ович
02.04.1919 –
30.06.1951
8. Козіцький Григорій Барткович
10.12.1920 –
10.12.1945
9. Левицький Іван Іванович
22.02.1911 –
22.06.1944
10. Литняк Михайло Григорович
24.03.1924 –
13.05.1944
11. Лучка Степан Федорович «Чуй»
15.12.1916 –
04.08.1946
12. Мороз Іван Григорович
22.08.1812 –
10.11.1946
13. Марцінів Григорій Федорович
06.01.1921 –
21.03.1944
14. Поздик Григорій Григорович
05.03.1910 –
24.06.1941
15. Поздик Йосип Григорович «Євген»
26.04.1921 –
16.04.1951
16. Поздик Марія Григорівна
19.01.1927 –
19.11.1945
17. Поздик Степан Григорович
01.12.1915 –
0.06.1946
18. Польовий Дмитро Григорович
23.02.1927 –
15.11.1945
19. Серафин Степан Константинович
30.06.1941–
30.06.1941
20. Талас Василь Григорович «Остап»
28.01.1924 –
29.11.1945
21. Талас Іван Григорович «Тигр»
30.09.1922 –
10.12.1945
22. Тихоліз Текля Іванівна
09.09.1920 –
26.07.1947
23. Турула Петро Євгенович
1907 –
30.06.1941
24. Туркула Мирослав Лукович
31.08.1921 –
05.1944
25. Чигрин Іван Степанович
27.08.1921 –
13.04.1947.
26. Шкугра Григорій Васильович
14.10.1921 –
27.06.1944
27. Шкугра Григорій Степанович
05.05.1921 –
07.06.1944
28. Щербатий Федір Пилипович «Логін»
14.03.1921–
13.04.1947
Примітки:
У спільній могилі на сільському цвинтарі поховані
повстанці за № в списку – 3, 11, 16, 19, 22, 24, 27.
На Буданівському цвинтарі похований Мороз Іван.
У Крегольці похований Бундзеляк Степан.
Всі решта повстанці поховані на полях і тюремному подвір’ї м. Чортків.
Додаток 9
Мешканці села Деренівка, запідозрені в співпраці з НКВД
і знищені службою безпеки ОУН.
Прізвище, ім’я
Дата народження
Дата смерті
1. Байсарович Настя
18.03.1924 –
1945
2. Байсарович Франко
16.09.1942
3. Байсарович Юзько
15.07.1941
4. Баран Григорій
16.09.1882 –
06.08.1949
5. Бундзеляк Степан
10.07.1922 –
25.11.1945
6. Боровий Василь
24.09.1916 –
23.06.1941
7. Вовк Федір
11.04.1920 –
15.04.1946
8. Галонський Григорій
13.10.1921 –
06.08.1949
9. Зубик Марія
12.01.1907 –
22.06.1946
10. Зубик Софія
03.03.1928 –
22.06.1946
11. Зубик Стефанія
24.07.1931 –
22.06.1946
12. Зубик Степан
04.08.1887 –
17.06.1946
13. Копачинський Володимир
08.08.1922 –
17.06.1944
14. Копачинський Петро
15.07.1941
15. Копачинський Михайло
12.04.1920 –
17.06.1944
16. Копачинський Степан
27.05.1915 –
15.07.1941
17. Копачинський Кароль
01.08.1880 –
17.06.1944
18. Копачинська Анна
25.10.1887 –
17.06.1944
19. Копачинська Софія
24.06.1927 –
17.06.1944
20. Майовський Володимир
03.05.1932 –
літо 1949
21. Палідвор Василь
18.02.1916 –
16.07.1941
22. Тихоліз Василь
22.02.1894 –
17.06.1947
23. Тихоліз Анастасія
20.04.1896 –
17.06.1945
24. Тихоліз Анна
06.12.1880 –
17.06.1945
25. Тихоліз Павло
04.02.1918 –
15.07.1941
26. Трач Іван
1946
27. Фостяк Анастасія
1944
Додаток 10
Мешканці села Деренівка, розстріляні польською боївкою АК
1. Войтович Григорій
1900
1944
2. Кляпітура Федір
31.01.1911 –
26.10.1943
3. Пружиляк Дмитро
05.01.1894 –
01.02.1945
4. Сердечний Олекса
30.10.1909 –
26.10.1943
Примітки: Всі вони похованіна сільському цвинтарі. ( ф. № )
Додаток 11
Список сімей с. Деренівка Теребовлянського району Тернопільської області, що були примусово вислані під конвоєм за політичну діяльність своїх батьків і синів за межі України у 1941 – 1950 рр.
1. Стасишин Текля, з дому Польова.
Кравчук Парашка, тітка – вивезені 1949р.
2. Стасишин Євдокія, з дому Шкугра (за чоловіка Петра – солтиса
при німецькій окупації, засуджено за ст. 54 на 10 років)
Стасишин Стефанія (дочка)
Стасишин Павло (син)
Стасишин Петро (син). Всі вивезені у 1949 р.
3. Бундзеляк Петро (за сина Степана уч.УПА)
Бундзеляк Анастасія (дружина, з дому Хома із Залав’я від Чигрина)
Бундзеляк Анна (дочка)
Бундзеляк Григорій (син). Всі вивезені у 1949 р.
4. Кравчук Андрій (за поле і хату під цинковою бляхою)
Кравчук Анастасія (дружина, з дому Шарків)
Кравчук Євгенія (дочка)
Кравчук Марія (дочка)
Кравчук Мирослава (дочка)
Кравчук Ольга (дочка)
Кравчук Орися (внучка Стефи). Всі вивезені у 1949р.
5. Грицишин Катерина (мати, за сина Івана, засудженого за ст. 54-10)
Грицишин Анна (дочка), вивезена у 1949 р.
6. Вовк Анна (невістка, з дому Кравчук, за вбитого СБ чоловіка )
Вовк Оля (дочка, вивезені всі у 1949 р. за Федора)
7. Марцінів Василь (батько, за сина Дениса, засудженого за ст. 54-10)
Марцінів Парашка (мати)
Марцінів Мийхало (син). Вивезені всі у 1949 р.
8. Сокаль Марія (невістка) з дому Поздик (за братів членів ОУН)
Сокаль Григорій (син), студент 4-го курсу Чернівецького медичного
інституту.
Сокаль Іван (свекор Марії).
Сокаль Євдокія (свекруха Марії. Всі вивезені у 1949 р.)
9. Серафин Текля (мати, з дому Туркула, за сина Степана, члена ОУН.
