Кінець ХVIII –XIX століття були надзвичайно важливим етапом у розвитку української  культури. Поширення ідей Гуманізму  й раннього Просвітництва не лише сприяли загальному суспільному прогресу , а й формували почуття національної гідності,  духовності, людяності. У цей  період, як і в попередній, український народ зробив свій неповторний внесок до світової культурної скарбниці, а імена  найвидатніших діячів української науки, культури, освіти, мистецтва того часу були знаними по всій Європі.
     Культурне життя на Україні великою мірою визначалось розвитком літератури. Творчість П.Гулака-Артимовського, Е.Гребінки, Г.Квітки-Основ’яненка, І.Котляревського, Т.Шевченка свідчили про формування нової української літератури.  з чітко  вираженими рисами національної своєрідності. Характерною ознакою тогочасного літературного процесу було українсько - російське мовне єднання.
     Також в цей період відмічались зміни й в архітектурі.  Замість пишності й розкутості українського бароко  прийшов стриманий, академічний стиль класицизму.
     Цивільні споруди зводилися з урахуваннями їх призначення – головною метою архітектора стало не створення зовнішньої краси, а внутрішнього комфорту ( високі стелі, вентиляція , освітлення, тощо).
     Перехід від бароко до класицизму позначився  і на  плануванні міст. Обов’язково виділявся адміністративний центр із площею, на якій розміщувалися помпезні будинки урядових установ, квартали були прямокутними, композиції ансамблів, окремих архітектурних комплексів,  палацо-паркових ландшафтів мали  відкритий характер.
      Також в цей період помітно набуло  національних особливостей і дерев’яне зодчество.
     На розвиток українського образотворчого мистецтва великий вплив справляла Петербурзька  академія художеств. Професійні майстри живопису, що працювали  в Україні, переважно були її випускниками . Це І.М.Сошенко, Д.І.Безперий, Т.Г.Шевченко та ін.
     Художня творчість Павлова сприяла утвердженню реалістичного напряму в мистецтві. Правдивістю і задушевністю зображення відзначаються виконані ним портрети, автопортрети, а також картини.
     Чимало художників працювали у поміщицьких маєтках , створюючи сімейний портрети. Багато із них являлися кріпаками.
     Мальовнича українська природа надихала багатьох митців. Художники-пейзажисти М.Сажин, І.Сошенко  прагнули до її най реалістичного відображення. Нові  соціальні мотиви  започаткував у своїй творчості Т.Шевченко, який  присвятив свої полотна, як і поетичне слово, зображенню тяжкого життя поневоленого народу.
     Також в цей період розвивалась традиційна галузь народної культури на Україні це – декоративно-прикладне мистецтво. Люди завжди прагнули  прикрашати своє житло, одяг, речі   домашнього  вжитку. Зродившись у формі індивідуальних ремісничих занять , ця галузь поступово набирала промислового значення і переросла у капіталістичну мануфактуру, згодом  фабрику. В першій половині XIX ст.. на Україні функціонували скляні, фарфорові й фаянсові фабрики (заводи), текстильні підприємства, багато промислово-художніх майстерень.
     Високо ґатунку набула художня обробка дерева. Різьбленням прикрашалися зовнішні та внутрішні деталі житлових будинків. предмети господарського вжитку, музичні інструменти і тощо.
     Важливе  господарське і художньо-естетичне значення мало гончарство, розвинуте багатьма поколіннями народних митців. Розвиток фарфорових і фаянсових заводів сприяла занепаду  гончарного промислу.
     Творчі здібності українського народу розкривалися також у традиційному театральному мистецтві, яке  перебувало у формі народних драм, лялькового і “живого” вертепу, інтермедії. Продовжували ще існувати деякий час “кріпацькі театри “.
     Згодом сприятливі умови для розвитку сценічного мистецтва склалися на Полтавщині, де завдяки І.Котляревському та М.Щепкіну започаткував свою історію професійний український театр. Взагалі у процесі формування української нації театр виступав як один із важливих чинників.
     Поряд с тим продовжував існувати російський професійний театр, що відіграв  позитивну роль у вихованні естетичних смаків публіки, у залученні її до кращих зразків реалістичного мистецтва.
     У зміцненні реалістичних і демократичних принципів важливу роль відіграв Т.Шевченко. Його драма “Назар Стодоля” – одна із перших в українській драматургії в якій сюжет побудований на соціально-класовому конфлікті. Глибоке розуміння великим Кобзарем ідейно-політичної та художньо виховної сили театру, зробили його і М.Щепкіна реформаторами вітчизняної культури. Взаємний  духовний вплив двох визначних  митців змінювали демократичний напрям у розвитку сценічного мистецтва.
     Поетичне життя і музична обдарованість  українського народу  забезпечувала високий рівень розвитку музично-пісенної творчості.  Продовжували побутувати землеробські пісні календарного циклу, а також колядки, веснянки, колискові, весільні та ін. Широкою популярністю користувалися пісні-романси.
     Широкого розповсюдження  на Україні набули сімейне музикування, аматорські молодіжні розважальні співи.  осередком розвитку музичної культури були духовні учбові заклади, гімназії, приватні пансіони, університети де багато уваги приділялось вивченню нотної грамоти і теорії музики.
     Музичне життя вирувало під час проведення великих ярмарків. На таких київських ярмарках влаштовувалися театральні вистави, музичні ранки, бали, маскаради.
     Високого рівня майстерності досягли багатоголосі співи. Хорове мистецтво поступово виходить за межі суто культового призначення.
    
     Схарактеризувавши основні галузі української культури, слід зазначити, що в цей період – період розвитку нової літератури, спостерігалось помітне посилення її органічної єдності з людиною, яка є творцем духовних цінностей і сама культурно зростає у процесі діяльності.
    
    
                                                        “Історія Україні” – курс лекцій.