Суперечливість ідеалів П. Грабовського
"Терпи ж, наш нещасний, сердешний товаришу! Неси до могили свій важкий хрест, та знай, що тут, далеко в рідному краю, тебе знають і люблять і що ім'я твоє яснітиме в ряді тих наших мучеників, що, наче стяг бойовий, ведуть і вестимуть цілі покоління до боротьби з усякою сваволею, з усяким гнітом, чи то індивідуальним, чи національним".
Таким щирим словом озвався з далекої Галичини Іван Франко до Павла Грабовського, а лист надіслав за адресою: "В город Иркутск, губернское жандармское управление, для передачи государственному заключенному Павлу Арсеньевичу Грабовскому". У той холодний, жорстокий край після двох років ув'язнення і допитів заслали 24-річного Грабовського, звідки він так і не повернувся на рідну Україну. Провина молодого поета була в тому, що він мав вразливе серце та переймався гарячим співчуттям до знедолених та принижених, прагнув захистити їх од сваволі сильних. Ще навчаючись у Харкові, в семінарії, Грабовський брав активну участь у діяльності народницької організації "Чорний переділ", за що був заарештований і як "політичний злочинець" взятий під нагляд. Про той незабутній час він пізніше у творі "Згадка" напише:
До поранку йшли розмови...
Скільки віри та надій!
Як палав огонь любови,
Як ми рвалися до дій!
...Все віддай на вжиток люду,
Що, ллючи кривавий піт,
Не жалів для себе труду,
Згодував тебе на світ.
Серед товаришів Грабовський вирізнявся запальною вдачею і пориванням до активної дії, а тому з часом розчарувався у діяльності "Чорного переділу", члени якого обмежувалися тільки розмовами. Поет рішуче повстає проти ліберально-народницької ідеалізації села й селянства, проти милування вигаданою сільською ідилією на "благословенній Україні", категорично відмежовується від тих поетів, що, уникаючи злободенних громадських тем, "співають нам на всякі голоси про райські сни й куточки благодатні", про соловейків та красу природи:
Я не співець чудовної природи
З холодною байдужістю її,
З ума не йдуть знедолені народи, —
Їм я віддам усі чуття мої.
Роздвоєність у почуттях і суперечливість ідеалів особливо гостро відчуваються у поезіях Грабовського, що увійшли до збірки "З півночі". Чимало творів цієї збірки звучать сумно і розпачливо:
Сумні літа — їх не стерти;
Тяжкий досвід — з ним лягти...
Тільки й долі — чесно вмерти,
Хрест без плями донести.
Звичайно, слід відзначити, що створювалися вони за винятково тяжких умов: виснажувала і відбирала сили небезпечна хвороба легенів, занепадали духовні сили і тому лягали на папір болючі слова:
Щодня гину один і загину вкінець,
Ніхто в світі, ніхто не поможе:
Дотліває життя, як сумний каганець;
Жити ж хочеться, хочеться, Боже!
Та разом із тим він не шукає співчуття, хоча нарікає на обставини життя, що вбивають живу душу в людині.
Колишню свою боротьбу на ниві народництва Грабовський оцінює в етичному плані. Попри всі помилки і невдачі, народники шукали "правдивої цілі", і їхня "найперша засада" — це "добробут народний та воля". Та уже наприкінці 90-х років Грабовський різко критикує "друзів народу" і гаряче пропагує марксистські погляди на історію й розвиток суспільства, хоча був знайомий з ними лише побіжно. "Тепер все, — твердить він, — що тільки єсть в Росії живого, рухливого та працюючого, йде під окликом марксизму". Поет не міг передбачити, скільки горя і страждань завдасть марксистсько-ленінська ідеологія народу, як понівечить людські душі і долі.
Суперечливість ідеалів Грабовського не змогла нівелювати яскраву постать поета. Його бойовий стяг, ніколи не заплямований, кличе ясними словами:
Сміле слово — то наші гармати,
Світлі вчинки — то наші мечі.