Вивезена двічі у 1941і 1949 р.)
10. Збаращук Данило (батько), вивезений за дочку Теклю – зв’язкову ОУН і
сина-священика.
Збаращук Марія (мати, з дому Шкугра).
Збаращук Текля (дочка). Всі вивезені у 1949 р.
11. М’ягкота Йосиф (батько, за сина Василя, засудженого за ст. 54-11).
М’ягкота Марія (мати, з с.Довге. Всі вивезені у 1949 р.
12. Щербатий Семен (батько за братів Степана й Федора, чл. ОУН).
Щербата Текля (мати, з дому Пунь)
Щербата Марія (дочка)
Щербата Софія (сестра Семена по батькові). Всі вивезені у 1949р.
13. Джурба Анна (мати, з дому Гумінєцких за чоловіка Петра, судженого по ст.
54-11.
Джурба Марія (дочка)
Джурба Михайло (син)
Джурба Євген (син)
Джурба Володимир (син). Всі вивезені у 1949р.
14. Тихоліз Микола (батько, за сина Івана, що відмовився від співпраці з органами КДБ.
Тихоліз Марія (мати, з дому Грицишин).
Тихоліз Іван (син). Вивезені у 1949р.
Лучка Олена (мати, з дому Русин, за сина Миколу і Йосипа, членів ОУН). Вивезена у 1941р.
15. Поздик Іван(батько, за братів – Йосипа, Степана, Дмитра чл. ОУН
Поздик Анна (мати, з дому Сокаль).
Поздик Катерина (сестра Анни ).
Поздик (Колов) Дмитро – (син Івана).
Поздик Михайло (син Івана). Всі вивезені у 1941р.
16. Маловський Микола (батько, за криївку на горі по сусідству)
Маловська Емілія (мати з дому Севіцьких).
Маловська Софія (дочка).
Маловська Ірина (дочка).
Маловський Степан (син). Всі вивезені у 1949р.
17. Литняк Марія (мати, з дому Грициків, за сина Дмитра чл. ОУН).
Литняк Михайло (син)
Литняк Іван (син). Всі вивезені у 1949р.
18. Кравчук Марія (мати, з дому Григорів, за зятя Туркулу Мирона).
Туркула Софія (дочка, дружина Мирона, вбитого янівськими стрибками).
Кравчук Ольга (дочка сестри Софії). Всі вивезені у 1947р).
19. Чернець Євдокія (мати, з дому Щербата, за чоловіка Івана)
Чернець Дем’ян (син, за засудженого батька по ст. 54-11.
Вивезені у 1949р).
20. Козіцька Ірина (мати,за сина Григорія, чл. ОУН. Вивезена у 1949р.)
Чигрин Марія (мати, з дому Бундзеляк, за сина Івана, члена ОУН).
Вивезені у 1941 і 1947рр. Разом з дочкою.
Чигрин Анна (дочка)
21. Палій Степан (батько, за вбитого підпільниками поляка, робітника залізниці
біля їхнього дому).
Палій Анна (дружина, з дому Стасишин).
Палій Степан (син).
Палій Софія (дочка). Вивезені у 1949р.
22. Талас Юлія (мати, з дому Русин, за синів – Івана й Василя – чл. ОУН).
Вивезена у 1945 р.
23. Польовий Степан (вітчим, за прийомного сина– Лучку Степана, члена ОУН).
Польова Текля (мати з дому Лучків, за дочку Анастасію і сина Степана, членів ОУН).
Польова Ганна (сестра). Вивезені всі у 1947р.
24. Шкугра Степан (батько, за сина, Григорія, члена ОУН)
Шкугра Марія (мати, з дому Малєвичів). Вивезені у1941 і 47р.р.
25. Мороз Катерина (мати, з дому Мороз, за сина Івана, чл. ОУН.
Мороз Магдалина (сестра Катерини). Вивезені у 1941р.
26. Литняк Анастасія (мати, з дому Поздик, за сина Михайла, чл. ОУН.
Литняк Анна (сестра Михайла)
Литняк Володимир (брат Михайла)
Литняк Анастасія (бабця Михайла). В дорозі померла і її викинули з
вагона серед поля.
Вивезені у 1949р.
27. Бойко Параскевія (мати, за чоловіка Василя, засудж. за ст.54)
Бойко Степан (син)
Бойко Софія (дочка). Вивезені у 1949р.
38. Грицик Андрій (батько, за багатство – близько 10 гектарів поля).
Грицик Анна (дочка)
Грицик Зеновій (син)
Костюк Михайло (зять, з дому Шкугра). Вивезені у 1949р.
29. Федчишин Петро (батько, за сина Михайла, засудж. за ст 54.
Федчишин Ганна (мати). Вивезені у 1949 р.
30. Левицька Катерина (з родини Гумінецьких, за чоловіка – члена ОУН).
Вивезена у Тюменську область у 1941р.
31. Марцінів Євдокія (мати, за сина Григорія, члена ОУН).
Всього 93 особи
Мешканці села, вивезені у 1949р. були поселені у Пермській області.
Примітки: Не повернулися до села і померли на чужині:
Кравчук Андрій, Кравчук Анастасія, Грицик Андрій, Щербатий Семен, Щербата Софія, Мороз Магдалина, Шкугра Степан, Кравчук Мирослава, Кравчук Марія, Козіцька Ірина, Марцінів Василь, Польова Анна, Польовий Федір.
Додаток 12
Вихідці з села Деренівка, що одержали вищу освіту.
Прізвище, ім’я, по батькові
1. Аморгович Галина
Львівський торговельний інститут
2. Андрусишин Віра Степнівна
Чернівецький університет
3. Брездень Галина Миколаївна
Тернопільський економічний інститут
4. Глинський Богдан Петрович
Львівський медичний інститут
5. Гоц Мирослава Михайлівна
Київський харчовий інститут
6. Гоц Роман Михайлович
Київський харчовий інститут
7. Гуцула Емілія Федорівна
Тернопільський політехнічний інститут
8. Драбик Галина Володимирівна
Чернівецький університет
9. Драбик Михайло Володимирович
Чернівецький університет
10. Драбик Ольга Володимирівна
Чернівецький університет
11. Збаращук Іван Данилович
Львівська Духовна семінарія
12. Зубик Віктор Іванович
Київське вище військ. уч.
