Поетичне вираження в поезіях П. Грабовського одвічного прагнення українського народу до незалежності ("До Русі-України", "До українців")
Боже! Чи знайдеться край, так зарабований,
Як Україна, чи ні?
Люд наш, цупкими кайданами скований,
Гине без світла на пні.
Боже! За віщо ж нам рученьки зв'язано
Його нації синам,
Що розмовлять та писати заказано
Рідною мовою нам ?
П. Грабовський
Павло Арсенович Грабовський був одним із тих представників демократичної інтелігенції, які в умовах царату за благородні, високі ідеали йшли на каторгу, на заслання. У своїй літературній творчості поет у нових історичних умовах продовжував і розвивав визвольні традиції Шевченка, Франка, був полум'яним патріотом, борцем за щасливе майбутнє, за розквіт творчих сил народу, показував одвічне прагнення українського народу до волі і незалежності.
Народне життя, визвольна боротьба, народні думи і прагнення становили основу творчості поета, головне її джерело. Він був твердо переконаний, що "невмируща міць народа усе лихе переживе", що "побачать вбогі України діти будуче славетне, будуче прекрасне".
Одним із таких творів поета є його вірш "До Русі-України", написаний поетом в іркутській губернській в'язниці, звідки він листувався з Франком. Надрукований вірш у збірці "Пролісок", що вийшла за допомогою Франка 1894 року. І полинули величні рядки поезії з уст опального, закутого співця в кайданах із-за ґрат у широкий світ. Звідси, з далекого Сибіру, з нутра катівні Російської імперії Павло Грабовський звертається до українського народу, що живе в неволі.
Бажав би я, мій рідний краю,
Щоб ти на волю здобувавсь.
Давно сподіваного раю
Від тебе власно сподівавсь.
Звідти уярмлений і закутий, фізично зламаний і принижений поет проголошував "велич простого народа" і його природне, законне право запанувати на Русі, що означало бути людьми-господарями власного життя в своїй хаті, у своїй країні. І жити по-людськи так,
Щоб чарівна селянська врода
Росла в коханні та красі.
І саме для такого істинно людського життя "Русь порізнена має встати", підвестись з колін на весь зріст, визволитись з-під віковічного ярма як чужеземних, так і власних гнобителів.
Вірний ідеалам великого Шевченка, його заповітам, П. Грабовський у своєму вірші "До Русі-України" яскраво й поетично висловив одвічне прагнення українського народу до волі й незалежності, єдності і рівності серед народів світу.
Дуже показовий у цьому контексті і вірш П. Грабовського "До українців", у якому поет звертається до всіх українців, щоб відгукнулись вони всі, де хто є, на запитання:
Чи покраща доля наша,
Мине сором, що вкрива;
Чи до краю спита чаша —
Рабства чаша вікова?
Уся трагічність історичної долі України передається метафорою "до краю спита чаша". Це відтворення внутрішнього протесту знедолених проти гнобителів.
З поезії відлунює пробудження в народі національної і соціальної свідомості, що "наш простий народ, як і всякий другий, побивається лихою годиною", але "не відчуває своєї національної окремості".
Виражаючи "українські почування української душі" як наскрізний мотив усієї своєї поезії, Грабовський у зверненні до українців закликає:
Гей, докупи, певні діти!
Всіх веде мета одна:
Шлях любові та освіти
Нас навіки поєдна!
Завершується вірш полум'яним закликом, зверненням до українців сходитись "докупи", єднатися для досягнення спільної мети на шляху "любові та освіти", відродження нації, процвітання рідного краю. Минули роки, десятиліття, поки здійснилася найзаповітніша мрія поета — Україна стала вільною і незалежною. Не вдалося побачити це мужньому сину України П. Грабовському, який загинув на чужині, у далекому Сибіру.
Але живуть його полум'яні вірші, які нагадують нам, сучасникам, якою ціною дісталася нам воля. І нам, нащадкам поета, який поклав своє життя на вівтар Вітчизни, усіх зусиль треба докласти, щоб Україна стала могутньою, визнаною у світі державою, а народ — заможним і щасливим.