Творча постать Миколи Костьовича Зерова

Реферат

Сторінка 2 з 2

На ці факти варто звернути увагу сьогодні. У 20-ті роки широко практикувалося залучення найповажнішої професури до викладання української літератури навіть у таких, далеких від філології, закладах. Крім них, М. Зеров у різний час викладає також у Київському археологічному інституті, в залізничому технікумі, Інституті лінгвістичої освіти, у вечірньому освітянському університеті. Додамо сюди численні курси та семінари, і тоді збагнемо величезний обсяг роботи, здійсненої М. Зеровим на освітянській ниві. Й скрізь його лекції мали колосальний успіх, слухати їх приходили студенти з інших курсів і навіть з інших вузів та технікумів.

Цей рік ознаменований для М. Зерова й виходом у світ його вимріяної "Камени". Задум визрівав давно, автор ділився ним у листах до М. Рильського, П. Филиповича, М. Хвильового, П. Тичини, а першому навіть надсилав рукопис майбутньої книжки.

У "Камену", окрім перекладів з давньоримських поетів та з Ж. Ередіа, автор включив одинадцять своїх сонетів та вісім александрійських віршів. "Дебютантові" виповнилося тридцять чотири роки. На той час він уже перейшов смугу розважально-бурлексного віршування та пересмішницько-імітаційних екзерсисів, "переварив" у собі певні символістичні впливи і, зрештою, взагалі самоозначився у ставленні до своєї поезії. Виявлена Миколою Зеровим наполегливість при виданні "Камени" свідчить, що він вірив Музі – хай і постійно сумнівався в естетичній цінності своїх віршів.

Він належить до поетів, які буквально копіюють реально побачене або точно відтворюють знане, але внутрішня напруга висловлюваної думки настільки висока, асоціативна спроможність образів до такої міри потужна, що неминуче викликає поетично містке узагальнення.

М. Зеров володів дивовижною здатністю поєднувати заземлену конкретику своїх описів із філософської глибини узагальненнями. У його поетичному мікросвіті водночас вміщається макростів тисячолітньої культури. Можна лише подивуватися, з якою невимушеною природністю співіснують думки ("Сагою дивною, без демена й весла, Ми пропливали вдвох, я й чарівник Вергілій"). Душа поета повно вбирає в себе те, що для іншого не більше, ніж знак минулого. Навіть звичайнісінькі дороги в закурених полтавських полях для чутливої душі відкривають магічний зв’язок часів і поколінь, нерозтрачуваний потенціал людської спільності:

Я знаю їх – мов спомин ранніх літ,

Мов Гоголя невитравлений світ,

Мов співи давнини повноголосі.

У балки пливучи з розмитих круч,

В моїх душах відрипуються й досі

Тягучі ритми опішнянських "куч".

Досі ми переважно вели мову про вірші різних років, де фокусувалася ця одна з центральних ідей творчості Миколи Зерова. Проте, звісно, еволюцію його як поета можна визначити й у часі. Тож 1924 року вийшла його книжка "Камена", куди автор включив 19 оригінальних віршів. І відразу стало очевидним, що українській літературі відкрився великий майстер.

"Камену" Микола Зеров упорядкував дуже старанно. І навіть не вмістив у першу книжку всіх своїх уже написаних на той час поезій. Збірка складається з трьох розділів – "Самотній мед", куди, крім чотирьох перекладів з Ередіа та одного з Буніна, увійшли одинадцять сонетів Зерова; "Media in barbara"*, що вміщує в собі вісім оригінальних александрійських віршів; "Римляни", розділ перекладів з Вергілія, Горація, Тубулла, Овідія та Марціала.

Ще в "Камені" він умістив два александрійських вірші "Овідій" і "Безсмертя", де доля поета-вигнанця роковою проекцією накладалася на власні тогочасні роздуми автора. Просторово-чосова інтенсивність переживань Миколи Зерова втягувала в його поетичний космос всі близькі йому за духом здобутки людства. Мабуть, існує перегук світовідчувань й через тисячоліття – що ми виразно бачимо на прикладі ірраціональної єдності душевних струмів Овідія і Зерова. На засланні Микола Зеров не раз згадує долю давньоримського поета і, безперечно, порівнює її зі своєю. Думаю, він уже впевнився і в тому, що його життєве призначення також не виявиться марним і підвладним забуттю. На соловках фактично довилося проживати те, що поетичною магмою вилилося в тверді рядки "Овідія" ще на початку 20-х років:

Убогий, дикий край! Весною бруд і холод;

Улітку чорний степ: ні затишних гаїв,

Ні виноградників, ні золочених нив.

А там морози знов і небо в сивій ризі.

І от риплять вози, копита б’ють по кризі,

Вривається сармат, і все плюндрує вкрай,

І бранців лавами вигонить за Дунай.