13. Костюк Богдан Григорович
Львівський політехнічний інститут
14. Костюк Григорій Ількович
Львівський сільськогоспод. інститут
15. Костюк Володимир Ількович
Львівський політехнічний інститут
16. Кравець Галина Дмитрівна
Тернопільський педагогічний інститут
17. Кравчук Василь Васильович
Тернопільський медичний інститут
18. Кубів Василь Григорович
Львівський політехнічний інститут
19. Литняк Петро Федорович
Мінський сільськгосподарськ. інститут
20. Лучка Марія Йосипівна
Тернопільський фін. кредитний інститут
21. Лучка Степан Йосипович
Львівський інст. фізкультури
22. Лучка Оксана Петрівна
Чернівецький університет
23. Мороз Василина Богданівна
Чернівецький університет
24. Мороз Ольга Богданівна
Чернівецький університет
25. Муравка Галина Дмитрівна
Львівський політехнічний інститут
26. Онишко Михайло Миколайович
Львівський ветеринарний інститут
27. Пістун Софія Яківна
Львівський політехнічний інститут
28. Поздик Михайло Іванович
Ів.Франківський педагогічний інститут
29. Поздик(Колов)МихайлоІванович
Новосибірський політехнічний інститут
30. Поздик Ольга Іванівна
Ів. Франківський педагогічний інститут
31. Поздик Софія Миколаївна
Львівський торговий інститут
32. Савчук Стефанія Мирославівна
Чернівецький університет
33. Садовий Ігор Васильович
Кам’ян.Подільськ.сільськогосп.інститут
34. Сердечна Любов Мирославівна
Львівський сільськогосподар. інститут
35. Стасишин Галина Степанівна
Тернопільський фін. кредитний інститут
36. Стасишин Михайло Степанович
Львівський політехнічний інститут
37. Стасишин Павло Петрович
Львівський політехнічний інститут
38. Сташків Оксана Іванівна
Чернівецький університет
39. Скакун Орися Василівна
Чернівецький університет
40. Сокаль Григорій Федорович
Томський медичний інститут
41. Туркула Марія Василівна
Чернівецький університет
42. Шкугра Віктор Володимирович
Тернопільський педагогічний інститут
43. Шкугра Оксана Володимирівна
Тернопільський педагогічний інститут
44. Шкугра Емілія Іванівна
Тернопільський педагогічний інститут
45. Тихоліз Лідія Іванівна
Тернопільський медичний інститут
46. Тихоліз Мирослав Іванович
Тернопільський медичний інститут
47. Чернець Дем’ян Іванович
Львівський політехнічний інститут
48. Грицишин Любов Іванівна
Чернівецький університет
Додаток №13
Невінчані наречені:
Грицишин Анна Іванівна, Грицишин Анна Пилипівна, Дзюрман Анастасія, Збаращук Текля, Кляпітура Катерина, Кравчук Текля Миколаївна, Кравчук Катерина Іванівна, Маловська Анна, Мороз Анастасія, Муравка Марія, Муравка Анна, Палій Текля, Панас Анна, Поздик Анна, Серафин Марія, Сердечна Катерина, Стасишин Марія, Стасишин Олена, Шаркова Катерина, Шиманська Текля, Татарчук Текля, Тихоліз Текля, Трояновська Текля, Шкугра Анна, Шкугра Марія.
Додаток № 14
Довідки про реабілітацію політичних в’язнів з числа колишніх студентів торговельки: Кубіва Василя, Лисої Марійки, Облуковського Василя, Стечишина Степана. стр
Додаток № 15
Мапа Теребовлянського району
Додаток 16
Ескізна схема цвинтаря в селі
Додаток № 17
Землі села Деренівка станом на 01.01.2004 р.
Фотографії
Слово до читача
Шановний читачу, перед Тобою коротенький сюжет бачених мною картин з 80-ти річного мого життя. Це ті картини, що глибоко запали в мою пам’ять. Але на Твій розсуд я приклав у книжці 18 додатків, які вимагають Твого аналізу і розкриття їх. Спробуй це зробити.
Більше 450 років існує село Деренівка. Тут жили люди наші предки. Тут їхні могили. У 2015 році Деренівка святкуватиме своє 450-річчя. Патріоти села повинні віднайти перші поховання. Там де лежать перші оборонці села від татарських наїзників. Перші будівельники – організатори нашої громади.
У церковному шематизмі зазначується, що між Деренівкою і Довгим існувало село Грицівка, яке було дуже активне, особливо в час козацького повстання проти польського панування. Так хто ж був засновником Грицівки? Чому воно захиріло? Воно ж мало найкраще географічне розташування, крім цього свій млин, корчму, ставок.
Відомо, що церкву в Деренівці збудували у 1715 р. Про церкву в селі Довге є згадка за 1565 рік. Якщо тоді вже існувало село Грицівка, то напевно в Деренівці теж була церква і біля неї цвинтар. Потрібно зробити розкопки в підніжжі Лисої гори, на Майданах, Селиськах. Етимологія тих назв говорить сама за себе.
У старій церкві є багато релігійних експонатів (ікони, хрести), які потрібно дослідити. Цвинтар теж зберігає багато інформації. На городі Тихоліза потрібно відновити хрест, встановлений з нагоди скасування панщини (оригінал зберігається у Львові біля церкви у Шевченківського Гаю).
Упершому і другому додатку перелічено найстарші роди села. Теперішні нащадки зобов’язані дослідити свій родовід.
Третій додаток. Цей список закликає сільську еліту віднайти на чужині ( в Америці, Канаді, Аргентині, Австралії) вихідців Деренівки і їх спадкоємців. Вони таки щось там осягнули…Наприклад: у Тернопільському енциклопедичному словнику, 2005,т.2, стр.466 ї згадка про Марцінів Теодора (1887- 1962) громадського діяча Канади
Шостий додаток – це перелік трагічних доль чоловіків села, що загинули на чужій землі за чужі інтереси. Треба віднайти їх могили, щоб мати право періодично їх відвідувати. Віднайти списки і могили вихідців із Деренівки, де лежать ті, що загинули на австро-російській війні, а також в армії УГА. Всі вони у передсмертній агонії линули думкою до рідних, до свого села.
Сьомий додаток – політичні в’язні села. Треба надрукувати їхні біографії і разом з фотографіями зберігати такий матеріал у сільській бібліотеці. Змонтувати хоч би такий плакат, як вбитим підпільникам, що висить у школі і читальні.
Одинадцятий додаток. Дослідити час і місця Сибіру, де каралися і вмирали наші односельчани.
