"гайдамацька" революційна-дерзновенна поезія "п'яної Шевченкової музи" [там само, 60].
Ця складна ситуація в українському суспільно-культурному житті та різниця існуючих релігійних та філософських поглядів, власне, і формували специфічний український світогляд, який так чи інакше відображався в освітній справі.
Сучасні дослідники старого європейського суспільства вказують на таку морально-етичну рису громадсько-політичних ідей і течій епохи Відродження і пізніших часів, як гуманізм, що утверджував у філософії, літературі й мистецтві право людини на земне щастя, на особисте самовираження, на вільний від релігійних обмежень розвиток наук, на право вільної особистості з ліберально-індивідуалістичними і вільнодумними висновками для науки, моралі, суспільно-політичної теорії, часом з антицерковними тенденціями за умови висунення на перший план простоти первісного християнства [7, 6].
Зрозуміло, що ці суспільно-політичні ідеї мали пряме відображення і в європейській освіті, зокрема українській, яка розвивалася під візантійським і західноєвропейським впливами. Українські гуманісти високо цінували людський розум, вірили в його силу і можливості. Тому-то, на думку вчених-гуманістів, освічена людина повинна була знати філософію, володіти універсальними знаннями, грати на музичних інструментах, вміти красиво говорити, а разом із тим уміти їздити верхи на коні, знати давніх письменників і ці знання застосовувати у практичному житті.
Український освітній і церковний діяч, педагог і письменник XVII ст. Софроній Почаєвський залишив у своїх працях таке образне визначення системи шкільних навчальних предметів свого часу: "Граматика "учить слів і мови", риторика "учить слів і вимови", діалектика "учить розумного в річах пізнання", арифметика "учить лічби", музика "вчить співу", геометрія "учить землю розміряти", астрономія "вчить рухів небесних". До цих "семи коренів умілості" часом додавався і восьмий — теологія, "корінь і верх всіх наук і вмінь" [там само, 159].
Одним із об'єктів гуманізації освіти були навчальні книжки, що використовувались у нижчому і підвищеному типах шкіл.
Історія розвитку словесності залишила нам такі жанри навчальних книг, як буквар, азбуковник, граматика, поетика, риторика тощо. Часто підручниками для дітей і дорослих були церковні книги священного писання "Часослов", "Псалтир", "Учительні Євангелії" та ін. Видатний білоруський друкар Ф.Скорина рекомендував: "... граматику учити за Псалтирем, логіку (діалектику) — за книгами Іова або святого апостола Павла, риторику — за книгами Соломона, арифметику, геометрію, астрономію, музику — знову таки за книгами "святого письма" [8,108-109].
Очевидно, Скорина прагнув знайти у межах реальних можливостей шлях одержання світських знань із церковної літератури.
Слід сказати, що у нижчій українській школі, так званій "дяківці", протягом віків використовувались церковні книги, зокрема, "Псалтир", "Часословець" та ін. Пригадаймо, що Т.Шевченко у шкільні роки вчився саме за цими "підручниками". Крім того, учні вивчали церковні наспіви. У своїй праці "Історія української літератури" М.Возняк наводить такі слова з народної пісні про мету навчання у старій українській школі [9, 23]:
Я у письмі по коліна брожу:
знаю я, що то за книга
торколой (Ірмолой), знаю, що псалгира,
і всіх книг много я знаю,
на котрих так часто, хіба в рок читаю...
У XVI-XVII ст. в Україні існувало п'ять типів шкіл, які, хоч і були різні за своїм ідеологічним спрямуванням, але мали і деякі спільні організаційні форми і методи навчання: братські школи і школи в полках; школи при монастирях і церквах; школи при протестантських общинах-кальвіністів, лютеран, аріян; католицькі школи орденів єзуїтів і піаріїв; національні школи інших народів, що жили на українських землях: єврейські, вірменські, грецькі та ін.
У ці часи з'явилися і перші українські національні школи підвищеного типу, які сприяли національному духовному піднесенню, збереженню рідної мови та православ'я. "Особливістю цих шкіл було творче поєднання східнослов'янської освітньої традиції (вивчення грецької та старослов'янської мови, а через неї — прилучення до наукових та культурних надбань Західної і Східної Європи) [10, 36].
З посиленням потреб українського суспільства в освіті у XV-XVII ст. і виникненням братських шкіл підручникотворення розвивається в нових умовах книгодрукування. Відомо, що одним із перших друкарів в Україні був І.Федоров, який став і укладачем навчальних книжок, зокрема, славнозвісних "Букварів" (1574 і 1578 рр.) [11], складених за тогочасними вимогами.
Середньовічна книжність не знала чіткої різниці між навчальною і науковою літературою. Так звані букварі були насправді зведенням правил граматики старослов'янської (давньоруської), грецької і латинської мов, у яких із ХVI ст. яскраво починає проглядатися тенденція до вживання народної (української) мови. Інакше кажучи, буквар являв собою загальноосвітній нормативний збірник філологічного і релігійно-догматичного змісту. Педагогічну цінність букварів І.Федорова становить те, що в них, крім вивчення букв, подаються основи грамоти, орфографія, а також за матеріалами службових церковних книг тексти виховного змісту. Останні адресуються не тільки дітям, але й дорослим, батькам. Букварі Федорова були вершиною методично-педагогічних досягнень ХVI ст. у галузі вивчення письма. Деякі їхні складові елементи і сьогодні становлять основу сучасного букваря і читанки.
