєн став думати, що він подобається цій вродливій гордячці. "Ось було б забавним, коли б вона закохалася в мене! Чим холодніше і поважніше я з нею поводжуся, тим сильніше вона домагається моєї дружби. У неї відразу спалахують очі, як тільки я з'являюся. Боже мій, до чого ж вона гарна!" — думав він.
У своїх мріях він намагався оволодіти нею, а потім піти. І горе тому, хто спробував би його затримати!
Матильда де Ла-Моль була найпринаднішою нареченою в усьому Сен-Жерменському передмісті. Вона мала все: багатство, знатність, високе походження, розум, вроду. Дівчина її віку, вродлива, розумна — де ще вона могла знайти сильні відчуття, як не в коханні? Але її шляхетні кавалери були занадто нудними! Прогулянки ж із Жульєном приносили їй задоволення, її захоплювали його гордість, тонкий розум. І раптом Матильді спало на думку, що їй випало щастя покохати цього простолюдина.
Кохання з'являється їй лише як героїчне почуття,— те, що зустрічалося у Франції за часів Генріха III. Таке кохання не здатне боягузливо відступати перед перешкодами, воно штовхає на великі справи. Насмілитися покохати людину, що є такою далекою від неї за своїм суспільним становищем,— уже в цьому є велич і завзяття. Побачимо, чи буде її обранець і падалі гідним її!
Жахлива підозра, що мадемуазель де Ла-Моль лише робить вигляд, ніби небайдужа до нього, з єдиною метою виставити його посміховиськом перед своїми кавалерами, різко змінила ставлення Жульєна до Матильди. Тепер він похмурим, крижаним поглядом відповідав на її погляди, з уїдливою іронією відкидаючи запевнення в Дружбі, і твердо вирішив, що в жодному випадку не дасть обманути себе будь-якими знаками уваги, які робила йому Матильда.
Вона прислала йому листа — освідчення. Жульєн відчув хвилини тріумфу — він, плебей, отримав освідчення від дочки вельможі! Син теслі переміг!
Мадемуазель де Ла-Моль прислала йому ще два листи, написавши, що чекає його в себе у кімнаті о першій після півночі. Підозрюючи, що це може бути пастка, Жульєн вагався. Але потім, щоб не виглядати боягузом, рішився. Приставивши драбину до вікна Матильди, він тихесенько піднявся, тримаючи в руці пістолет і дивуючись тому, що його досі не схопили. Жульєн не знав, як поводитися, і спробував обійняти дівчину, але вона, відштовхнувши його, наказала перш за все спустити донизу драбину. "І це закохана жінка! — подумав Жульєн.— І вона ще насмілюється говорити, що кохає! Така холоднокровність, така розсудливість!"
Матильду охопило тяжке почуття сорому, вона жахнулася того, що затіяла. "Ти маєш мужнє серце,— сказала вона йому.— Я зізнаюся тобі: мені хотілося перевірити твою хоробрість". Жульєн відчув гордість, але це зовсім не нагадувало те душевне блаженство, якого він зазнавав від зустрічі з пані де Реналь. У його відчуттях зараз не було нічого ніжного — лише бурхливий захват честолюбства, а Жульєи перш за все був честолюбним.
Цієї ночі Матильда стала його коханкою. Її любовні поривання були трохи нарочитими. Пристрасне кохання було для неї скоріше якимось зразком, який потрібно було наслідувати, а не тим, що виникає само по собі. Мадемуазель де Ла-Моль вважала, що вона виконує обов'язок відносно самої себе і свого коханця, і тому в її душі не прокинулося жодної гідності. "Бідолашний виявив цілком бездоганну хоробрість,— говорила вона собі,— він має бути ощасливленим, інакше це буде легкодухістю з мого боку".
Вранці, вибравшись з кімнати Матильди, Жульєн відправився верхи до Медонського лісу. Він відчував себе скоріше здивованим, ніж щасливим. Усе, що напередодні стояло високо над ним, тепер опинилося поряд або навіть значно нижче. Для Матильди ж у подіях цієї ночі не було нічого несподіваного, окрім горя і сорому, які охопили їх, замість того п'янкого блаженства, про яке розповідається в романах. "Чи не помилилася я? Чи кохаю я його?" — говорила вона собі.