Дванадцятий додаток. Вища освіта. Список з фотографіями може мати виховне і агітаційне значення, бо зобов’яже всіх випускників щось зробити для села, для суспільства. Соромно їм буде, будучи добрим спеціалістом, прожити вік і не залишити після себе живого сліду. Вони ж таки Homo sapiens.
Піднесені почуття виникають при аналізі статтей «Перехресні долі» автор С. Пістун і «За все в житті треба платити» автор В. Кубів.
Обняти думкою всесвіт, увірватися розумом у світ Божого персту – нам смертним не дано. Це вічне табу на тайну всесвіту. Перед смертю філософ Сенека признався: «На кінець я зрозумів, що я нічого не знаю, та все-таки це досягнення, бо другі і того не знають».
Роби добро і тобі воздасться. За зло настигне кара, і не земна, а Божа. Всесвітній закон існування нашої цивілізації. Всі це знають, та потяг до гріха є сильніший, бо міраж щастя, добра, моди, безнаказаності засліплює здоровий глузд людини, і вона хитрить, собі прощає, змовивши наніч три рази «Отче наш».
Ні, шановний! Постав на терези умовної ваги свої добрі діла, а на другу шальку – те сумнівне, що скривдило ближнього, і сам побачиш, що переважить.
Стань сам собі суддею. Молитва тільки підштовхне тебе до роздумів над сенсом життя «…і не введи нас у спокусу, але ізбав нас від лукавого…»
Священик Глинський на вулиці Коперника у Львові мав можливість одним ласкавим поглядом своїх очей зробити щасливими двох молодих закоханих – свою дочку Дарку і хлопського сина Івана Збаращука. Не захотів…
Костюків Гаврило не захотів ощасливити закохану Мальчичину Стефку і свого племінника Михайла. Міраж лукавої думки впав карою на три сім’ї. А могло бути по-іншому.
Трагічна доля Теклі Тихоліз, як і інших осіб, (додаток № 9) є таємною раною села. Вона ще довго буде кровоточити. У книжці «Ізійди, сатано» Любомир Сеник проник у психологічний стан стукача, що дав підписку на співпрацю з органами безпеки. Душевні муки сексота павутинням обплутували його душу.
Безхребетність людини веде до страшної особистої трагедії – морального і фізичного занепаду. Не суди і не будеш судженим, записано в святім письмі. Тому я не беруся осуджувати осіб, що належать до додатку №9, і тих, хто виконував смертний вирок над ними. Ці страшні вироки подібні до вироку, винесеного древлянами київському князю Ігорю. Я був особисто знайомий з «Богданом» і «Святославом». У Деренівці тоді переховувся і «Крук». Сільських підпільників тоді вже не було, тому вони, мабуть, непричетні до виконання присуду. Спецоперації органів КДБ, що стосувалися залучення невинних сільських активістів до співпраці, переслідували подвійну мету. По-перше, витягнути від жертви примусом і шантажем яку – небуть інформацію для звіту перед начальством, а потім служби рекогносцировки розробляли плани для оперативної діяльності. По-друге, кинути тінь на вимушених стукачів перед односельчанами, щоб з ними розправилася жорстоко СБ ОУН. При допиті вони щиро зізнавалися, що дали підписку на співпрацю, щоб вберегти сім’ю від депортації.
Любомир Сеник у книжці «Ізійди, сатано» веде свого героя Василя через всі пекельні муки вразливої душі і приводить його до трагічного кінця. Складалася ситуація, що немовби тільки смерть може зняти вимушену вину перед товаришами. Так закінчується роман Л.Сеника. Бо за все в житті треба платити. А може не за все ?..
Перші стукачі заплатили за вимушену зраду життям. Перші комсомольці, перші члени КПРС «сухими» вийшли із скрутних ситуацій. Совєтська влада не поскупилася, дала їм матеріальні винагороди. Тепер вони - політичний бомонт. – «Якщо б нас не було, то хто б тепер будував Україну?» – переконливо доводять в суперечці з опонентами. «Я теж був в ОУН, але…але зрозумів, що головою муру не розіб’єш і…і не був дурним». То чи варто було ставати на прю повстанцям, що перелічені (Додаток 8,7)
Софія Пістун торкнулась теми трагічної долі Теклі Тихоліз. Свою точку зору стосовно засуджених людей на смерть ( додаток 9 ) я висловив у книжці «Опозиція чи позиція», а також у розділі «Герої і зрадники».
Інтуїтивно відчуваю й аналізуючи події середини 20-го століття, припускаю, що всі схеми сексотства розроблялися в московських психологічних лабораторіях, щоб покорити свободолюбивий український народ, без якого Росія не була б імперією.
Чотири жіночих долі
Кожного разу, приїжджаючи в своє рідне село, відкриваю для себе все нові і нові горизонти пізнання як зовнішнього, так і внутрішнього світу людини.
Заробітчанська епопея, що виникла внаслідок масового безробіття в своїй рідній країні, підняла соціальний статус багатьох моїх односельців. У селі споруджуються або впорядковуються індивідуальні будинки з усіма необхідними для людини побутовими вигодами (газ, гаряча і холодна вода, водовідведення, телефон, телебачення). Село заполонили безліч машин вітчизняних й іноземних марок. На колишніх колгоспних полях, де трудились жінки згорблені від фізичної малооплачуваної роботи, зараз працюють індивідуальні власники, які самі розпоряджаються плодими своєї праці. Більшість мешканців села має власний транспорт.
На фоні такого, в якійсь мірі відносного благополуччя кидаються в очі невеликі, деформовані старістю, хатини, де доживають свій вік одинокі жінки, яким уже понад сімдесят років.
Доторкнувшись ближче до їхніх сердець, пізнаєш всю складність цього непростого, можливо, трагічного життя.
Недалеко від хати моєї сестри мешкає одинока стара жінка – Татарчук Текля. Із моїх дитячих років (це повоєнні роки) залишились спогади про її досить благополучну родину, на господарці якої був власний ткацький верстат. На ньому із конопляних ниток ткали різні полотна, з яких пізніше шили побутові речі. Зараз верстат демонтований, окремі його деталі розкидані по клунях і горищах. Зібрати його, навіть як експонат музею, є майже неможливо. Сама господиня важко пересувається на милицях, її зовнішній вигляд, крім болю і щирого співчуття, нічого іншого не викликає. Постає питання: в чому трагізм її сьогоднішнього становища? А відповідь така – молодість Теклі випала на ті страшні 40-50-ті роки, коли її суджений і наречений був вбитий у криївці або загинув на війні. Не стала вона ні чиєюсь дружиною, ні матір’ю, ні бабусею. Так і доживає самотньою свій вік.