… "Камена", власне – її оригнальна частина, перевершила, безперечно, всі сподівання М. Зерова. І хоча він продовжує себе називати "бібліофагом" і щиро дивуватися, чим приваблюють читача його "скупі слова", та впевненість у своїх силах дедалі більше оволодіває ним. Попри вульгарні випади скороспілої на судження критики, "Камена" дістала схвалення людей, думку яких автор високо цінував. О. Білецький у своїй рецензії відзначив: "В усіх трьох частинах – дух класичного спокою, висока майстерність вірша, добірна мова і все це без всякої манерності, навпаки – надихане прекрасною простотою". М. Хвильовий відгукнувся на надіслану книжку: "Вашу "Камену" одержав; дуже дякую. Дуже мені подобається розділ оригінальних віршів. Цікаво та, що коли в особі Рильського неокласика найшла свій розмах, то в Вашій особі втілено загиблення. Не погоджуючись з трактовкою деяких тем, я все ж страшенно шкодую, що Ви так моло пишете оригінальних віршів".

А в тому ж 1930 році М. Зеров написав черговий томик своїх поезій під прикметною назвою "Друга Камена" і подарував його своєму московському приятелеві, сонцелюбові, як він називав його згодом – професорові, членові-кореспонденту АПН СРСР Геннадію Євгеновичу Жураківському. Трохи раніше

інший варіант "Другої Камени" був подарований М. Рильському. А в 1934 році поет підготував друге видання "Камени" для друку, яке так і не побачило світу. Згодом саме рукопис цієї книги ліг в основу "Вибраного" (1966), хоча деякі

поезії, зокрема – "Так як нам жить хвилиною легкою", "Цегляний цоколь і залізні грати", не змогли пробитися до друкарського верстата навіть під час хрущовської "відлиги", яка, правда, вже змінювалась ожеледицею.

Коли поглянути на весь віршовий доробок Миколи Зерова, то його поезія легко ділиться на цикли (Крим, Одіссея, Київ, "астрономічні" та "архітектурні" сонети, поетичні інтерпретації художніх творів, літературні суперечки, історичні постаті і т. д.). розширюючи коло своїх поетичних візій, Микола Зеров постійно продовжував тематичні лінії, які накреслив уже на початку літературної діяльності.

Він глибоко й широко розумів дійсність. Для нього традиція, неперервна нитка зв’язку історичних епох були такими ж складовими частинами його епохи, як революція, громадянська війна, НЕП, голод, будівництво майбуття. Але й це ще не все. Зеров-літературознавець, Зеров-культуролог мав виважену концепцію розвитку культури – в світовому маштабі. Він визнавав певну автономність духовної еволюції людства, намагався дослідити її закони, взаємовпливи різних течій, традицій. Він бачив внутрішню рівновагу і самозбалансованість цієї сфери дійсності й розумів, що її збагачення полягає в урізноманітненні, але через дотримання традицій. Нічого не з’являється випадково в космосі людського духу, все має свої причини і наслідки, висхідні й спадаючі лінії. Передуючи приміткам до розділу "Римляни", він у "Камені" зі справдешньою зацікавленістю в розвитку радянської літератури писав про необхідність молодим поетам учитися в класиків поважному ставленню до техніки слова. Зеров точно спостеріг сиптоми хвороби, що згодом масово поширилася в нашому письменстві – провінційна сірятина, яка особливо небезпечна там, де ще не викристалізовано стійких традицій, де ще не так багато взірців, де технічний бік справи завжди виглядав другорядним поряд з тими суспільними потребами, що їх задовільняло слово. Все це повною мірою стосувалося молодого українського радянського письменства. Та й сьогодні, коли ми визнаємо штучно утворений низький престиж української літератури, слід повернутися до осмислення аргументів М. Зерова. У 20-х роках спримітизований, але вкрай зідеологізований вільний вірш як пошесть пройшовся по художньому смаку народу. У результаті – втрата інтонаційного різномаїття фрази, убогість словника, шаблонний синтаксис, брак економії слова, втрата національного колориту. Все це ми щедро пожали в 30 – 50-х роках, дещо дійшло й до наших часів, і все виправдовувалося чи не єдиним – нібито службою сучасності. Абсурдність таких уявлень М. Зеров намагався розтлумачити ще в 1924 році: "… Кілька слів про сучасність, що тільки про неї тепер говоримо і сперичаємось. Вимагаючи від поетів служби сучасному, чи ж з’ясували ми, що тільки лірик-імпресіоніст може дати нам відчуття тої хвилинної, щораз далі пересовуваної грані між минулим і майбутнім, яку, звичайно, звемо теперішністю; що поет-епік, беручись за свої великі й малі полотнища, неминуче пише про минуле, бо, як говорить один дотепний письменник, "поема вимагає певного віддалення, щоб затерало деталі", і "гору можеш охопити поглядом тоді, коли стоїш оддалік од неї, а не тоді, коли на неї лізеш".

Дата його смерті довгий час лишалася невідомою. Тепер вона з’ясована точно. Постановою трійки управління НКВС Леніградської області 9 жовтня

1937 року М. Зерову, П. Филиповичу, М. Вороному та Б. Пилипенку була при перегляді їхньої справи винесена вища міра покарання. Причини ? Хто не це відповість? Розстріляли їх 3 листопада, точно в третю річницю похоронів Костика…

1

1

1 2