Розвійтеся з вітрам, місточки зів'ялі,
Розвійтесь, як тихе зітхання!
Незгоені рани, невтішені жалі.
Завмерле в серці кохання.
І. Франко
Вічна загадка любові... Саме вона породжує прекрасне і вічне на землі, звеличує людину, робить її щасливою чи приносить душевний біль. Скільки існує людство, нерозгаданою залишається таїна почуттів, що надихають художників і композиторів, скульпторів і поетів.
"Людина, — сказав М. М. Коцюбинський, — яка б вона сильна не була, не може жити самою боротьбою, самими громадськими інтересами. Трагізм особистого життя часто вплітається в терновий вінок життя народного. У Франка є прекрасна річ — лірична драма "Зів'яле листя". Се такі легкі, ніжні вірші, з такою широкою гамою почуттів і розуміння душі людської, що, читаючи їх, не знаєш, кому віддати перевагу, чи поетові-борцю, чи поетові-лірикові, "співцеві кохання і настроїв".
Франко створив у збірці "Зів'яле листя" узагальнений образ жінки. Вштопщнімаєпдо неба, то кидає на дно. Одна "лілея біла", "мов метелик", "невинна, як дитина", друга — "гордая княгиня, тиха та сумна", "мов святиня"; третя — "женщина чи звір", "сфінкс", "мара", "з гострими кігтями". А ми бачимо одну, така сила майстерності Франкової, що перед нами не три особи, а три силуети однієї і тієї самої жіночої постаті. В одному образі безліч відтінків гордості й гіркоти, непорочності й розуму, стриманої одержимості і прихованої іронії.
Поет тужить за своїм ідеалом, якого не знаходить в житті: Я не люблю тебе, о ні, Люблю я власну мрію, Що там у серденьку на дні Відмалечку лелію. Кохання творить з людиною дивні дива. Покохавши, людина відчуває себе сильною і свобідною, мов той, що вирвався з тюрми на світ, Таким веселим, щирим і лагідним. Звертаючись до коханої, поет "щасливий, наче цар могутній", освідчується їй: "Я б душу дав за тебе".
Кохання дає ліричному герою натхнення, творчу наснагу:
Я понесу тебе в душі на дні,
Облиту чаром свіжості й любови,
Твою красу я переллю в пісні,
Огонь очей в дзвінкії хвилі мови,
Коралі уст у ритми голосні...
Трагічний настрій, викликаний коханням без взаємності, вщчувається в поезії "Так, ти одна моя, правдивая любов". Кохання героя — "найтайшший порив" його душі і тіла, "найкращий спів", це "славний подвиг" його життя:
Як згублену любов, несповнене бажання,
Невиспіваний спів, геройське поривання,
Як все найвищеє, чим душу я кормлю,
Як той огонь, що враз і гріє й пожирає,
Як смерть, що забива й від мук ослобоняє, —
Отак, красавице, і я тебе люблю.
Усю велич і всю складність почуттів висловлює поет у вірші "Ой ти, дівчино, з горіха зерня", суть якого в строфі:
Ой ти, дівчино, ясная зоре!
Ти мої радощі, ти моє горе!
Сповідь зраненої, наболілої Франкової душі зачаровує, хвилює, примушує страждати. Чи можна знайти слова, щоб передати почуття ліричного героя поезії "Чого являєшся мені":
Чого являєшся мені
Усні?
Чого звертаєш ти до мене Чудові очі ті ясні,
Сумні,
Немов криниці дно студене?
Чому уста твої німі?
Який докір, яке страждання,
Яке несповнене бажання
На них, мов зарево червоне,
Займається і знову тоне
У тьмі?
Чи потрібен аналіз таких творів? Адже супутниками Франка були дві великі музи — Поезія і Музика, які передають тонкий ліризм і глибокий трагізм почуттів поета:
Се розлука моя, невтішима тоска,
Се любов моя плаче так гірко.
Се мого серця драма!
Літа важкої муки,
Пекучих болів, сліз і божевілля,
Придавленого серця.
Недаремно Франко дав збірці підзаголовок "Лірична драма". Три "жмутки" — це три дії, зміст яких — життя і невдале кохання ліричного героя, конфлікт надзвичайно напружений: адже тричі йому "являлася любов", котра примушувала страждати невимовно:
Ненавиджу красу, і силу.
І світло, й пісню, і життя,
Ненавиджу любов, чуття, —
Одно люблю лиш — забуття,
Спокій, безпам'ятну могилу.
Як сказав О. Білецький, "все, що є в нашій мові найніжнішого, найголубливішого... вклав поет у ці хвилюючі, писані кров'ю серця рядки".
Збірка І. Я. Франка належить до найгеніальніших творінь світової любовної лірики. У "Зів'ялому листі" відтворено любовні страждання непересічної, сильної духом людини. Ліричний герой — це жива, багата духом, гаряча й глибинна натура. Франко малює любов як діяння, як найвищий витвір душі.
Якби знав я гори, що спиняють хмари,
Що два серця можуть ізвести до пари...
То тебе би, мила, обдала їх сила,
Всі би в твоїм серці іскри погасила,
Всі думки й бажання за одним ударом,
Лише одна любов би вибухла пожаром.
У цьому "пожарі почуттів", як на жертовному вогні, згоряє людина, але, згоряючи, переплавлюєгься, і натура її облагороджується.