Аналогічною є доля і в моєї землячки – Шкугри Марії. Свою молодість вона провела в лісах, розносячи іжу й одежу своїм землякам – підпільникам, які виборювали незалежність України. Старший брат – бандерівець, за визначенням тодішньої влади, загинув у підпіллі, молодший – помер дуже молодим. От і доживає свій вік ця одинока жінка в напіврозваленій хатині, тримаючи на ліжку кішку з двома кошенятами та ще декілька гусей, що заходять із подвір’я прямо до сіней хати. Марія живе спогадами з часів своєї молодості, згадує ті різні небезпечні життєві ситуації, в які попадала, обслуговуючи свого брата та його побратимів. Не стала вона, як і Текля Татарчук, ні нареченою, ні заміжньою жінкою, ні мамою, ні бабусею. Мені, авторові цих рядків, розказувала, як одного разу, вночі, на окраїну лісу хлопцям–підпільникам винесла два відра джерельної води. Вони випили її вмить, а їсти навіть не попросили, настільки були обезсилені. Хоч би на декілька днів створити подібні умови нашим ситим депутатам Верховної Ради, може тоді вони визнали б ОУН-УПА воюючою стороною за незалежність України.
Поруч з Шкугрою М., в такій же хатині, мешкає більш «благополучна» жінка одного з нею віку – це Грицишин (Лахотова) Ганна. До неї доля була більш поблажлива – вона мала чоловіка та дітей не встигла народити, – бо «загриміла» в Сибір на 25 років ув’язнення за «связь с бандеровцами». Вдивляючись в риси обличчя цієї вродливої, навіть на сьогодні, жінки я думаю: а де ж ненароджені тобою діти, наше майбутнє галицьке потомство? Зараз Ганна погано бачить і чує. І в хаті – пустка, ні родини, ні дитини.
На завершення хочу зупинитись на долі ще однієї жінки, з тої ж плеяди, – Теклі Кравчук. Їй судилося, на відміну від попередніх трьох, стати матір’ю. В часи лихоліття вона народила від чоловіка – бандерівця, з яким не могла взяти шлюб, бо його домівкою була криївка, – двоє дітей: сина – у 1944 р. і доньку – у 1946р. Мені, жінці, матері двох дітей, важко уявити її мужність. Селом гуляла «червона мітла», нишпорячи по всіх закутках, а Текля в цей час виношувала в своєму лоні бандерівське дитя. Від своїх кровинок вона ніколи не чула слова «мама», бо вони були записані дітьми своїх рідних діда і баби. Вбитого чоловіка Теклі везли з криївки на возі повз її вікна. Вона сиділа з дворічним сином, а під грудьми відчувала рухи семимісячної донечки. Зараз доживає свій вік ця, ще й сьогодні красива, мужня жінка разом з своєю донею. Текля ходить на милицях, донька лежить паралізована, сина уже давно немає вживих. Поневолі приходиш до висновку, що діти, зачаті в страху і виношені в небезпеці, здоровими бути не можуть.
Що об’єднює цих чотирьох жінок? Це стан їхніх душ. Вони задоволені тим, що мають. Ні на кого не жаліються, не плачуть, не судять. Живуть за християнською мораллю: «Так послав Бог, так мусимо жити, а чому так сталося – думаймо». От нам би, ситим, вічно всім незадоволеним, зденервованим – їхній стан душ та рівновагу?
Софія Пістун
Чия тут вина?
Відійшли у вічність дві Гані і Стефа, мої землячки, представниці того покоління, чия молодість випала на ті буремні для Галичини 40-50-ті роки. Відійшли в небуття з віковічними питаннями, які в певному віці постають перед кожною нормальною людиною:
– А для кого я жив?
– Чому на моє, таке коротке життя, випало стільки мук, страждань і поневірянь?
І, як завжди, є єдина відповідь:
– Бог там, наверху, він все бачить, йому і дано право судити.
Народились обидві Гані в простих селянських родинах у середині 20-30-их років минулого століття. Стефа – в сім’ї сільського вчителя. Дитинство їхнє пройшло в рідних домівках на рідній землі. Як і всі діти, вони росли і раділи змінам пір року, сонцю, вітру, дощу, снігу, квітам і всьому іншому, що бентежило дитячі та юнацькі душі.
І от настав, так давно «очікуваний» і розрекламований більшовицькою пропагандою, вересень 1939 року. В їхні домівки, несподівано, без запрошення, прийшов чужинець, в кирзовках, у шинелі й шоломі з п’ятикутною червоною зіркою. Він вирішив, що всі тут малограмотні: живуть і господарюють не так, моляться не тому Богу, вчать не ту історію і т.д., і т.п. Своє визволення він розпочав з масових арештів найбільш свідомої частини селян, вбивств окремих із них і депортації їхніх родин в Сибір.
У відповідь на насильницькі дії режиму молодь сіл об’єдналася в різні партії чи гуртки і, заприсягнувши на Деколозі, стала в оборону своїх рідних, сусідів та близьких. Пішли в підпілля як члени ОУН рідні брати обидвох Гань. Став керівником обласного проводу ОУН і наречений Стефи.
Після другого приходу совєтів (березень 1944 р.) в селах почалися тотальні облави на підпільників, переслідування, доноси, масовий терор і т. ін. Тут ще й долучилась польська армія Крайова, яка також почала зводити рахунки із своїми «споконвічними ворогами– сусідами» – українцями. Загинули в нерівних боях рідні брати обидвох Гань, а пізніше – і коханий Стефи.
Як могли почувати себе в час такого дикого розгулу більшовизму ці юні дівочі душі, коли на їхніх очах чинились вбивства рідних, близьких, знайомих. Очевидно, крім страху за власне життя, за свою родину, не було нічого – ні думання, ні порівняння, ні аналізу.
Їх «как бандеровское отродье» почали тягати по тюрмах, допитувати з застосуванням різних методів насилля, яким володіли кваліфіковані кагебісти після майже 25-ти річного панування в Росії та Східній Україні.
Одна із Гань при зустрічі зі мною уже в 75-ти річному віці розказала, що після перебування в різних слідчих ізоляторах в неї не було ні одного зуба, який би не хитався. В Копиченцькому пересильному пункті перед відправкою в Сибір вона пережила стан клінічної смерті.