Про методичну спрямованість букварів свідчить те, що вони мають теоретично-граматичне спрямування: поділ матеріалів на певні частини-блоки, подаються алфавіт, граматичні положення, молитви для читання, звертання до дітей і батьків. Ці принципи впроваджуються у методиці побудови навчальних книжок протягом століть.
У "Букварях" простежуються методичні знахідки розвиваючого характеру. Так, наприклад, для розвитку моторної і зорової пам'яті алфавіт подається від "а" до "іжиці", далі букви йдуть від "іжиці" до "а" у зворотному порядку.
Є й інші розвиваючі моменти, пов'язані з засвоєнням граматики. І.Федоров використовував для навчання читанню не тільки двобуквенні склади, але й трибуквенні, що на той час було прогресивним явищем. Зокрема, наголоси у словах, застосовані в "Азбуці", і досі використовуються в українській і російських мовах.
Помітна у цій навчальній книжці й адаптація навчального матеріалу. Правила для вивчення мали вибірковий характер: І.Федоров не прагнув детально викладати всі 8 частин мови. Він виокремив найголовніші з них — тобто граматичні поняття, що необхідні для початкового навчання грамоті.
Цікавими видаються прийоми навчання дітей цифрам, які пропонувалося вивчати поетапно. Перехід від граматики до читального матеріалу теж мав методично продуманий підхід. Наприклад, на закріплення матеріалу подається акровірш, який дозволяє повторити азбуку.
Підбір матеріалу для читання (тексти зі Святого письма) спрямований на виховання християнської доброчинності.
В науці існує певна суперечка щодо визначення жанру підручника І.Федорова. Цю книжку називають "першим друкованим східнослов'янським підручником" [12], "греко-руською хрестоматією" [там само], а також читанкою [13].
Сам І.Федоров друге видання "Букваря" 1578 р. назвав азбукою ("Аз буки") для першого дитячого навчання.
Враховуючи навчальний характер букварів І.Федоро-ва, ми відносимо їх до особливого жанрового поєднання у підручнику азбуки і читанки.
Як уже було зазначено, у школах підвищеного типу для навчання використовувались граматики. У сучасному розумінні граматика — шкільна й наукова — розділ мовознавства, який вивчає граматичну будову мови, тобто закономірності формотворення слів і структуру словосполучень та речень, абстрагуючись від їхнього матеріального або лексичного значення. Термін "граматика" вживається і як назва граматичної будови мови. Граматика складається з м о р ф о л о г і ї, що вивчає форми слів, та с и н т а к с и с у, що вивчає правила поєднання слів у словосполучення і речення [ 14, 73].
Зрозуміло, що при єдності принципових теоретичних основ у шкільній і науковій граматиках виявляються відмінності в підході до обсягу матеріалу й поясненні явищ, фактів і закономірностей мови.
Однією з перших вітчизняних граматик була книжка "львівських спудеїв" — "Адельфотес", що перекладається як "братство". Вона має ознаки підручника, який автори-студенти разом із керівником, вчителем-греком Арсенієм, еласонським архієпископом, назвали "Граматикою доброглаголивого еллинослов'янского язика". Видано цю пам'ятку української писемності було у львівській друкарні 1591 р. [15]. Вчений-дослідник української старовини В.Микитась назвав цю навчальну книжку "першим помітним підручником, який ознайомлював учнів як із закономірностями грецької і давньоукраїнської мов (орфографією, синтаксисом, етимологією), так і з просодією, тобто віршознавством, яке ставало обов'язковим у шкільній освіті" [16, 54].
У цій граматиці даються правила грецької мови і робляться спроби сформулювати правила слов'яноцерковної мови, яка мала сильний місцевий львівський колорит. За основу навчальної книжки львівським укладачам слугували грецькі граматики К.Ласкаріса, Ф. Мелантхона, латинська — М.Крузія. Граматика Лаврентія Зизанія ("Граматіка словенска", 1596 р.) — найвідоміший підручник ХVI-ХVII ст. зі старослов'янської мови. Дослідник історії освіти в Україні і Білорусії М.Ботвинник виокремив такі особливості методики побудови підручника Л.Зизанія:
— матеріал книжки розташований за дидактичним принципом наочності з метою впливу на зорову і моторну пам'ять учня: тут багато граматичних таблиць, схем;
— у підручнику реалізується дидактичний принцип наступності, що веде учня у навчанні від простого до складного: матеріал викладається в системі та послідовно, від відомого до невідомого, змушує думати над тим чи іншим положенням, правилом, приходити до правильних висновків [17, 192].
Братські школи користувалися граматикою Лаврентія Зизанія не одне століття. На її засадах виросли граматики М.Смотрицького (1619 р.). Її знали в Польщі, Болгарії, Чехії, Сербії та в багатьох інших країнах.
Слід додати, що граматика Л.Зизанія мала вплив і на освіту в Росії.