Органічний ворог безсилля і старості, безплідного стогнання і скиглення, чужий тому поганенькому співчуттю і жалості, за якими криється відсутність волі до життя і боротьби, Джек Лондон спокійно ховає мерців, розчищаючи шлях життю, і від того його похорон радісний, як весілля".
Великим досягненням Джека Лондона є стиль його оповідань і романів.
"Пустеля но терпить руху. Життя для неї — це зневага, бо життя с руx, а Пустеля завжди намагається знищити його. Вона заморожує воду і не пускає, її пливти в море, вона витискає сік з дерев, аж поки вони промерзнуть до самого серця; але найлютіше, найжахливіше катує вона і гнобить людину, намагаючись її упокорити, бо людина — пайневгамовніша в світі істота, що завше постає проти законів Пустелі, за якими всякий рух кінець кіпцем мусить спинитись". Це — один з перших абзаців повісті "Біле Ікло", в якому яскраво відбивається характерний для Лондона стиль.
У кращих Лондонових творах діалоги гранично стислі, лаконічні. Епізоди, в яких передано дії персонажів, не описано, а зображено відчутно і зримо. І навіть описи, якщо вони є, мають власну специфіку, відзначаються своєрідністю художньої манери — динамічної, зосередженої, енергійної, точної і чіткої навіть у синтаксисі. Яскравість і пафосність, а іноді навіть мелодраматизм поєднується з напруженістю і динамічністю, що досить вільно досягається майстром прози в межах англійської мови, яка майже не знає складнопідрядності.
Мова Лондонових героїв позначена різностильовістю, колоритністю. Хобо і золотошукачі, моряки і волоцюги — для всіх них, майже неписьменних, характерно те, що американці звуть сленгом. Власне, сленг не вкладається в англо-американські мовні кордони, але дуже поширений в Штатах: недаремно там систематично видаються словники сленгу. Для Лопдонових героїв сленг є єдино можливим способом вираження думок, а тому органічно вписується в контекст художнього твору і в стиль письменника. Пластичність і виразність мови, пружність і насиченість ритму, багатство і точність у використанні стилістичних засобів — все це великою мірою спричинилося до успіху письменника і* зробило його прозу невмирущою.
Всі перелічені вище достоїнства Лопдонової прози органічно входять до тієї зображальної системи, яку письменник почав обдумувати, коли ще був "учнем" школи письменницької майстерності. Основним принципом цієї системи можна назвати прагнення не описувати, а зображувати, малювати словом. Ще в J900 році Лондон писав Клоудеслі Джонсу: "Не розповідайте — малюйте! Кресліть! Будуйте! Створюйте! Якщо ви бажаєте створювати художню прозу, творіть її відповідно до кращих, найвищих взірців! Не будьте такими нудними, нанизуючи суху подробицю па суху подробицю. Вносьте життя, рух і — заради бога — ніякого рипіння. Прокляніть себе! Забудьте про себе! І тоді світ запам'ятає Вас".
Зображення життя в його рухах, контрастах, формах, реаліях — ось ідеал Лондона. І тут виходить, як бачимо, на перший план питання про місце і становище автора-письменника. У тому ж таки листуванні із другом-колегою Лондон повчає: "Атмосфера завжди означає самовідсторонення митця, іншими словами: атмосфера — це имтець, а коли атмосфера відсутня, а митець присутній, значить, машина рипить, і читач це чує". І автор-оповідач виступає в нього тільки в документальних або автобіографічних творах. "Джон Барлікорн,— писав він Роланду Філіпсу,— взагалі не художня література. Це голий, нічим не прикритий, абсолютний факт, переказ мого власного досвіду". У всіх інших випадках оповідач обирається з середовища учасників дії або ж події викладаються, "відтворюються" в об'єктивній манері, від імені всюдисущого деміурга.
Діяльність Лондона-критика і теоретика літератури була значно скромнішою, ніж його художня творчість. Але в нечисленних статтях, критичних нотатках, висловлюваннях у листах він зумів оцінити нові істотні явища в літературі. Це яскраво виявилося у високих оцінках реалізму Горького, в тій величезній ролі, яку відіграв Лондон у житті і творчості Сінклера Льюїса, будучи фактично "хрещеним батьком" одного з найбільших критичних реалістів Америки XX століття.
Працюючи в різних жанрах, Лондон осмислює теоретичні проблеми, намагаючись чітко схарактеризувати ознаки документальної прози, оповідання, роману. Для оповідання,— пише він,— не характерний розвиток. "Новела — це обрамлений клапоть життя, один настрій, одна ситуація, один вчинок". А тому оповідання його завжди лаконічні за мовною виразністю, мобільні, вирізняються завершеним сюжетом, єдністю фабули, конфронтацією характерів, згрупованих певним чином. Проте, тяжіючи до епічності викладу, до створення цілісної картини, Лондон складає оповідання в цикли не тільки за спільністю місця дії, героїв, але передовсім за єдністю теми та ідеї. "Цикли" об'єднуються в збірки — північні новели, південні оповідання, "Діти морозу"... "Ідея збірки "Діти морозу" — написати серію оповідань, в якій читач постійно бачитиме речі з позиції індіанця, очима індіанця",-пояснював Лондон своему видавцеві Джорджу Бретту. І навіть повісті пов'язуються одна з одною ("Джеррі-островик" і "Майкл — брат Джеррі", "Поклик предків" і "Біле Ікло").
Про тяжіння до циклічності свідчить і тематика творів Лондона. Різні цикли — північні, південні оповідання, анімалістські,— публіцистичні статті, документальні книги, книги документальної публіцистики, есеїстсько-біографічні й філософські твори спрямовано на висвітлення і рішення питань, тематично пов'язаних. Це насамперед питання про походження життя видів на землі, співвідношення життя фізіологічного й суспільного, взаємини людей у суспільстві і в окремих його осередках, суспільний устрій різних цивілізація. Кожна розповідь, повість, нарис, роман письменника, незалежно навіть від ступеню художньої завершеності, свідчать про процес філософсько-художнього осягнення автором основних законів життя. Власне, така єдність не с винятком тільки для Джека Лондона. Але саме в Лондона все це проявляється дуже виразно і чітко.
Структура великих прозових творів суттєво відрізняється від будови оповідань. Як правило, в романі Лондона наявна досить складна система: оповідач — герой — автор. В центрі — постать неординарна, таємнича, незвичайна. І розкрити сутність її доручається розумному і досить освіченому оповідачеві, здатному проаналізувати життя героя, а водночас і змалювати його оточення. Так — у "Морському Вовку" і в цілком відмінній від нього за задумом, змістом, художніми прийомами "Залізній п'яті". Сюжет романів, пов'язаний, як правило, героєм і оповідачем, насичується ланцюгом пригод, подій, іноді навіть безпосередньо не включених до дії, у розвиток сюжету (такі, скажімо, епізоди дитинства Мартіна Ідена в однойменному романі).