Рідний брат другої Гані у віці біля 30 р. був убитий у криївці на власному городі разом із своїм односельцем-побратимом. Родина не мала права на християнське поховання, мама – рідного сина, а сестра – брата. Ховали цих двох підпільників вночі, коли село й пильне око КГБ спало. Домовини робив мій стрийко, теж таємно, вночі. Закопали домовини цих двох хлопців на городі, у сусідів, без свідків, в темноті, ретельно замівши сліди. Відбулось це в час Великодніх свят, коли християнський світ святкував величне воскресіння Христове. Воістину мученики Христа, загинули у великодню п’ятницю, поховані на Пасху.
І три юні дівчини стали жертвами НКВД-иської провокації, влаштованої їм у криївці, що знаходилась у районі Микулинець. Не обізнані з методами ведення боротьби діючого режиму з повстанським рухом, вони прийняли переодягнених у національну одежу рубашників за хлопців-підпільників. Одна з Гань цю подію пережила окремо, а друга Ганя і Стефа пройшли провокаційну операцію одночасно. Вийшовши з бункера, вони зрозуміли зі слів жінки, що пасла недалеко корову, що попалися в НКВД. Посуті це було винесення самим собі смертного вироку. Пізніше одну Ганю з родиною вивезли в Сибір, друга зуміла втекти з чоловіком в Східну Україну, а Стефа, змінивши ім’я та прізвище, замешкала на Львівщині.
І ось настали 90-ті роки, почалася весна національного відродження. Під час перепоховання двох вбитих підпільників на одному із сільських цвинтарів Теребовельщини, одна із Гань серед найактивніших промовців, які виступали на цивільній панахиді, впізнала одного з тих «мазепинців-провокаторів», що чинив їй допит у криївці в Микулинцях. Від несподіванки вона крикнула: «Як то так, вчорашні рубашники ховають сьогоднішніх бандерівців». Її підхопили люди, що стояли поруч, не давши можливості дійти до промовця. Жінка поділилася своєю здогадкою з другою Ганею, яка також підтвердила велику подібність цих двох різних за ідеологією людей.
На жаль, Стефи уже давно немає в живих. Підтвердити схожість провокатора з теперішнім націоналістом вона уже не зможе.
А хто ж він, сьогоднішній палкий патріот України, а в минулому – учасник провокаційних операцій НКВД? Щоб все зрозуміти, згадаймо події, що відбувалися на нашій землі в середині 40-50-их років.
У травні 1945 року закінчилася війна. Німеччина капітулювала. З фронту поверталися додому солдати Червоної армії. Схема вербування зводилася до влаштування демобілізованих солдатів на працю в райони або на учительську посаду в села. Ідеологічний апарат компартії запрацював ще в армії. Всіх мобілізованих з середньою чи навіть неповною середньою освітою записали «добровільно» в комсомол, про що зазначалося у військовому білеті.
Отож, такий комсомолець стає учителем фізкультури чи вчителем початкових класів. Уявіть таку ситуацію, що місцевому учителю доручають вести атеїстичну пропаганду. Він хитрить, та опиняється між двох сил. Ще гірше, йому пропонують ввечері поїхати на допит зв’язкової у псевдобункері СБУ УПА. Допити бувають пристрасними, хоча, можливо, він активної участі в ньому не бере. В незалежній Україні учитель вже доріс до директора школи, став патріотом і забув про прикрий випадок допиту у спецбункері, та не забула про нього катована колишня зв’язкова, що повернулася з тюремного ув’язнення з підірваним здоров’ям, без єдиного зуба в роті.
На похорон повстанців у село приїхав патріот – директор школи і виголошує прекрасну промову, а в гущі односельчан задихається від люті й образи колишня зв’язкова, яку він допитував у спецбункері як есбіст УПА. Промовець побачив той біль і сльози та згадав той вимушений допит, і, хоч зв’язкова уже відійшла у вічність, ця картина буде переслідувати його все життя. Хто винен? Ми обговорювали з його товаришем цей випадок. Все це мало місце в житті, хоч імена з етичних міркувань тут не названі.
Я особисто від свого імені та від імені всіх нас живучих, причетних і непричетних до описаних подій, а також від імені директора школи прошу вибачення у душ тих померлих жінок, які пронесли важкий хрест свого буття на землі.
Софія Пістун
Версія
Ранком 13 квітня 1947 року Ганка опустила через щілину між плитами до середини криївки запечатаний грипс і пішла готувати сніданок на трьох підпільників. Із вчорашнього вечора її переслідувало недобре передчуття. Брат лежав у криївці хворий. Олесь Левада душився від хронічного кашлю. Лиш Федір на здоров’я не жалівся. Часто зникав наніч, щоб розвіятися із симпатичною молодицею, а Іванові казав, що йде на завдання від нового районного провідника, який прибув до села разом з Олесем пізньою осінню 1946 року. Він замінив вбитого 10 листопада місцевого провідника Івана Мороза «Василька». Іван цілу зиму пролежав хворим, тому не потрапив на зустріч з новим провідником. Сирість у криївці підірвала його здоров’я: Все тіло Івана було покрите форункулами, до того, набутий ревматизм суглобів відбився на його дразливій психіці. Він сердився на всіх, часто без причини, особливо на Олеся, якого не злюбив із першого дня знайомства. «Де він взявся на нашу голову з його російським «да», «харашо». Інтуїнтивно Іван з Федором йому не довіряли. Розпитувати про його минуле, було суворо заборонено. Час від часу вони перекидались короткими фразами про сільські новини, знаючи, що Олесь того не розуміє.
У цю трагічну ніч, пізно ввечері, повенувся Федір і запропонував хлопцям випити по 100 грам, щоб зігрітися, бо весна затягнулася, всюди було сиро, непривітно.
– Ти був у неї, чи в провідника, – запитав іронічно Іван.
– Лягаймо спати, щоб не розбурхувати фантазії,– відповів Федір. Підкотив комір кожуха і притиснув голову до подущини. О, ні! Згадав, ще треба перевірити запобіжник свого улюбленого автомата, бо береженого Бог береже.
– Добраніч хлопці! Доброї ночі! – лиш би не приснилися нам москалі. Поснули не скоро, і приснилася їм … вічність!.
Ганка пізним ранком принесла сніданок. Відкрила плиту над входом у криївку і відсахнулася, бо по драбині піднімався Олесь, тримаючи в руці револьвер, а на плечі карабін. Ганка задеревіла від страху. Олесь, не сказавши ні слова, вийшов із клуні, перейшов в спокійним кроком через подвір’я і попрямував боковою вуличкою до лісу Крегольця. Ганка супроводжувала його очима, ступаючи за ним. Відкрила рота, щоб щось запитати, та звук не виходив з горла. Гортанні спазми перекрили її зусилля …
З важким передчуттям вона повернулася до клуні, опустилася в криївку і заголосила.