У наступні дні Жульєн був дуже здивований незвичайною холодністю Матильди. Спроба поговорити з нею закінчилася шаленими докорами в тому, що він немовби уявив, ніби отримав на неї якісь особливі права. Тепер коханці запалали один до одного шаленою ненавистю і заявили, що між ними все скінчилося. Жульєн запевнив Матильду, що все назавжди лишиться непохитною таємницею.
Через день після їх освідчення і розриву Жульєн був вимушений зізнатися собі, що кохає мадемуазель де Ла-Моль. Минув тиждень. Він спробував ще раз заговорити з нею про кохання. Вона образила його, сказавши, що не може дійти тями від жаху, що віддалася першому зустрічному. "Першому зустрічному?" — вигукнув Жульєн і кинувся до старовинної шпаги, що зберігалася в бібліотеці. Він відчував, що міг би вбити її тут же на місці. Потім, задумливо подивившись на лезо старої шпаги, Жульєн уклав її знову в піхви і з незворушним спокоєм повісив на те саме місце. Між тим мадемуазель де Ла-Моль тепер із захопленістю згадувала про ту дивовижну хвилину, коли її майже не вбили., думаючи при цьому: "Він гідний бути моїм господарем... Скільки знадобилося би сплавити разом цих чудових юнаків з вищого товариства, щоб досягти такого вибуху пристрасті!"
Після обіду Матильда сама заговорила з Жульєном і дала йому зрозуміти, що не має нічого проти прогулянки садом. її знову тягнуло до нього. Вона з дружньою відвертістю розповідала йому про свої сердечні переживання, описувала короткочасні захоплення іншими чоловіками. Жульєн зазнавав жахливих ревнощів.
Ця безжальна відвертість тривала цілий тиждень. Тема розмов, до якої вона постійно поверталася з якоюсь жорстокою захопленістю, була тією самою — описування почуттів, які Матильда відчувала до інших. Страждання коханця приносили їй задоволення. Після однієї з таких прогулянок, збожеволівши від кохання і горя, Жульєн не витримав. "Ви мене зовсім не кохаєте? А я молитися на вас готовий!" — вигукнув він. Ці щирі і настільки необачливі слова миттєво змінили все. Матильда, переконавшись, що її кохають, відразу відчула до нього цілковите презирство.
І все ж мадемуазель де Ла-Моль подумки оцінювала перспективи своїх стосунків з Жульєном. Вона бачила, що перед нею людина з піднесеною душею, що думка його не прямує уторованою стежкою, яку проклала посередність. "Якщо я стану подругою такої людини, як Жульєн, якому бракує лише статку,— а він у мене є,— я буду постійно привертати до себе загальну увагу. Життя моє не пройде непоміченим,— думала вона.— Я не тільки не буду відчувати постійного страху перед революцією, як мої кузини, які так тремтять перед черню, що не наважуються прикрикнути на фурмана, я, безумовно, буду відігравати якусь велику роль, адже людина, яку я обрала,— людина із залізним характером і безмежним честолюбством. Чого йому бракує? Друзів, грошей? Я дам йому і те, й друге".
Жульєн був занадто нещасливим і занадто враженим, щоб розгадати настільки складні любовні маневри. Він вирішив, що треба ризикнути і ще раз проникнути до кімнати своєї коханої: "Я поцілую її в останній раз і застрелюся!". Жульєн одним духом злетів приставною драбиною, і Матильда впала в його обійми. Вона була щасливою, лаяла себе за жахливу гордість і називала його своїм господарем. За сніданком дівчина поводилася вельми необачливо. Можна було подумати, що їй хотілося усьому світу повідати про свої почуття. Але за кілька годин їй уже набридло кохати і робити безумства, і вона знову стала сама собою. Такою була ця своєрідна натура.
Маркіз де Ла-Моль відправив Жульєна з надзвичайно таємним дорученням до Страсбурга, і там він зустрів свого знайомого по Лондону російського князя Коразова.