– Братику, мій…братику! За що він тебе?… За що він вас обидвох убив?
На скронях голови Івана й Федора застигала ще тепла кров.
– Краще б він мене застрілив, або разом, щоб не дивитися на смерть, на похорон рідного брата…Боже! За що така кара на нас? Чим ми завинили перед Тобою? За що таке випробування для нас?
Приклякнула на коліна і цілувала скривавлену скроню брата.
– Горю не зарадиш, треба щось робити, бо вони можуть ось-ось появитися. На сімейній нараді вирішили тікати з хати до сусідів і почекати до вечора.
Олесь у лісі запорпав у сухе листя карабін і без труднощів добрався до району. Попросив Кравцова зв’язати його з обласним центром.
– Ало, это Соколов? Да! – Я – Олесь, докладиваю, заданіє виполніл. Жду распоряженія… – Харашо! Жді, висилаю за табой автомашину. Передай трубку дежурному.
На обласній нараді КДБ доповідав Тарасенко, псевдонім «Олесь».
– Да, ти заслужіл отдих, провесті всю зіму среді бандітов– ето геройство. Ми представім тебя к наградє, только розработаєм методи компроментації бандітов среді насєлєнія, не только на сегодня, но і для історії, для будущіх історіков. Создадім такіє, как у них «криївкі», а методи устрашенія – похлєщє їх. Іначє нє зломіть їх волю, їх борьбу за воображаємоє государство націоналістов. Етому нє бивать.
– У районє мікулінєцкого лєса оборудована криївка. Вот тєбе, Тарасенко, предлагаєм возглавіть там допрос бендєровскіх связних от… імені СБ ОУН. Галіцкій діалєкт ти уже ізучіл на практіке. У помощь дадім пару бандєровскіх отщепенцев, провєрених на убійствє своїх і, конєчно, отделєніє хорошо обучєних зауральскіх ребят.
Серед живих деренівських підпільників залишились тільки Поздиків Йосип «Евген» і Сердешний Микола. Про перебування Сердешного на Мшанці КДБ знало від добре вишколеного місцевого стукача, і він не представляв для них небезпеки, бо знаходився під надійним наглядом. «Євген» був небезпечний, бо мав широке коло зв’язків і його конче найти потрібно було і тільки живим. Мшанецький стукач догадувався, що про «Євгена» інформацію може дати мешканка Кобиловолок – Стефа Шкварок. За опрацьованою схемою її арештували, потім нібито відбулося «визволення» боївкою УПА. Накінець вона опинилася у микулинецькому бункері разом з Чигрин Анною. Обидві щиро розказували «своїм» хлопцям все, що знали. «Олесь», слухав допит за перегородкою, бо його могла пізнати Анна.
Псевдорайонний провідник доручив СБ ОУН викликати з хати, обов’язково при свідках, Тихоліз Теклю. Сам районний «провідник» вів допит у Савковій хаті.
Я, я.. не доносила, погодилася на співпрацю під примусом у буданівській катівні. Я перед вами не завинила. Чому мені не довіряєте, я ж свою молодість, здоров’я віддала за Україну, а тепер мене катують свої за зраду. Бог мені свідок, що я не зрадниця. Я.., я…, – ридала на долівці в ногах новоспеченого районного «провідника» героїня революційного підпілля, й не відаючи і навіть не здогадуючись, що над нею знущаються побратими буданівських катів.
– Від Імені революційного проводу засуджуємо тебе на страту, щоб іншим не хотілося співпрацювати зі..., – закашлявся від незвичного, – з чужинцями. Обвів поглядом боївку СБ. – Жорстока смерть наведе жах на село. Виконуйте наказ!
Літнього ранку 1947 року сонячне проміння заглядало з– поміж грабового листя на знівечене лице дівчини. У дитинстві тут збирала вона підсніжники, заплітала їх в довгу русяву косу. Тут виспівувала разом з соловейком веселі і сумні українські пісні. Тут на листочках ромашки загадувала свою долю: «Любить, не любить…» Але такої долі не могла передбачити… Не могла вона зрозуміти в передсмертну хвилину, що її карають «свої» за гріхи, не скоєні нею. «Господи, прости їх, бо не знають, що творять…»
Ні, вони знали! Під маскою «своїх» підступно діяла московська банда, щоб скомпрометувати героїзм повстанців, що клали голови за Україну, за її волю.
Село заціпеніло від страху. Як можна було її вбивати? Вона ж годувала їх, жила їхнім життям і так жорстоко? Тут щось не те... Не те! Перешіптувалися між собою селяни. А чи вкрався сумнів у скоєному злочині в «Крука», «Богдана», «Святослава», «Евгена» чи Миколи Сердечного?…
Такі й подібні схеми допитів і розправ були опрацьовані за вказівкою державних керівників у науково-дослідних інститутах КДБ СРСР. Туди і перенесені з України всі архіви оперативних донесень, щоб ми не знали правди…
Тепер за Тобою, дорогий читачу, право висловити свою думку на болючу тему «зради» і «геройства» тих, що загинули, і тих, що живуть.
Буду вдячний, коли отримаю від читачів доброзичливу критику, чи поміркований відгук на книжку.
Про автора книжки
Кубів Василь - народився 14.12.1926р. у селі Деренівка Теребовлянського повіту.
Початкову школу закінчив у рідному селі, опісля торговельну школу та культосвітній технікум (1946 р.) у м. Теребовлі. Ще навесні 1941 року став членом нелегальної організації «Юнацтво» ОУН. У районному «Юнацтві» пройшов курс підготовки пропагандистів і розвідників.У 1944 р. – учасник сільської самооборони 1946 – 1948 рр. – студент Львівського зооветеринарного інституту.
Разом зі студентами Л.Стебельським, І. Желемом, Я. Дем’янчуком, Ю.Дяковим за зв’язок з ОУН був арештований і засуджений на десять років увязнення уконцентраційних таборах ГУЛАГу. Покарання відбував у Башкирії.
Після повернення працював у Львові, водночас учився в будівельному технікумі, а пізніше – на вечірньому відділенні Львівської політехніки.
Працював на будівництві майстром, виконробом, гол. інженером, гол. спеціалістом науково-дослідного інститу, начальником відділу капітального будівництва Львівського міжобласного цукротресту. Склав кандидатські іспити, але захистити десертацію не зміг– завадило біографічне минуле.
У час перебудови організував на Янівському цвинтарі відновлення братської могили, де похований Міністр Андрій П’ясецький з уряду Ярослава Стецька, що був розстріляний німецьким гестапо разом з 28 членами ОУН. У 1990 р. заснував крайову Спілку політичних в’язнів України (СПВУ). Ініціював видавництво газети «Нескорені» при СПВУ. Ініціював й організував за громадські кошти спорудження пам’ятника жертвам комуністичних злочинів на площі Шашкевича у Львові. З 1992 по 1997 р. очолював обласний профспілковий комітет ветеранів праці «Нескорені». У 1995 році ініціював й став співзасновником Львівської обласної організації – Об’єднання ветеранів Другої світової війни. У 1998 році ініціював і став співзасновником Львівського товариства «Тернопільщина», в якому займає посаду першого заступника голови Товариства. У Товаристві В.Кубів відповідальний за випуск вісника «Тернопільщина».
У 90-х роках брав участь у двох конференціях політичних в’язнів Литви як голова делегації від України, а також у двох Всесвітніх з’їздах українських політичних в’язнів у Києві. У травні 1995 р. був учасником Львівської делегації на 50-річному відзначенні звільнення в’язнів із фашистських концентраційних таборів в Австрії (Ебензе, Маутгаузен).
У 1996 році видав книжку «Історія села Деренівка, нарис». У 2003 році видав книжку «Опозиція чи позиція». Друкував свої статті у часописах «Нескорені», «За вільну Україну», «Високий замок», Теребовлянській районній газеті «Воля», Тернопільській обласній «Свобода»та у Віснику»Товариства. Підготовив для школи і читальні «Просвіти» у рідному селі стенди з фотографіями всіх підпільників села, що загинули в бородьбі за волюУкраїни.
Контактний тел. Автора: 2703885, моб. 8-0675959202
Використана література:
1. Люстрації королівського перепису за 1565 і 1570 рр.
2. Джерела до історії України-Руси т.5 (Галицькі акти 1649–1651 р).
3. Ян Байгер «Шкіц географічно-історичне і етнографічне» 1899 р.
4. Шематизми за 1838–1938 рр.
Львівський Історичний архів.
5. Ф. 5 Теребовлянський Гродський суд.
6. Ф. 18. Теребовлянський земський суд.
7. Ф. 19. Метрика Йосифівська за 1789 р. (Мова німецька, готика).
8. Ф. 20. Метрика Францешканська 1829р.
9. Ф 146. Галицьке намісництво, оп.86 (1013,.оп.18) 4374.
10. Ф. 159. Галицька фінансова прокуратура.
11. Ф. 201. Метричні книги, оп., 4а, спр.1512.
12. Ф. 295. Прокуратура апеляційного суду, оп. 1722.
13.Звідомлення Деренівського Виділу «Просвіти» від 15. 06. 1898р.
14. Церковна метрика села за 1915.
15. Копії матеріалів, складених сільською Радою на запит комісії по історії міст і сіл Української РСР.
16. «Вільна Україна» – часопис номер 31 від 28.10.1939 р.
17. Тернопільський Державний архів, фонд 32, 45, 395, Р-2098, Р-2.
18. Бібліотека ім. Стефаника. Відділ Україністики Ф. 574.
Іван Білас «Репрессивно – каральна система в Україні 1917– 1953рр.». т.1-424с. т.2-684с.
Усна інформація учителя Миколи Брезденя (м.Теребовля), інженера Мирослава Триліха (м.Львів), Івана Поздика і Степана Крупецького (с.Довге), Олі Захарій (с.Ілавче), Павла Тихоліза (Англія), Ярослава Баковського (м.Львів), Софії Пістун, Павла Стасишина, Степана Щербатого (м.Львів), мешканців села Деренівки: Анни Бундзеляк, Івана Грицишина, Анни Грицишин, Григорія Дацківа, Марії Кубів, Евгенії Кубів, Оксани Лучки, Івана Палідвора, Ганни Палідвор, Петра Стасишина, Миколи Тихоліза, Івана Тихоліза, Ілька Хоміва, Марії Шкугри, Степана Щербатого.
За всю інформцію і допомогу в зборі матеріалів вище названим особам автор складає щиру подяку.
Зміст
ПЕРША ЧАСТИНА
Село очима юнака 2
Наша школа 15
Побратимство 19
Сільські події перед війною 21
Великодній піст у Дацикового Пилипа 25
Така їх доля 32
Початок ІІ-світової війни 36
Перші совєти 45
Вибори делегата на Львівські збори 49
В день виборів 53
Нова влада 55
Школа і «Юнацтво» ОУН в селі 64
Повстання у селі Деренівці та його наслідки 78
Німецьке «визволення» 82
Німецька окупація 89
ДРУГА ЧАСТИНА
Місто 92
Всіх студентів розділили на дві групи 96
Підготовка до великих подій 104
Другі совіти 112
Культосвітній технікум 125
Ветеринарний інститут 138
Канікули в селі 140
ТРЕТЯ ЧАСТИНА
Арешт і концтабір в Башкирії, 151
Робочий день 188
Будівництво житлової інфраструктури 5-го району Ішимбаєва 192
Помічник начальника по побутовій частині 196
Будівельна контора 5-го району МВД СРСР 210
Знову в бригаді 212
Смерть Сталіна 220
ЧЕТВЕРТА ЧАСТИНА
Воля без волі 221
Табірні знайомі 237
Передсмертний вечір останнього підпільника 248
П'ЯТА ЧАСТИНА
Короткий нарис історії села Деренівки 249
Австрійська окупація краю 253
Перша світова війна і польська окупація 256
Польська окупація 257
Друга світова війна (совєтська окупація) 258
Німецька окупація 259
Перебудова і незалежна Українська держава 262
За все в житті треба платити 268
Хтось мусить стати в оборону 271
ШОСТА ЧАСТИНА
Додаток № 1-18 273-286
Слово до читача 287
Чотири жіночих долі 290
Чия тут вина? 292
Версія 295
Про автора книжки 299
Використана література 301
Фотографії
Подяка спонсорам
Василь Кубів
Дороги і долі
Літературний редактор
і технічний коректор Оксана Лутчин
Комп’ютерний набір Василь Кубів
Коректор Анатолій Гордійчук
Дизайн книги Віктор Куликовець
Фотографії Олег Кубів
м.Львів 2005
??
??
??
??
1
